– Чи, може, скінчилося вже наше щастя? – бурчав собі вояк, озираючись здивовано навколо.

Хоч раніше, бувало, йшов він наосліп за паном Кміцицем на місця постою Хованськогo, оточені вісімдесятитисячною армією. Тепер же при згадці того довговолосого князя з очима панночки і рожевим обличчям охоплював його забобонний переляк. І сам не знав, що робити. Жахала чоловіка думка, що завтра або післязавтра доведеться виїхати на битий шлях, на якому їх може зустріти сам жахливий князь або його погоня. Тому й заїхав вахмістр із дороги в глибокі ліси, а тепер прагнув залишитися в цій лісовій хаті, поки б не заблудилася і не стомилася погоня.

Але позаяк цей схрон із певних причин не здавався йому безпечним, Сорока хотів знати, чого триматися, і тому наказав жовнірам чатувати при дверях і вікнах хати, а сам звелів смолокурові:

– Бери, хлопе, ліхтар і ходи зі мною.

– Хіба скіпкою вельможному панові присвічу, бо ліхтаря не маю.

– То світи скіпкою, якщо спалиш шопу та коней, мені байдуже!

За такої dictum1, ліхтар усе ж у коморі знайшовся, вахмістр наказав чоловікові йти вперед, а сам ішов за ним із пістолем у руці.

– Хто живе в цій хаті? – спитав дорогою.

– Пани мешкають.

– Як їх називають?

– Цього мені не можна сказати.

– Щось мені здається, хлопе, що ти таки отримаєш в чоло! – Шановний пане, – відповів смолокур, – якби я збрехав якесь прізвисько, чи ви б це виявили?

– Це правда! А багато цих панів?

– Є старий пан і двійко паничів, а ще двоє челядників.

– То це шляхта?

– Звісно ж, шляхта.

– І тут мешкають?

– Часом тут, а часом Бог зна де!

– А ці коні звідки?

– Пани приводять, а звідки, лише Бог знає!

– Кажи правду: не розбишакують твої пани на дорозі?

– Чи я, чоловіче, знаю? Бачу, що коні беруть, а в кого, це не моя справа.

– А що з кіньми роблять?

– Часом візьмуть із десяток, або дюжину, скільки є, і віються, а куди, цього я також не знаю.

Так розмовляючи, чоловіки дійшли до шопи, з якої чулося фиркання коней, і ввійшли всередину.

– Світи! – наказав Сорока.

Чолов’яга підняв ліхтар угору й освітив коней, що стояли рядком біля стіни. Сорока оцінив одного за одним оком знавця, і головою крутив, язиком цмокав і бурчав:

– Небіжчик пан Зенд був би радий. Польські, московські… А цей валах – німець, і кобила також. Хороші коні. А що ви їм даєте?

– Щоб не збрехати, чоловіче, я тут дві галявини вівсом засіяв ще з весни.

– То твої пани з весни коней приводять?

– Ні, але до мене помічника з наказом прислали.

– To ти їхній?

– Був їхній, перш ніж вони на війну пішли.

– На яку війну?

– Чи я знаю, чоловіче. Пішли далеко, ще торік, а повернулися влітку.

– А чий ти тепер?

– Це королівські ліси.

– Хто ж тебе тут посадив на смолокурню?

– Королівський лісничий, панів родич, котрий із ними цих коней приводив, але він як із ними поїхав, так більше й не повертався.

– А гості якісь тут у панів бували?

– Сюди ніхто не потрапить, бо багно довкола і лише один перехід. Дивно мені, чоловіче, що ви змогли, бо хто не втрапить, того трясовина затягне.

Сорока хотів одразу ж відповісти, що і ці ліси, і цей перехід він знає добре, але, поміркувавши, вирішив за краще змовчати, натомість спитав:

– А великі ці бори?

Чолов’яга не второпав запитання.

– Тобто?

– Далеко йдуть?

– Ой! Та хто їх там пройшов: одні закінчуються, інші починаються, і лише Господь Бог знає, де їх немає. Я там не був.

– Гаразд! – приязно відповів Сорока.

Сказавши це, він наказав хлопові повернутися, а сам завернув до хати.

Дорогою міркував, як йому краще вчинити, і вагався. З одного боку мав бажання, скориставшись відсутністю господарів халупи, забрати коней, як своїх, і з табуном утікати. Здобич була цінна, і коні дуже припали до серця старому жовнірові, але за мить він таки здолав спокусу. Взяти легко, а що далі робити? Багно навколо, один вихід – як на нього натрапити? Випадок їм допоміг, але ще раз може не статися. Йти слідами копит не було сенсу, бо ці мешканці мали достатньо розуму, щоб наробити навмисно слідами фальшивих доріг і зрадливих, що ведуть безпосередньо у болото. Сорока добре знав промисел людей, котрі коні крадуть або здобич беруть.

Думав, зважував, аж ураз ляснув себе долонею в чоло:

– Але ж я дурень! – сказав він. – Та я візьму хлопа на мотузку і звелю випровадити нас на дорогу.

Враз вояк аж затрясся після останньої фрази.

– На дорогу? Але ж там князь і погоня.

«П’ятнадцятьох коней доведеться втратити! – промовив собі подумки старий стріляний горобець із такою печаллю, немовби ці коні змалку ростив. – Не може бути інакше, таки скінчилося наше щастя. Краще сидіти в хаті, поки пан Кміциц не одужає, сидіти з волі мешканців або всупереч їй, а що потім буде, то вже полковника проблема».

Так міркуючи, вахмістр повернувся в оселю. Жовніри пильнували при дверях і хоч бачили здаля ліхтар, що миготів у темряві, той сам, із яким Сорока і смолокур вийшли, однак наказали назватися, хто це, перш ніж пустили їх до хати. Вахмістр дав вказівку, щоб вартові змінилися після опівночі, сам же опустився на тапчан біля пана Анджея.

У хаті зробилося тихо, лише цвіркуни розпочали свою звичайну музику, а в прилеглій коморі миші шаруділи в купі непотребу. Час від часу хворий прокидався і марив, либонь, у гарячці, бо до вух Сороки долітали безладні його слова:

– Ваша величносте, відпустіть. Вони зрадники. Всі їхні таємниці викрию. Річ Посполита – це червоне сукно. Гаразд, маю вас, шановний княже… Тримай!.. Ваша величносте!.. Туди, бо там зрада!

Сорока піднявся на тапчані і дослухався, але хворий, зойкнувши раз і ще раз, засинав, а потім знову прокидався і кликав:

– Олюнько! Олюнько, не гнівайся!..

Лише близько півночі він повністю заспокоївся і міцно заснув. Сорока також задрімав, але скоро його розбудив тихий стукіт у двері оселі.

Досвідчений жовнір розплющив очі негайно ж і, схопившись на рівні ноги, вийшов із хати.

– А що там?

– Пане вахмістр, смолокур утік.

– До ста чортів! Та він нам сюди розбійників приведе. А хто його пильнував?

– Білоус.

– Я пішов із ним напоїти наших коней, – виправдовувався Білоус. – Наказав йому відро тягнути, а сам шкапу тримав.

– І що? У криницю стрибнув?

– Ні, пане вахмістре, лише поміж колод, що їх біля криниці купа лежить нарубаних, і в корчі. Я впустив коней, бо хоч би й розбіглися, то тут є інші, і побіг за ним, aлe в першому ж долі застряг. Ніч, темно, лобуряка місце знає, то й помчав. Трясця його матері!

– Наведе він нам сюди чортяк, ой наведе. Щоб його блискавки били!..

Вахмістр змовк, але за мить продовжив:

– Ми не лягатимемо, треба наглядати до ранку, будь-якої миті банда надійти може.

І подаючи приклад іншим, сам засів на порозі халупи з мушкетом у руці, жовніри ж посідали біля нього, то балакаючи між собою тихцем, то підспівуючи впівголоса, то прислухаючись, чи поміж нічних відголосів бору не вчується тупіт і фиркання коней, що наближаються.

Ніч була погожа та місячна, але галаслива. У лісових глибинах кипіло життя. Була то шлюбна пора, тож звучали навколо грізні ревіння оленів. Відголоси ці, короткі, храпливі, сповнені гніву та запеклості, лунали звідусіль, в усіх частинах лісу, в глибинах і ближче, часом близько, тут же, майже за сто кроків за хатою.

– Якщо вони підійдуть, то також будуть порикувати, щоб нас одурити, – зауважив Білоус.

– Гей! Цієї ночі вже не прийдуть. Перш ніж чолов’яга до них встигне, то вже день буде! – припустив інший жовнір.

– За дня, пане вахмістре, варто було б цю хату перетрясти і під стінами покопатися, бо якщо тут розбійники мешкають, то й скарби мусять бути.

– Найкращі скарби – он у тій стайні, – заперечив Сорока, вказуючи рукою на шопу.

– Візьмемо?