Тим часом князь встав і, не промовивши ні слова, зайшов до прилеглої кімнати, кивнув лише двом придворним, аби ті йшли за ним.

Пан Кміциц підвівся. На обличчі його вже не було ні гніву, ні хижості, лише нечутливість і байдужість. Здавалося, що молодик зовсім не усвідомлює, що з ним коїться, й енергійність його повністю випарувалася.

Спливло півгодини, година. За вікном було чути тупіт кінських копит і розмірені кроки жовнірів, а посланець сидів нерухомо, немов скам’янілий.

Раптом двері ґанку відчинилися. Увійшов офіцер, давній знайомий пана Кміцицa з Бірж, і восьмеро жовнірів, четверо з мушкетами, а четверо без рушниць, лише шаблями озброєні.

– Пане полковнику, підійміться, будь ласка! – ввічливо попросив офіцер.

Пан Анджей глянув на нього, як у тумані.

– Ґловбич… – упізнав він офіцера.

– Я маю наказ, – правив своє пан Ґловбич, – зв’язати вашій милості руки і вивести за Янів. Це тимчасово, пізніше ви поїдете вільно… Тому прошу вашу милість не чинити опору…

– В’яжіть! – погодився пан Кміциц.

І дозволив себе без опору полонити. Але ніг йому не зв’язали. Офіцер вивів його зі світлиці і провадив далі пішки через Янів. Йшли десь із годину. Дорогою до них приєдналися кілька перехожих. Пан Анджей чув, що розмовляють польською, а поляки, котрі ще служили в Богуслава, всі знали прізвище Кміциц і тому їм не терпілося дізнатися, що з ним станеться. Кортеж минув березняк та опинився в чистому полі, на якому побачив пан Анджей загін легкої кавалерії Богуслава.

Жовніри стояли один біля одного в каре, всередині був простір, в якому стояли двоє піших, котрі тримали коней у шорах, і кільканадцятеро людей із смолоскипами.

При їхньому світлі пан Анджей побачив свіжо загострену палю, яка лежачи поземо, прив’язана другим кінцем до товстого пня. Пан Кміциц мимоволі затремтів.

«Це для мене, – подумав він – кіньми накаже мене на палю настромити… Помстися за пана Саковичa хоче!» Але він помилився, бо паля була призначена для Сороки.

В мерехтінні вогню побачив пан Анджей і самого Сороку. Старий жовнір сидів зовсім біля пня на ослоні, без шапки і зі зв’язаними руками, а четверо жовнірів його стерегли. Якийсь чоловік, одягнений у напівкожушок без рукавів, подавав йому в цю мить горілку в пласкому кухлі, яку Сорока пив доволі жадібно. Випивши, сплюнув, а що в цю саму хвилину поставили пана Кміцицa між двома вершниками в першому ряду, то вояк побачив його, схопився з місця і виструнчився, як на військовому параді. Якийсь час вони дивилися один на одного. Сорока обличчя мав доволі спокійне і відчужене, лише щелепами катуляв, наче щось жував.

– Сорока… – застогнав нарешті полковник.

– До ваших послуг! – відповів жовнір.

І знову запанувала мовчанка. Що ж можна було сказати в такий момент! Аж тут кат, котрий раніше подавав Сороці горілку, підійшов до нього.

– Ну, старий, – вимовив, – час настав.

– Хоча б прямо натягніть!

– Не бійся.

Сорока не боявся, але коли відчув на собі руку ката, застогнав протяжно та голосно, і нарешті сказав:

– Ще горілки…

– Немає!

Раптом один із жовнірів висунувся з ряду і подав бляшанку.

– Є. Дайте йому!

– Послух! – скомандував пан Ґловбич.

Проте чоловік у кожушку перехилив флягу в рот Сороці, той ковтав жадібно, а випивши, глибоко зітхнув.

– Ось така, – зронив він, – жовнірська доля, за тридцять років служби… Ну, час то час!

Другий кат підійшов і став його роздягати. Всі мовчали. Смолоскипи тремтіли в руках людей, котрі тримали їх. Всі були перелякані.

Раптом гомін піднявся в рядах тих, хто стояли в каре і ставав щораз голоснішим. Жовнір не кат. Сам спричиняє смерть, але вигляду мук не любить.

– Мовчати! – верескнув пан Ґловбич.

Гомін перейшов у гучне ревіння, в якому чулися окремі слова: «нечисті», «душогубці», «слуги язичників».

Аж тут пан Кміциц гукнув так, немов його самого на палю настромили:

– Стій!!!

Кати несамохіть зупинилися. Всі погляди звернулися на пана Анджея.

– Жовніри! – крикнув той. – Князь Богуслав зрадник короля і Речі Посполитої! Вас оточено і завтра до ноги виріжуть! Зрадникові служите! Проти батьківщини служите! Але хто службу покине, зрадника залишить, тому королівське пробачення обіцяю, гетьманське пробачення!.. Вибирайте! Завтра смерть і ганьба, чи винагорода! Викуп виплачу особисто дукат кожному, два дукати!.. Вибирайте!!! Не вам, гідним жовнірам, зрадникові служити! Хай живе король! Хай живе великий гетьман литовський!

Ревіння гуркотіло, як грім, ряди зламалися. Кільканадцять голосів крикнуло:

– Хай живе король!

– Годі тієї служби!

– Смерть зраднику!

– Стояти! Стояти! – верещали інші голоси.

– Завтра вам у ганьбі помирати! – ревів пан Кміциц.

– Татари в Суховолі!

– Князь зрадник!

– Проти короля воюємо!

– Бий!

– До князя!

– Стій!

У метушні якась шабля перерізала линву, що в’язала руки пана Анджея. Він миттю стрибнув на одного з тих коней, які Сороку на палю натягувати мали, і крикнув уже верхи:

– За мною до гетьманa!

– Я йду! – крикнув пан Ґловбич. – Хай живе король!

– Хай живе! – відповіли з п’ятдесят голосів і п’ятдесят шабель блиснули водночас.

– На коня Сороку! – скомандував пан Кміциц.

Були й такі, хто опиратися хотів, але, побачивши оголені шаблі, замовкли. Один лиш устиг завернути коня і вмент щез із очей. Смолоскипи згасли й усіх накрила темрява.

– За мною! – пролунав голос пана Кміцицa.

І безладний гурт людей рушив із місця, витягнувшись, як довгий вуж.

Проїхавши дві чи три стаї, потрапили на чатових піхотинців, велика кількість яких займали березняк, що лежав по лівий бік.

– Хто йде? – почулися голоси.

– Ґловбич із роз’їздом!

– Пароль?

– Сурми!

– Проходь!

І вони проїхали, не надто кваплячись. А вже потім пустилися клусом.

– Сороко! – покликав пан Кміциц.

– Слухаю! – відповів вахмістр.

Пан Анджей більше нічого не сказав, лише простягнув руку і торкнувся долонею голови вахмістра, немов, щоб переконатися, чи той їде збоку. Жовнір притиснув мовчки цю долоню до своїх вуст.

Раптом з іншого боку озвався пан Ґловбич:

– Ваша милосте! Давно я хотів зробити те, що зараз роблю.

– Ви не пожалієте!

– Все життя буду вашій милості вдячний!

– Слухайте, пане Ґловбич, чому князь вас послав, а не чужоземний реґімент, екзекуцію провести?

– Бо хотів вашу милість при поляках зганьбити. Чужий жовнір не знає вашої милості.

– А мені нічого не мало статися?

– Вашій милості я мав наказ мотузки розрізати. Але якби ваша милість схопилася на захист Сороки, то ми мали вас до князя доставити на покарання.

– Отже, він паном Саковичем вирішив пожертвувати, – пробурмотів пан Кміциц.

Тим часом у Янoвi князь Богуслав, вимучений лихоманкою та денними зусиллями, ліг спати. З глибокого сну його розбудив рейвах перед квартирою і стукіт у двері.

– Ваша світлосте! Ваша світлосте! – гукало кілька голосів.

– Спить! Не будити, – цитьнули на них пажі.

Але князь уже сів на ложі і гукнув:

– Світла!

Внесли світло, водночас із ним увійшов черговий офіцер.

– Ваша світлосте! – доповів він. – Посланець Сапєги збунтував хоругву пана Ґловбича і відвів її до гетьманa.

Запанувала тиша.

– Бити в литаври та барабани, – наказав нарешті Богуслав. – Нехай військо шикується!

Офіцер вийшов, а князь залишився сам.

– Це страшний чоловік! – сказав він собі і відчув, як наближається новий приступ лихоманки.

Легко було собі уявити здивування пана Сапєги, коли пан Кміциц не лише повернувся сам безпечно, а й привів зі собою кількадесят коней і старого слугу. Пан Анджей двічі був змушений розповідати гетьманoвi та панові Oскерку, як і що сталося, вони слухали з цікавістю, часто ляскаючи в долоні і за голову хапаючись.

– Майте на увазі, – зауважив гетьман, – якщо хто в помсті міру перебере, то вона часто, як птах, крізь пальці вигулькне. Князь Богуслав поляків як свідків вашої ганьби і мук мати хотів, аби над вами ще гірше поглумитися, і перестарався. Але нема чим хизуватися, бо це Боже заступництво дало вам вікторію, хоча, своєю чергою, скажу: він демон, але й ви диявол! Погано князь зробив, що над вами познущався.