– Я його не виню і в помсті, дасть Бог, не буду надто старатися!

– Занехай її, як Ісус Христос занехаяв, бо як Бог міг навіть одним словом своїх катів знищити.

Пан Кміциц нічого не сказав, бо часу на балачки не залишилося зовсім, навіть на відпочинок його не було. Лицар був втомлений смертельно, але все ж цієї ночі ще вирішив поїхати до своїх татар, котрі постійно залишалися за Янoвом у лісах і на дорогах, позаду війська Богуслава. Але військові люди можуть спати і в сідлі. Тому наказав лишень пан Анджей свіжого коня осідлати, обіцяючи собі, що дорогою подрімає.

Не встиг молодик на коня стрибнути, як підійшов до нього Сорока і виструнчився по службі.

– Ваша милосте! – рапортував він.

– А що скажеш, дідугане?

– Прийшов спитати, коли мені їхати?

– Куди?

– В Тауроги.

Пан Кміциц засміявся.

– Більше не треба їхати в Тауроги, поїдеш зі мною.

– Слухаюсь! – козирнув вахмістр, намагаючись не показати свого задоволення.

Поїхали разом. Дорога була довга, бо потрібно було прокрадатися лісами, щоб не потрапити до Богуслава, зате пан Анджей і Сорока виспалися знаменито і без жодної пригоди прибули до татар.

Акбах-Улан відразу ж з’явився до пана Бабинича і прозвітував про результати своєї діяльності. Полковник рапортом був задоволений: всі мости були спалені, а греблі поруйновані. На допомогу цьому вода весняна розлилася, перетворивши поля, луги та нижчі дороги на грузьке болото. Богуслав не мав іншого вибору, як битися, перемогти або загинути. Про відступ вже було даремно думати.

– Гаразд, – зауважив пан Кміциц, – хорошу має рейтарію, але важку. Не буде з неї в цій грязюці користі.

Після чого звернувся до Акбах-Уланa.

– А ти схуд! – вимовив, легенько штурхаючи його в живіт кулаком. – Але після битви княжими дукатами свій кендюх напхаєш.

– Бог створив ворогів, аби воєнні люди здобич мали з кого брати, – серйозно промовив татарин.

– А кіннота Богуслава стоїть проти вас?

– Є там кількасот добрих коней, а вчора додали їм реґімент піхоти й окопалися.

– А не можна їх у поле виманити?

– Не виходять.

– А якщо обійти й у тилу залишити, щоб до Янoвa дістатися?

– На дорозі стоять.

– Треба буде щось вигадати!

Сказавши це, пан Кміциц погладив рукою свого чуба.

– А ви пробували підходити? Як далеко женуться за вами?

– На стаю, дві… Далі не хочуть.

– Треба буде щось вигадати! – повторив пан Анджей.

Але тої ночі нічого вигадати не вдалося. Зате наступного дня полковник під’їхав із татарами під табір, що стояв між Суховолею та Янoвом, і збагнув, що Акбах-Улан перебільшував, коли казав, що піхота окопалася з цього боку, бо там були лише шанці і нічого більше. Можна було з них довго захищатися, особливо проти татар, які не схильні йти відверто на вогонь в атаку, але не можна було й думати витримати хоча б якусь облогу.

«Якби я мав піхоту, – міркував пан Кміциц, – то пішов би напролом».

Але привести піхоту годі було навіть мріяти, бо, по-перше, пан Сапєгa сам не мав її вдосталь, а по-друге, часу на рейд усе одно бракувало.

Пан Анджей під’їхав настільки близько, що піхотинці Богуслава почали в його бік стріляти, але той не зважав, їздив між кулями, роззирався, оглядав, а татари, хоч і вогонь менше витримували, були змушені дотримувати йому кроку. Потім висипала кавалерія і заїхала йому збоку. Полковник промчав якісь три тисячі кроків і раптом розвернувся до них.

Але й вони розвернулися з місця до шанців. Татари випустили за ними хмару стріл, але впав із коня лише один вершник, його підібрали і понесли.

Пан Кміциц, замість того, щоб повертатися в Суховолю, кинувся на захід і дістався до Кам’янки.

Болотиста ріка розлилася широко, бо весна була над подив на воду рясна. Пан Анджей глянув на ріку, кинув у воду кільканадцять поламаних гілочок, аби швидкість течії виміряти, і звернувся до Улана:

– Он тудою їх боком обійдемо і ззаду на них ударимо.

– Проти течії коні не попливуть.

– Ще й як попливуть! Ця вода майже стоїть.

– Коні замерзнуть і людей не втримають. Холодно ще.

– Люди попливуть за хвостами. Це ж ваш татарський промисел.

– Люди замерзнуть.

– То зігріються в бою.

– Kiszmet!124

Ще перед сутінками пан Кміциц наказав нарізати пучків лозняку, сухого очерету, тростини та прив’язати коням до боків.

За першої зорі спрямував у воду близько восьмисот коней і взялися плисти. Він сам плив на чолі, але незабаром зважив, якщо настільки повільно рухатимуться вперед, то й за два дні не перепливуть за шанці. Тоді звелів переправитися на другий берег.

Небезпечний це був маневр. Другий берег був відкритий і заболочений. Коні, хоч і легкі, западалися по животи. Але просувалися вперед, хоч і повільно та рятуючи один одного. Так ішли кілька стай. Зірки показували північ. Раптом із півдня досягло їхніх вух відлуння далекої стрілянини.

– Битва почалася! – викрикнув полковник.

– Ми потонемо! – бідкався Акбах-Улан.

– За мною!

Татари не знали, що й робити, аж тут помітили, що кінь пан Кміцица випірнув із багнюки, втрапивши, либонь, на твердий ґрунт. Далі почалася лава піску. По верху було води до кінських грудей, але ґрунт унизу твердий. Тоді стали рухатися жвавіше. Ліворуч показалися далекі вогні!

– Це шанці! – тихо пояснив пан Анджей. – Їх минаємо й обходимо!

За хвилину справді оминули захисні редути. Тоді повернули ліворуч і знову кинулися бахмати в річку, щоб випірнути за шанцями.

Понад сотня коней загрузла водночас біля самого берега. Але люди вибралися на суходіл майже всі. Пан Кміциц наказав пішим сідати по двоє і подався до редутів. Але ще раніше він залишив двохсот добровольців із наказом дошкуляти шанцям попереду весь цей час, який їм буде потрібен для маневру. Наблизившись, одразу ж почули постріли, спочатку поодинокі, а надалі щораз густіші.

– Чудово! – зронив молодик. – Вони атакують!

І рушили.

У темряві видно було лише громаду голів, які підскакували в міру кінської ходи. Навіть шабля не дзенькнула, зброю притримували – татари та добровольці вміли пересуватися тихо, як вовки.

З боку Янoвa стрілянина ставала щораз потужнішою, видно, пан Сапєгa наступав по всьому фронту.

Але й на шанцях, до яких прямував пан Кміциц, також чулися вигуки. Кілька куп хмизу горіли на них, відкидаючи яскравий відблиск. У цьому блиску побачив пан Анджей піхотинців, котрі зрідка пострілювали, вдивляючись перед себе в поле, на якому кіннота стялася з добровольцями.

Зі шанців помітили і його, але замість стріляти, стали вітати прибульців гучними вигуками. Жовніри вирішили, що це князь Богуслав присилає їм підмогу.

Але коли вже якихось сто кроків ділило нападників від шанців, піхота занепокоїлася. Все більше жовнірів, прикриваючи руками чоло, задивлялися, що це за люд прибуває.

А за п’ятдесят кроків жахливе завивання струсило повітрям і загін кинувся, як буря, на піхоту, оточив її кільцем і вся ця маса людей забилася в конвульсіях. Хтось сказав би, що велетенська зміюка душить схоплену жертву.

У купі тій звучали пронизливі верески:

– Ałła! Herr Jesus! Mein Gott!

За шанцями чулися нові вигуки, бо добровольці, хоч і менші числом, збагнувши, що пан Бабинич уже в окопах, навалились у нестямі на кавалерію. Тим часом небо, яке хмарилося вже якийсь час, як зазвичай навесні, заплакало густим, несподіваним дощем. Вогні згасли і боротьба тривала в темряві.

Але не тривала вона вже довго. Богуславoвi піхотинці, на котрих напали зненацька, пішли під ніж. Кіннота, в якій було багато своїх людей, складала зброю. Чужинців, а це сто драгунів, усіх порубали.

Коли місяць визирнув знову з-за хмар, то освітив він лише зграйки татар, котрі дорізували поранених і збирали здобич. Але й це не тривало довго. Пролунав різкий звук сурми: татари та добровольці, як одна людина, стрибнули на коней.