Пан Заглоба аж раки пік від задоволення, бо йому доти здавалося, що хоча воєвода вітебський і трактує його ласкаво, але не з таким визнанням та авторитетом, якого собі пан колишній реґіментар бажав би. І він узявся розповідати, як правив, що зробив, які запаси зібрав, до яких дій удався, гармати спровадив, піхоту сформував, врешті-решт яку обширну мусив провадити кореспонденцію.

Не без гордощів згадав і про листи, надіслані до короля у вигнанні, і до Хованськогo, і до електора.

– Згідно з моїм листом мав би пан електор чітко визначитися, він за нас чи проти нас, – випалив дідуган із гордістю.

Але воєвода вітебський був веселий чоловік, може, вже й захмелів трішки, тому погладив вуса, усміхнувся злостиво та зронив:

– Панібрате, а до німецького імператора ви часом не писали?

– Ні! – здивувався пан Заглоба.

– Шкода! – зітхнув воєвода. – Бо то була б розмова рівного з рівним.

Полковники вибухнули гучним реготом, а пан Заглоба відразу ж дотумкав, що якби б пан воєвода хотів бути косою, то в ньому потрапив на камінь.

– Ясновельможний пане! – сказав він. – До електора можу писати, бо він шляхтич, як і я, і не так давно віддавав голос за Яна-Казимира.

– Це ви добре сказали! – підтримав воєвода вітебський.

– Але з таким магнатом, як імператор, я не листуюсь, – провадив далі пан Заглоба, – щоб не сталося, як у тому прислів’ї, яке я в Литві чув.

– Що ж це за прислів’я?

– «Якась голова кепська – мусить бути з Вітебськa»! – зронив незворушно пан Заглоба.

Почувши це, полковники злякалися, але воєвода вітебський відкинувся назад й аж узялася в боки від сміху.

– Але ж мене відбрив!.. Хай йому грець!.. Якщо захочу бороду зголити, то язика у вас позичу!

Бенкет затягнувся допізна, аж до ночі. Припинило його лише прибуття кількох шляхтичів з-під Тикоцинa, котрі привезли звістку, що бачили вже роз’їзди Радзивілла біля цього міста.

Радзивілл уже давно був би на Підляшшi, якби не те, що різноманітні причини затримували його в Кейданaх. Спочатку він чекав шведську кінноту, з надсиланням якої Понтус Делаґарді зумисне зволікав. Хоча шведського генерала й поєднували пута спорідненості зі самим королем, він ні стародавністю роду, ні впливовістю, ні обширними кровними зв’язками не міг рівнятися з цим литовським магнатом, а щодо маєтків, то хоча зараз у скарбниці Радзивілла й не було готівки, однак половиною княжого майна можна було б наділити всіх шведських генералів і їх би вважали заможними. Коли ж випало Радзивіллові потрапити в залежність від Понтусa, не відмовив собі генерал у задоволенні, щоб втерти носа тому панові та змусити його позбутися відчуття власної переваги.

Насправді Радзивіллу не була потрібна підмога, щоб здолати конфедератів, йому й власних сил вистачало, але шведи були йому потрібні з іншої причини, про яку згадував пан Кміциц у листі до пана Володийовськогo. Підляшшя заступали Радзивіллу загони Хованськогo, які могли перекрити йому дорогу. А якщо Радзивілл виступить зі шведським військом і під егідою шведського короля, тоді будь-який недружній крок із боку Хованськогo вважатиметься викликом для Карла-Ґуставa. Радзивілл подумки прагнув цього, тому нетерпляче очікував прибуття хоч би однієї шведської хоругви та лаючи Понтусa на чому світ стоїть при своїх придворних:

– Кілька років тому він би великою честю вважав, якби від мене листа отримав, і нащадкам би його в спадок передав, а тепер начальника зі себе корчить!

На що один шляхтич, відомий на всю околицю дотепник, якось дозволив собі зауважити:

– Як то кажуть, ваша світлосте, як постелиш, так і виспишся.

Радзивілл вибухнув гнівом й у вежі його замкнути наказав, але наступного дня випустив і золотистою застібкою наділив, бо про шляхтича казали, що він проблем із грішми не має, а князь хотів у нього трохи позичити. Шляхтич застібку прийняв, але грошей не дав.

Шведська підмога надійшла врешті в кількості восьмисот коней, важких рейтарів, трьохсот піхотинців і сотні легкої кавалерії, яких Понтус відкомандирував аж до Тикоцинського замку, жадаючи про всяк випадок мати в ньому власну залогу.

Військо Хованськогo пропустило експедицію, не чинячи людям жодної шкоди, тому об’єднані сили дісталися щасливо Тикоцина, і це діялося ще тоді, коли хоругви конфедератів були розкидані по всьому Підляшші і були зосереджені на грабуванні майна Радзивілла.

Усі сподівалися, що князь, дочекавшись довгожданої підмоги, вирушить не гаючись, але він чомусь не квапився. Приводом до цього були звістки з Підляшшя про безлад, що панував у цьому воєводстві, про брак єдності між конфедератами та непорозуміннями, що виникли між панами Котовським, Липницьким та Якубом Кміцицем.

– Треба дати їм час, – казав князь, – щоб за чуби один одного взялися. Перегризуться самі між собою і без війни, а ми тим часом на Хованськогo вдаримо.

Та раптом стали надходити зовсім інші повідомлення: полковники не лише не побилися між собою, а й об’єдналися в одне військо під Білостоком. Князь голову ламав, що могло стати причиною таких змін. Нарешті прізвище Заглоби як реґіментаря дійшло до княжих вух. Повідомили також про закладання укріпленого табору, про забезпечення війська провіантом, про гармати, добуті у Білостоці паном Заглобою, про зміцнення сил конфедератів і про добровольців, котрі втікали до них. Князь Януш розгнівався так пекельно, що Ґанхов, солдат безстрашний, не смів цілу добу до нього приступити.

Нарешті надійшов наказ хоругвам, аби готувалися в дорогу. В один день уся дивізія була готова. Один реґімент німецької піхоти, два шотландської, один литовської. Корф вів артилерію, Ґанхов прийняв командування кавалерією. Крім драгунів Харлампія та шведських рейтарів, був ще загін легкої кавалерії пана Нев’яровського і добірна особиста княжа хоругва, якою командував Слизень. Це було загартоване і випробуване військо, що складалося зі самих ветеранів. Не більше сил знадобилося князю в час перших воєн із Хмельницьким, аби перемогти, щоб ім’я його безсмертною овіяло славою. Не більше сил він мав, коли розбив Півмісяця, Небабу, розгромив ущент під Лоєвим кількадесяттисячну ватагу славетного пана Кречовськогo, зруйнував Мозир, Турів, узяв штурмом Київ і так притиснув у степу Хмельницького, що той в угодах був змушений шукати порятунку.

Але зірка цього могутнього воїна вже, мабуть, заходила, і він сам уже не мав добрих передчуттів. Пробував зазирати в майбутнє і не бачив там нічого чітко. Ну, піде він на Підляшшя, розтопче кінськими копитами бунтівників, накаже спустити шкуру з ненависного пана Заглоби – і що з того? Що далі? Яка доля чекає його далі? Чи тоді вдарить на Хованськогo, поквитається за цибіхівську поразку і новим лавром голову оздобить? Князь казав так, але сумнівався, бо саме почали вже добігати до його вух чутки про те, що північні загони, остерігаючись наростання шведської могутності, припиняють воювати і, може, навіть увійдуть у союз із Яном-Казимиром. Сапєгa відволікав також московитів і громив, як міг, але водночас і змовлявся з ними. Мав такі самі плани і пан Ґосєвський.

Тож у разі поступки Хованськогo поле для маневру зникне для Радзивіллa, як і остання можливість проявити свою силу. Якби ж то Ян-Казимир зміг укласти союз із московитами і штовхнути на шведів його дотеперішніх ворогів, то щастя могло б схилитися на його бік проти шведів, а відтак і проти Радзивілла.

З Корони доходили, щоправда, до князя найсприятливіші чутки. Успіх шведів перекрив усі сподівання. Воєводства здавалися одне за одним. У Великій Польщі інтервенти поводилися, як у Швеції, у Варшаві правив пан Радзейовський. Мала Польща опору не чинила. Краків міг упасти будь-якої миті. Король, котрого покинуло військо та шляхта, з тугою в серці через недовіру до свого народу, втік у Сілезію, навіть сам Карл-Ґустав дивувався легкості, з якою зміг розтрощити ту могутність, яка раніше завжди в боротьбі зі шведами перемагала.

Але саме в цій легкості і бачив Радзивілл небезпеку для себе, бо передчував, що засліплені успіхами шведи з ним не будуть рахуватися, не зважатимуть на нього, особливо, що не виявився він таким уже могутнім і впливовим у Литві, як усі, в тому числі і він сам, вважали.