Пан Заглоба, коли до нього дійшов поголос «Радзивілл іде», сторопів дуже, але в першу мить вірити цьому не хотів. Що ж сталося з паном Володийовським? Чи він дався б так себе здолати, щоб жодна людина не пробилася зі застереженням? А той другий роз’їзд? І пан Липницький?

«Не може цього бути! – повторював собі пан Заглоба, обтираючи чоло, яке рясно пітніло. – Цей змій, цей душогубець, цей Люципер мав би вже з Кейдан встигнути? Невже остання година наближається?!»

Тим часом з усіх боків щораз численніші голоси репетували: «Радзивілл! Радзивілл!» Пан Заглоба покинув сумніватися. Він схопився і побіг на квартиру до пана Скшетуськогo.

– Яне, рятуй! Час уже!

– Що сталося? – поцікавився пан Скшетуський.

– Радзивілл іде! На вас відповідальність перекладаю, бо про вас князь Ярема казав, що ви природжений вождь. Сам я наглядатиму, але ви радьте і провадьте!

– Це не може бути Радзивілл, – заперечив пан Скшетуський. – Звідки ж військо надходить?

– З боку Волковиська. Подейкують, що схопили пана Володийовського і той другий роз’їзд, який я за ним послав.

– І пан Володийовський дав би себе скрутити? То батько його не знає. Це він сам повертається, ніхто інший.

– Але ж кажуть, що людей забагато.

– Хвала Богові! Це, мабуть, пан Сапєгa надійшов.

– Заради Бога! Що ви таке торочите? Та нам би дали знати. Пан Липницький же поїхав назустріч.

– Саме це і є доказом того, що йде не Радзивілл. Упізнали їх, приєдналися і разом повертаються. Ходімо! Гайда!

– І я так казав! – прояснів пан Заглоба. – Хоч тут усі збентежилися, але я подумав: не може бути! Так і подумав! Ходімо! Хутко, Яне! Рухайся! А ті вже запанікували. Га!

Обоє вийшли квапливо та піднялися на вали, на яких уже військо розташувалося, пройшлися вздовж. Але обличчя пана Заглоби аж сіяло, він зупинявся щомиті і гукав, щоб його всі чули:

– Шановне панство! Гостей маємо! Немає чого пудитись! Якщо це Радзивілл, то я йому дорогу на Кейдани покажу!

– Ми йому покажемо! – закричали воїни.

– Багаття на валах розпалити! Не будемо ховатися, хай нас бачать, що ми готові! Запалюй!

Принесли дрова і за чверть години спалахнув увесь табір, аж небо зачервонілося, наче від зорі. Жовніри, відвертаючись від світла, зиркали в темряву, у бік Бобровників. Дехто переконував, що чують уже хрускіт і тупіт.

Раптом у темряві пролунали здалеку постріли мушкетів. Пан Заглоба схопив за поли пана Скшетуськогo.

– Вогонь відкрили! – забелькотів він неспокійно.

– Це привітання, – заспокоїв його пан Скшетуський.

Після пострілів пролунали радісні вигуки. Не залишилося сумнівів: уже через хвилину прискакали на спінених конях кільканадцятеро вершників з вигуками:

– Пан Сапєгa! Пан воєвода вітебський!

Як тільки вчули це жовніри, то, як збурена ріка, спливали з валів і бігли назустріч, верещали так, що хтось, що почув би здаля ці голоси, міг би вважати, що їх на смерть ріжуть.

Пан Заглоба, сівши на коня, виїхав також на чолі полковників на вали, супроводжуваний усіма ознаками власної гідності: під бунчуком, з булавою і пером чаплі в шапці.

За мить і пан воєвода вітебський в’їхав у коло світла на чолі своїх офіцерів, маючи і пана Володийовського біля себе. Був це чоловік уже поважного віку, середньої статури, з негарним обличчям, але розумним і привітним. Вуса мав уже сиві, рівно над верхньою губою підстрижені, і таку ж невелику борідку, що робило його схожим на чужоземця, хоч він і по-польськи одягався. Хоча багатьма воєнними справами жовнір був прославлений, він був більше схожий на державного діяча, ніж на воїна. Ті, хто його ближче знав, подейкували також, що в обличчі пана воєводи Мінерва над Марсом перемагає. Але, крім Мінерви та Марса, була в цьому обличчі рідкісна в ті часи окраса – чесність, яка від душі надходила, відбивалася в очах, як світло сонця у воді. Навіть на перший погляд було зрозуміло, що це був чесний і справедливий чоловік.

– Ми так чекали на вас, як на батька! – лементували жовніри.

– І таки прийшов наш вождь! – повторювали розчулено інші.

– Vivat! Vivat!

Пан Заглоба під’їхав до нього на чолі своїх полковників, коня спинив і вклонився.

– Ясновельможний пане воєводо! – розпочав свою промову пан Заглоба. – Навіть якби я володів мовою стародавніх римлян, навіть самого Цицерона або, сягаючи давніших часів, славетного Демосфена Афінського, то не зумів би краще своїх радощів висловити, як зворушилися серця наші на появу вашої ясновельможної особи. Радіє у наших серцях уся Річ Посполита, наймудрішого вітаючи сенатора та найкращого свого сина, і тим більшою стає наша радість, що несподівана. Ми стояли на цих шанцях зі зброєю не вітати, а воювати готові. Не радісних слухати вигуків, а гарматних громів. Не сльози проливати, а кров нашу!.. Коли ж тутешня чутка поширилася, що це захисник вітчизни, а не зрадник, надходить, воєвода вітебський, а не великий гетьман литовський, Сапєгa, а не Радзивілл…

Але панові Сапєзі було не до розлогих промов, бо він нетерпляче махнув рукою, із добродушною, хоч і королівською недбалістю зронив:

– Радзивілл іде. Через два дні буде тут!

Пан Заглоба розгубився, наче раптово хтось йому язика втяв, бо звістка про наближення Радзивілла на нього справила гнітюче враження. Тому стояв якусь мить перед паном Сапєгою, не знаючи, що далі й казати. Але все ж схаменувся і, витягнувши квапливо булаву з-за пояса, промовив урочисто, пригадуючи собі, як це було під Збаражем:

– Мене військо вождем своїм обрало, але я в гідніші руки цей знак віддаю, щоб молодшим подати приклад, як pro publico bono22 від найбільшої честі відмовлятися потрібно.

Жовніри почали вигукувати, але пан Сапєгa усміхнувся лише і промовив:

– Панібрате! Щоб вас тільки Радзивілл не запідозрив, що зі страху перед ним булаву віддаєте. Був би радий!

– Вже він мене знає, – відрізав пан Заглоба, – і в страху не запідозрить, бо я його перший у Кейданaх присоромив й іншим приклад подав.

– Якщо так, то ведіть до табору, – запропонував пан Сапєгa. – Розповідав мені дорогою пан Володийовський, що ви добрий господарник і що є у вас чим підживитися, бо ми дуже стомлені та голодні.

Сказавши це, воєвода спонукав коня, за ним рушили й інші і в’їхали всі в табір в атмосфері незміримої радості. Пан Заглоба пригадав собі, що про пана Сапєгу розповідали, що він у бенкетах і келихах кохається, тому вирішив гідно відсвяткувати день його прибуття. Та й виступив із бенкетом, таким чудовим, якого доти в таборі ще не було. Їли всі і пили. За келихом розповідав пан Володийовський, що під Волковиськом сталося, як оточили його значно більші сили, які зрадник Золотаренко на допомогу прислав, як уже важко було, аж тут прибуття пана Сапєги змінило розпачливий захист на блискучу перемогу.

– Ми залишили їм такий про себе спогад, – сміявся пан Міхал, – що тепер навіть носа з табору не висунуть.

Після цього бесіда перейшла на Радзивіллa. Пан воєвода вітебський мав дуже свіжі вісті і знав від довірених осіб про все, що в Кейданaх відбувалося. Він розповів, що вислав гетьман литовський такого собі пана Кміцицa з листом до шведського короля і з проханням, аби з двох боків разом ударити на Підляшшя.

– Диво з див! – вигукнув пан Заглоба. – Бо коли б не той пан Кміциц, то ми б так і не зібралися воєдино і міг нас з’їсти Радзивілл, якби надійшов, одного за одним, як седлецькі бублики.

– Розказував мені пан Володийовський про це все, – відповів пан Сапєґa, – бо мені здається, що він має до вас особисту прихильність. Шкода, що до батьківщини її не має. Але такі люди, котрі нікого, крім себе, не бачать, нікому добре не служать і кожного зрадити готові, як у цьому разі пан Кміциц Радзивіллa.

– Лише між нами немає зрадників і ми всі до смерті при ясновельможному воєводі стояти готові! – зауважив пан Жеромський.

– Вірю, що тут є лише чесні жовніри, – підтримав пан воєвода, – і навіть не сподівався, що тут такий лад і достаток застану, за що панові Заглобi мушу бути вдячний.