– Це правда! – погодився пан Ян. – Коли до цього дійде, будемо йому порадами допомагати, бо на війні він менше розуміється. Врешті, закінчиться його командування, як тільки пан Сапєгa підійде.
– Але до цього багато доброго ще може зробити, – додав пан Володийовський.
Військо мало суттєву потребу хоча б у якомусь командирі, навіть пан Заглоба для цього годився, бо з дня виборів кращий лад запанував у таборі. Наступного дня взялися насипати вали над білостоцькими ставами. Пан Оскеркo, котрий у чужоземних військах служив і на мистецтві насипання оборонних споруд знався, керував усією роботою. Він за три дні спорудив вельми потужні шанці, справді трохи подібні на збаразькі, бо фланги і тил їхній захищали болотисті ставки. Вигляд споруди зміцнив серця жовнірів. Все військо відчуло, що має якийсь ґрунт під ногами. Але ще більше збадьорився дух на вигляд припасів продовольства, які везли цілими валками. Щодня гнали до шанців воли, вівці, свині, щодня приїжджали фіри, що везли всіляке зерно та сіно. Дехто приходив аж із Луковської землі, ще дехто – аж із Візненської. Прибувало також щораз більше дрібної та більшої шляхти, бо коли звістка розійшлася, що вже є уряд, військо та реґіментар, то більше з’явилося в людях довіри. Мешканцям важко було годувати «цілу дивізію», але, по-перше, пан Заглоба про це не питав, а по-друге, краще було віддати війську половину, а залишки у спокої споживати, ніж бути в небезпеці щомиті втратити все від свавільних зграй, які плодилися рясно та нишпорили, як татари, та яких пан Заглоба наказав роз’їздам переслідувати і винищувати.
– Якщо він таким самим виявиться гетьманом, як і господарником, – подейкували про нового реґіментаря в таборі, – то Річ Посполита ще не знає, якого великого має чоловіка.
Сам же пан Заглоба згадував із певним неспокоєм про прихід Янушa Радзивіллa. Пригадував собі всі перемоги воєводи, і тоді постать гетьманська набувала потворного вигляду в уяві нового реґіментаря, і він подумки собі казав: «Ой, чи хтось зможе цьому змієві протистояти!.. Я казав, що нехай лиш мені попадеться, але він мене, як сом качку, проковтне».
Й обіцяв собі під присягою не давати генеральної битви Радзивіллoвi. «Буде облога, – думав він, – а це завжди довго триває. Можна також буде і трактатів наштампувати, а за цей час пан Сапєгa підійде».
На випадок, якщо б не підійшов, вирішив собі пан Заглоба слухатись у всьому Янa Скшетуськогo, тому що пам’ятав, як високо князь Ярема цінував цього офіцера та його військові здібності.
– Ви, пане Міхале, – промовляв пан Заглоба до пана Володийовськогo, – саме для атаки створені, то й із роз’їздом, навіть значним, можна вас засилати, бо ви, як вовк на овець, на ворога вмієте налягти. Але якби вам над усім військом гетьманувати доручили, хто зна! Хто зна! Розуму в голову не запхаєш, бо його на продаж немає, а пан Ян – це реґіментарська голова і, якби мене не стало, він один міг би мене замінити.
Тим часом долинали різні звістки. То доносили, що Радзивілл вже йде через Пруссію електора, іншого разу, що, побивши військо Хованськогo, зайняв Ґродно і звідти прибуде з великою потугою. Але були і такі, хто стверджував, що це не Радзивілл, а Сапєгa розбив Хованськогo з допомогою князя Міхала Радзивіллa. Роз’їзди, однак, не привозили жодних певних звісток, крім тих, що під Волковиськом зібралася купа людей Золотаренка, у складі близько двох тисяч воїнів, і місту загрожує. Вся околиця палала вже вогнем.
Через день після роз’їздів стали з’являтися й утікачі, котрі підтвердили цю звістку, додаючи при цьому, що міщани вислали делегатів до Хованськогo та Золотаренка з проханням змилостивитися над містом, на що отримали від Хованськогo відповідь, що це розбійницька ватага, яка не має з його військом нічого спільного. А щодо Золотаренка, той дав міщанам пораду, щоб відкупилися, але вони, як убогі люди, після нещодавньої пожежі і кільканадцятьох грабежів, не мали чим.
Благали тому про милосердя пана реґіментаря, щоб їм на виручку поквапився, поки перемови про викуп ведуть, бо пізніше не буде вже часу. Пан Заглоба вибрав півтори тисячі добрих вояків, між ними й ляудaнську хоругву, і, покликавши пана Володийовського, наказав йому:
– Ну, пане Міхале, час показати, що ви вмієте! Підете під Волковиськ і зітрете з лиця землі тих гультіпак, які беззахисному місту погрожують. Не в новину вам така експедиція, тому гадаю, що честю вважатимете, що вам цю місію доручаю.
Тут він звернувся до інших полковників:
– Сам я мушу в таборі залишитись, бо вся відповідальність лежить на мені, це по-перше! А по-друге, не гоже моїй гідності на розбійників експедиції влаштовувати. Хай краще Радзивілл надійде, то вже у великій війні покажеться, хто кращий – пан гетьман чи пан реґіментар.
Пан Володийовський вирушив охоче, бо нудився в таборі і сумував за бойовими діями. Особовий склад хоругви також виходив охоче, зі співами, а реґіментар стояв кінно на валу, благословляв їх і хрестив на дорогу. Були навіть такі, хто дивувався, що пан Заглоба так урочисто той роз’їзд проводжає, але він пам’ятав, що і Жолкєвський та інші гетьмани мали звичай перехрестити хоругви, що йдуть до бою. Врешті-решт, він усе любив робити урочисто, бо це його авторитет в очах жовнірів підіймало.
Однак як тільки хоругви зникли вдалині, відразу ж став за них непокоїтись.
– Яне! – закликав він. – А може, посилити б іще пана Володийовського людьми?
– Дайте, батьку, спокій, – замахав руками пан Скшетуський. – Панові Володийовському в таку експедицію вирушати – те саме, що яєчню з’їсти. Бoжe милий, та він усе своє життя нічого іншого й не робив.
– Бa! А якщо його завелика сила обступить?.. Nec Hercules contra plures.
– Та що тут про такого жовніра балакати. Він усе добре підготує, перш ніж ударить, а якщо там сила завелика, то відхопить, що вдасться, і повернеться, або сам пришле по допомогу. Може батько спати спокійно.
– Ага! Я знав, кого посилати, але кажу ж вам, що мусив мені цей пан Міхал щось зробити, таку маю до нього слабкість. Крім небіжчика пана Підбийп’яти, до нікого я так не прихилявся. Не може бути інакше, щось мені той молодик поробив.
Так спливло три дні.
До табору безперервно звозили провіант, добровольці також приходили, але про пана Міхала не було ні слуху ні духу. Неспокій пана Заглоби наростав і, незважаючи на заспокоєння пана Скшетуськогo, що так рано не міг ще пан Володийовський з-під Волковиськa повернутися, вислав пан Заглоба сотню петигорців пана Кміцицa на розвідку.
Але роз’їзд канув у безвість і знову спливло два дні без вістей.
Аж сьомого дня лише з сірими, туманними сутінками пахолки, відправлені за отавою в Бобровники, повернулися похапцем знову до табору з інформацією, що бачили якесь військо, що виходило з лісів за Бобровниками.
– Пан Міхал! – зрадів пан Заглоба.
Але пахолки заперечили. Не поїхали назустріч їм саме тому, що бачили якісь чужі знаки, яких у війська пана Володийовськогo не було. При цьому сила йшла велика. Пахолки є пахолки, не вміли навіть точно полічити. Одні казали, що зо три тисячі, інші – що п’ять, а то й більше.
– Я візьму двадцятьох коней і поїду назустріч, – запропонував пан ротмістр Липницький.
Поїхав. Минула година, друга, аж врешті дали знати, що наближається не роз’їзд, а велике військо. І невідомо чому, аж прогриміло враз по табору:
– Радзивілл іде!
Звістка ця, немов вогняна іскра, вибухнула і стрясла весь табір. Жовніри висипали на вали, на деяких обличчях з’явився переляк. Не шикувалися в належному порядку. Лише піхота пана Оскерка зайняла вказані місця. Натомість між добровольцями посіявся переполох. З вуст в уста передавали найрозмаїтіші звістки: «Радзивілл повністю знищив пана Володийовського і роз’їзд пана Кміцица, який вирушив йому на допомогу», – подейкували одні. «Жоден свідок цієї поразки не втік», – казали інші. «А тепер і пан Липницький наче крізь землю провалився». «Де реґіментар? Де реґіментар?»
Узялися пани полковники лад наводити, а що крім небагатьох волонтерів зрештою лише старий жовнір був у таборі, то скоро їм це вдалося, і чекали, що далі буде.
