– В такому вузькому колі можете не церемонитись, пане Міхале. Не я прикладатиму печатку, а мій канцлер. То собі завчасу занотуйте!

Тут пан Заглоба глянув із гордістю й авторитетом по присутніх, аж пан Рендзян схопився з лавки, а пан Станіслав Скшетуський буркнув:

– Honores mutant mores!20

– Навіщо мені канцелярія, питаєте? Ось послухайте, – продовжував пан Заглоба. – Спочатку визнайте, що всі лиха, які на батьківщину нашу впали, вважаю, ні з якої іншої причини не прийшли, як від розпусти, сваволі та розкошів… Меду, пане Міхале… Від розкошів, кажу, які, як зараза, нас точать. Але передусім через єретиків, котрі все сміливіше від справжньої віри відступають, блюзнірствують, кривдячи Матір Бога нашого, котра від таких неподобств у справжню тугу впасти могла б.

– Правду кажете, – хором озвалися лицарі, – дисиденти першими пристали до ворогів, і хто зна, чи не самі їх привели?!

– Exemplum великий литовський гетьман!

– Але що в цьому воєводстві, де я є реґіментарем, також єретиків достатньо, як у Тикоцині, так і в інших містах, тому для набуття на початок Божого благословення для нашої місії треба видати універсал, аби хто в помилках живе, має три дні, щоб навернутися, а в тих, хто цього не зробить, маєтки конфіскувати на користь скарбу військового.

Лицарі здивовано перезирнулися. Знали, що не бракує панові Заглобi клепки в голові і знається він на фортелях, але не припускали, щоб пан Заглоба був таким діячем і так досконало вмів публічні справи чинити.

– І ви ще питаєте, – промовив тріумфуючи пан Заглоба, – звідки я візьму грошей на військо?.. А конфіскації? А всі багатства Радзивілла, які таким чином перейдуть у власність війська?

– Та чи буде закон по нашому боці? – засумнівався пан Володийовський.

– Зараз такі часи, що хто має шаблю, той і закон! А яке право мають шведи й усі ці вороги, які на теренах Речі Посполитої нишпорять?

– І то правда! – погодився пан Міхал.

– І цього не досить! – розпалився пан Заглоба. – Другий універсал буде стосуватися шляхти Підляськогo воєводства і цих земель у сусідніх воєводствах, які ще не окуповані, щоб до посполитого рушення ставали. Шляхта має челядь озброїти, щоб нам піхоти не бракувало. Знаю, що не один би радий піти, але за якимось указом і за якимось урядом роззирається. Тож будуть мати й уряд, і універсали.

– У вас і справді стільки ж розуму, скільки у великого коронного канцлера! – вигукнув пан Володийовський.

– Меду, пане Міхале!.. Третє послання вишлю до Хованськогo, щоб забирався під три чорти, бо його з усіх міст і замків викуримо. Щоправда, вони тепер стоять у Литві спокійно і замків не чіпають, але козаки Золотаренка грабують, загонами по тисячі і дві їздять. Нехай їх вгамує, бо інакше ми ними займемося.

– Звісно ж, ми могли б це зробити, – погодився Ян Скшетуський, – та й військо не буде застоюватися.

– Міркую я над цим і тому до Волковиська сьогодні нові роз’їзди пошлю, але et haec facienda, et haec non omittenda21. Четверте послання хочу надіслати нашому королеві, гідному панові, щоб його в смутку втішити, що є ще такі, хто його не покинув, що є серця і шаблі, готові на його поклик. Нехай на чужині має хоч таку втіху наш батько, наш улюблений пан, наша кров ягеллонськa, що поневірятися мусить. Ось так.

Тут пан Заглоба поперхнувся, бо вже добряче хильнув, і врешті заридав жалісливо над королівською долею, а пан Міхал зараз же взявся йому вторити, дещо тонше, а пан Рендзян шморгав носом або вдавав, що ридає. Оперли пани Скшетуські голови на свої руки і сиділи мовчки.

Тиша тривала якийсь час, аж ураз пан Заглоба розізлився.

– Що мені там електор! – крикнув він. – Якщо уклав пакт із прусськими містами, то нехай і виступає в поле проти шведів, хай не працює на обидві сторони, хай зробить те, що вірний ленник має робити, і на захист свого сюзерена та добродійника виступити.

– Та хто там зна, чи він ще за шведів не виступить? – припустив Станіслав Скшетуський.

– Зі шведами змовиться? То я йому скажу! Прусський кордон недалеко, а в мене є кілька тисяч шабель на поклик. Заглобy в поле не виведе! Як мене тут бачите, доки я реґіментар над цим чесним військом, доти його вогнем і мечем хреститиму. Немає провіанту, гаразд! Знайдемо його досить у прусських поселеннях!

– Матінко Божа! – верескнув пан Рендзян. – Ваша вельможність навіть коронованим головам рівна.

– Зараз же до нього я напишу: «Милостивий електоре! Досить кота за хвіст тягнути! Досить викрутасів і марудства! Виходьте проти шведів, а ні, то я з відвідинами до Пруссії приїду. Не може бути інакше». Чорнила сюди, пер, паперу! Рендзяне, поїдете посланцем!

– Поїду! – погодився орендар із Вонсоші, втішений такою довірою.

Але поки підготували для пана Заглоби чорнило, пера та папір, гамір вчинився перед оселею й юрба жовнірів заполонила простір перед вікнами. Одні кричали Vivat, інші галасували по-татарськи. Пан Заглоба з товаришами вийшов побачити, що діється.

З’ясувалося, що це привезли ті октави, про які пан Заглоба згадував, від самого вигляду яких втішилися тепер жовнірські серця.

Пан Стемпальський, управитель Білостока, підійшов до пана Заглоби та виголосив цілу промову:

– Ясновельможний пане реґіментарю! З того часу, як безсмертної пам’яті пан маршал Великого князівства Литовського приписав білостоцьке майно на утримання Тикоцинського замку, я, будучи того маєтку управителем, вірно і чесно весь чинш на користь того ж таки замку збирав, що реєстрами можу перед усією Річчю Посполитою довести. Так понад двадцять років працюючи, я забезпечував замок порохом, гарматами та провіантом, маючи це за священний свій обов’язок, аби кожен гріш там ішов, куди ясновельможний маршал Великого князівства Литовського йти йому наказав. Але коли у важкі часи Тикоцинський замок залишився ворогів вітчизни найбільшою в цьому воєводстві підпорою, то я спитав у Бога й у власної совісті, чи повинен йому і далі служити, чи не краще буде ці достатки та військове спорядження, з цьогорічного чиншу накопичених, у руки вашої вельможності віддати?

– Краще… – обірвав його серйозно пан Заглоба.

– Про одне лиш прошу, щоб ваша вельможність перед усім військом засвідчила і письмово мені дала розписку, що нічого з того майна я на власну користь не обернув і все в руки Речі Посполитої, яку тут ясновельможний реґіментар репрезентує, я здав.

Пан Заглоба кивнув головою на знак згоди і зараз же взявся переглядати реєстр.

Виявилося, що, крім октав, на горищах амбарів захованих, є ще й триста німецьких мушкетів дуже порядних, двісті московських бердишів для піхоти, для захисту мурів і валів, і шість тисяч злотих готівкою.

– Гроші між вояків розділіть, – наказав пан Заглоба, – а щодо мушкетів і бердишів…

Тут він роззирнувся навколо.

– Пане Оскерку, – запропонував ватажок, – візьміть їх і пішу хоругву сформуйте. Є тут трохи піхоти, що від Радзивілла втекла, а скількох бракує, стількох із простолюду доберете.

Після цього він звернувся до всіх присутніх:

– Шановне панство! Є гроші, є гармати, буде піхота і провіант. Ось таке моє командування на початок!

– Vivat! – гукнуло військо.

– А тепер, шановне панство, всі пахолки нехай ідуть у села по заступи, лопати та мотики. Укріплений табір будемо будувати, другий Збараж! І не має значення, товариш не товариш, не треба соромитись лопати і до роботи братися!

Сказавши це, пан реґіментар повернувся до своєї квартири, а його провели вигуками вояки.

– Далебі, цей чоловік має голову на плечах, – сказав Яну Скшетуськoму пан Володийовський, – і все налагоджується.

– Тільки б Радзивілл не зараз надійшов, – зауважив Станіслав Скшетуський, – бо він вождь, другого якого немає в Речі Посполитій, а наш пан Заглоба добрий до забезпечення табору продовольством, але не йому рівнятися з таким воїном.