– Так буде! З Божою поміччю, так буде! Соломон промовляє!.. Бити їх! Бити! – репетували гучні голоси.

А пан Заглоба руки в бік півночі простягнув і залементував:

– Приходь тепер, Радзивіллe! Приходь, пане гетьмане! Пане єретику! Воєводо Люципера! Чекаємо тебе не поодинці, а разом, не в сварці, а в злагоді, не з паперами, пактами, а з мечами в руках! Чекає тебе тут доброчесне військо і я, його реґіментар. Давай! Виходь! Дай Заглобi поле! Клич чортів на допомогу і поміряємося силою!.. Виходь!

Тут ватажок звернувся знову до війська й закричав так, що аж у цілому таборі розляглося:

– З Божою поміччю, шановне панство! Пророцтва мене підтримують! Якщо буде злагода, то поб’ємо цих шельм, плюгавців, панчішників, рибоїдів та інших вошивців, зайд, кожушників, що влітку саньми їздять!.. Дамо їм перцю, аж п’яти погублять, утікаючи. Биймо ж тих песиголовців, хто живий! Биймо, хто в Бога вірує, кому честь і батьківщина милі!

Кілька тисяч шабель блиснуло водночас. Юрба оточила пана Заглобу, тіснилися, топталися, штовхалися і репетували:

– Веди! Веди!

– Завтра ж і поведу! Будьте напоготові! – крикнув у запалі пан Заглоба.

Вибори відбулися вранці, а вже після полудня пройшов огляд військ. Стояли хоругви на Хорощанській оболоні, одна біля одної вишикувані, з полковниками та хорунжими на чолі, а перед полками їздив реґіментар, під бунчуком, із позолоченою булавою в руці та чаплиним пером у шапці. Хтось сказав би: вроджений гетьман! І так оглядав він по черзі хоругви, як пастир переглядає паству, і жовнірам серця радістю наливалися на вигляд цієї прекрасної постаті. Кожен полковник виїжджав по черзі до нього, а ватажок із кожним балакав, щось похвалив, щось осудив, і навіть ті зі старшин, хто спочатку не радий був із цього вибору, мусили визнати в душі, що новий реґіментар – жовнір дуже фаховий, для котрого лідерство не новина.

Один лише пан Володийовський дивно якось вусами ворушив, коли новий реґіментар поплескав його на плечу перед іншими полковниками і промовив:

– Пане Міхале, я задоволений вами, бо хоругва ваша така хвацька, як ніяка інша. Тримайте так далі, і можете бути впевнені, що я вас не забуду!

– Далебі, – шепнув пан Володийовський панові Скшетуському, повертаючись із огляду, – чи міг мені чого іншого справжній гетьман сказати?

Того самого дня розіслав пан Заглоба роз’їзди в різні боки, в які треба було, і в ті, куди не було потреби. Коли повернулися наступного дня вранці, він вислухав уважно всі реляції, після чого подався на квартиру до пана Володийовського, котрий мешкав разом із панами Скшетуськими.

– Перед військом мушу дистанцію зберігати, – сказав ласкаво ватажок, – але коли ми самі, то можемо, як і раніше, поводитися. Бо я приятель, а не командир! Ваших порад також не зневажу, хоч і власний розум маю, адже знаю, що таких досвідчених людей і жовнірів мало є в усій Речі Посполитій.

Гостя привітали по-давньому і дружня атмосфера запанувала в приміщенні, лише пан Рендзян не насмілювався поводитися, як у давні часи, і на самому краєчку лавки сидів.

– Що, батьку, гадаєте робити? – поцікавився Ян Скшетуський.

– Насамперед порядок і дисципліну втримати і жовнірів чимось зайняти, щоб від байдикування не в’янули. Бачив я добре, пане Міхале, як ви бурмотіли, що даремно я роз’їзди на всі чотири сторони світу висилав, але я мусив це зробити, щоб людей до служби привчити, бо дуже вони вже розніжились. Це по-перше, а по-друге: чого нам бракує? Не людей, бо налізло і налізе їх досить. Та шляхта, що до Пруссії втекла від шведів із Мазовецькогo воєводства, також сюди припреться. Люду та шабель буде досить, однак провіанту забракне, а без запасів жодне військо у світі в полі не витримає. Тому маю таку думку, щоб роз’їздам наказати приводити все, що лиш їм у руки потрапить: худоба, вівці, свині, збіжжя, сіно, і з цього воєводства, і зі сусідньої землі Мазовецької, яка також ще не бачила ворога і всього має надміру.

– Але ж шляхта на повний голос кричатиме, – зауважив пан Скшетуський, – якщо їм урожай і майно заберуть.

– Більше мені залежить на війську, ніж на шляхті. Хай кричать! Врешті, задарма не будемо брати, бо я накажу квитанції видавати, яких стільки вже наготував минулої ночі, що пів Речі Посполитої можна за них реквізувати. Грошей я не маю, але після війни і після вигнання шведів Річ Посполита заплатить. І що ви там балакаєте! Шляхті ж гірше, коли зголодніле військо заїжджає та грабує. Маю також думку ліси звідувати, бо знаю, що там купа селянства з майном ховається. Нехай краще військо Духу Святому дякує, що його надихнув обрати мене реґіментарем, бо ніхто інший собі тут ради не дав би.

– У вашої вельможності розум сенатора, це точно! – зауважив пан Рендзян.

– Що? Га? – пана Заглобу втішили лестощі. – І вас, шельмо, не в тім’я бито. Дивись, я ще намісником вас зроблю, нехай лише вакансія з’явиться.

– Дякую покірно вашій вельможності, – зрадів пан Рендзян.

– Ось вам моя думка! – провадив далі пан Заглоба. – Спочатку провіанту треба стільки зібрати, щоб ми могли облогу витримати, потім укріплений табір спорудимо, а тоді нехай приходить Радзивілл зі шведами чи з дідьками. Шельмою буду, якщо тут другий Збараж не влаштую!

– Як мені Бог милий, це слушна думка, – погодився пан Володийовський, – але як його озброїмо?

– Пан Котовський має дві гаубиці, а пан Кміциц – одну віватівку, в Білостоку є чотири октави, які до Тикоцинського замку мали вивезти. Ви, мабуть, не знаєте, що Білосток перебуває на утриманні Тикоцинського замку, на пана Веселовськогo записаного, і ці гармати ще торік із чиншів закупили, про що мені пан Стемпальський, тутешній управитель, казав. Повідомив він також, що і пороху є на сто пострілів до кожної. Ми дамо собі раду, шановне панство, лише підтримайте мене від душі, але й про тіло не забувайте, яке б раде випити чогось, бо вже і час на те.

Пан Володийовський звелів принести питво, і далі балакали при келихах.

– Ви думали, що матимете мальованого реґіментаря, – правив далі пан Заглоба, цмулячи витриманий мед. – Nunquam!19 Не просив я цієї честі, але коли мене нею ви вшанували, то і послух, і лад має бути. Знаю я, що кожна посада означає, побачите, що я ще до неї доросту. Другий Збараж тут улаштую, нічого іншого, як другий Збараж! Удавиться тут Радзивілл, вдавляться й шведи, перш ніж мене проковтнуть.

Я б навіть хотів, аби й Хованський нами спокусився, поховав би його так, аби його і на Страшному суді не надибали. Недалеко стоять, хай приходять! Нехай спробують! Меду, пане Міхале!

Пан Володийовський налив, а пан Заглоба випив залпом, насупив брови і, немовби собі щось пригадуючи, сказав:

– Про що це я торочив? Чого ж хотів?.. Ага! меду, пане Міхале!

Пан Володийовський налив знову.

– Подейкують, – не вгавав пан Заглоба, – що і пан Сапєгa любить у добрій компанії хильнути. Не дивуйтеся! Кожен чесний чоловік це любить. Зрадники лише, котрі нещирі думки щодо вітчизни плекають, бояться вина, щоб на п’яну голову щось не розбовкати. Радзивілл березовий сік п’є, а після смерті буде смолу пити. В цьому мені Господь Бог допоможе! Я згадав про цю учту, бо ми з паном Сапєгою знаємося, схожі один на одного, як одне кінське вухо на інше, або як пара чобіт. При цьому він один реґіментар, а я другий, але вже так тут усі справи облаштую, щоб коли він приїде, то все було готове. Купу речей маю на голові, але що вдієш! Нема кому про вітчизну думати, то ти думай, старий Заглобo, поки маєш повітря в легенях. Найгірше те, що я канцелярії не маю.

– А навіщо, батьку, вам канцелярія? – спитав пан Скшетуський.

– А навіщо король має свого канцлера? А навіщо при війську мусить бути військовий писар? Треба буде послати до якогось міста, щоб мені печатку зробили.

– Печатку? – повторив захоплено пан Рендзян, споглядаючи зі щораз більшою повагою на пана Заглобу.

– А до чого будете прикладати печатку? – поцікавився пан Володийовський.