Галас вчинився на стіні. Залога, не знаючи, що сталося, хапалася за зброю. З келій висипали ченці. Ніхто вже не спав. Навіть жінки схопилися зі сну. Питання та відповіді лунали, як блискавки.

– Що сталося?

– Штурм!

– Шведська гармата вибухнула! – гукнув один із гармашів.

– Диво! Диво!

– Найбільша гармата вибухнула! Мортира.

– Де отець Кордецький?

– На стіні! Молиться! Це він зробив!

– Пан Бабинич гармату висадив! – пояснив пан Чарнецький.

– Бабинич! Бабинич! Хвала Богородиці! Вже нам більше не шкодитимуть!

Водночас відгомін метушні долетів і від шведського табору. На всіх шанцях запалилися вогні. Чулося наростаюче сум’яття. При світлі вогнищ бачили жовнірів, що металися безладно врізнобіч, грали сурми, барабани гарчали безперервно. До мурів долітали зойки, в яких чулися тривога і жах.

Пріор Кордецький невтомно стояв навколішки на мурі.

Ніч стала бліднути, але пан Бабинич до фортеці не повертався.

Що ж сталося з паном Анджеєм і яким чином він зміг здійснити свій намір? Вийшовши з фортеці, якийсь час він ішов упевненим та обережним кроком. Під самим схилом зупинився і прислухався. Тихо було навколо, навіть занадто тихо, тому кроки його були чутні по снігу. У міру того, як він віддалявся від мурів, парубок поводився щораз обачніше. Він знову зупинявся, і знову слухав. Боявся підсковзнутися й упасти, а треба ще своєї коштовної кишки не намочити, тому витягнув рапіру та спирався на її вістря. Це дуже допомогло.

Так мацаючи перед собою дорогу, через півгодини почув легкий шурхіт прямо перед собою. «Га! Наглядають. Вилазка навчила їх обережності!» – подумав шляхтич. І йшов далі вже вільно. Втішало те, що не заблукав, бо темрява була така, що кінця рапіри не міг угледіти.

– Ті шанці значно далі. Отже, я йду добре! – прошепотів собі молодик.

Він сподівався, що перед шанцями не буде людей, бо, власне кажучи, нічого їм було там робити, особливо вночі. Могло лише бути, що кожні сто або й менше кроків стояли поодинокі чатові, але мав надію легко їх у такій темряві оминути.

На душі відчайдуха було весело. Пан Кміциц був не лише хоробрий, а й зухвалий. Думка висадити велетенську мортиру до глибини тішила його душу, не лише як доблесть, не лише як невичерпна для обложених послуга, а й як небезпечна витівка проти шведів.

Уявляв собі, скільки ті наберуться страху, як Міллер буде зубами скреготіти, як буде глипати розгублено на ті мури, і часом його аж сміх брав.

І як сам раніше казав: не відчував жодного жалю, страху, неспокою, навіть на гадку йому не спадало, на яку страшну наражається небезпеку. Ішов так, як іде хуліган у чужий сад шкоду в яблуках чинити. Пригадалися йому давні часи, коли до війська Хованськогo підходив і ночами прокрадався до тридцятитисячного табору в компанії двохсот таких самих, як він, забіяк. Пригадалися компанійці: Кокосінський, велет Кульвець-Гіпокентавр, рябий Раницький із сенаторського роду й інші. Він зітхнув від спогаду про них.

«Придалися б тепер, шельми! – подумав він. – Можна було б за одну ніч із шість гармат роздовбати».

Тут охопило його відчуття самотності, але швидко відпустило. Бо пам’ять викликала перед очі Олюньку. Кохання відгукнулося в ньому з незмірною силою. Розчулився. Щоб хоч ця дівчина змогла його побачити, як би втішилося її серце. Думає вона, може, що він ще шведам служить. І чудово служить! Саме зараз їм прислужиться! Що буде, коли вона дізнається про всю його нерозсудливість?.. Що собі подумає? Подумає, мабуть: «Вихор він, але як дійде до справи, яка іншому не до снаги, то він зробить. Де інший боїться, він піде!.. Такий ось цей Кміциц».

– Я ще й не на таке здатен! – сказав собі пан Анджей і хвалькуватість заволоділа ним повністю.

Незважаючи на ці думки, молодик проте не забув, де він, куди йде, що має робити, і посунув, як вовк на нічне пасовище. Озирнувся позад себе раз і другий. Ні костелу, ні монастиря. Все вкрила густа, непроникна сутінь. Парубок зробив висновок, що мусив уже відійти далеко і що шанці можуть вигулькнути тут же, несподівано.

«Цікаво, а варта тут є?» – подумав він.

Не встиг він ступити ще й два кроки, відколи поставив собі це запитання, як просто перед ним пролунав тупіт розмірених кроків і кілька голосів одночасно спитали на різній відстані:

– Хто йде?

Пан Анджей став, як укопаний. Йому стало трохи гаряче.

– Свої, – відізвалися інші голоси.

– Пароль?

– Упсала!

– Відгук?

– Корона!..

Пан Кміциц второпав цієї миті, що це вартові змінюються.

– Дам я вам Упсалу, дам і корону! – буркнув він.

Й утішився. Це була для нього суттєва обставина, вельми сприятлива, бо міг тепер охорону пройти саме в момент зміни караулів, коли хода жовнірів глушила його власний крок.

Так і зробив без найменших зусиль і слідував за жовнірами, котрі поверталися, досить сміливо, аж до самих шанців. Там вони звернули, щоб їх обійти, а він посунув швидко до рову та зачаївся в ньому.

Тим часом посвітліло вже добряче. Пан Анджей і за це подякував небу, бо інакше не зміг би навпомацки знайти бажану мортиру. Тепер, висуваючи з рову голову та напружуючи зір, побачив над собою чорну лінію, що позначала край шанців, і однакові чорні силуети кошів, між якими стояли гармати.

Міг навіть побачити їхні пащеки, висунуті трохи над ровом. Рухаючись повільно вздовж рову, побачив нарешті і свою мортиру. Тоді зупинився і став прислухатися.

З окопу долинав якийсь шурхіт. Вочевидь, піхота готувала гармати до канонади. Але вся височінь шанців затуляла пана Кміцицa. Могли його почути, але не могли побачити. Тепер залишалося питання, чи зуміє він знизу дістатися до жерла гармати, що височіла над його головою.

На щастя, краї рову були вельми пологі, до того ж насип, свіжо облаштований і рясно политий водою, не зміг змерзнути, тому що вже довгий час панувала відлига.

Обміркувавши все, пан Анджей узявся тихцем довбати дірки на схилі насипу і повільно дряпатися до гармати.

Через чверть години роботи він зміг рукою вхопитися за жерло мортири. Якусь хвилину повисів у повітрі, але незвичайна його сила дозволила парубку втриматися так, поки засував кишку в пащеку гармати.

– Поїж, песику, ковбаси, – бурмотів шибайголова, – тільки нею не вдавися.

Сказавши це, спустився вниз і став шукати мотузку, яка була причеплена до зовнішнього кінця кишки і звішувалася в рів. За мить намацав її рукою. А тепер було найважче, адже потрібно було викресати вогонь і мотузку підпалити.

Пан Кміциц перечекав із хвилину, щоб шурхіт, трохи гучніший, спричинили жовніри в окопі. Відтак ударив легко кресалом у кремінь. Але в цю мить над його головою почулося німецькою запитання:

– А хто там у рові?

– То я, Ганс! – відповів не вагаючись пан Кміциц. – Штемпель58 мені дідько в рів закинув, тому висікаю вогонь, аби його знайти.

– Гаразд, гаразд, – заспокоївся гармаш. – Щастя, що не стріляють, бо навіть потік повітря голову б тобі відірвав.

«Ага, – міркував пан Анджей, – то мортира, крім мого набою, має ще й свій власний. Тим краще».

Цієї миті насірчена дратва зайнялася і легенькі іскорки побігли вгору по її сухій поверхні. Час був утікати. Тому пан Кміциц пустився, не гаючи часу, вздовж рову, що було сил у ногах, не дуже вже зважаючи на шум, який вчиняв. Але коли він пробіг десь із двадцять кроків, цікавість у ньому перемогла відчуття жахливої небезпеки.

«А якщо дратва згасла, адже вогко в повітрі!» – подумав він.

І зупинився. Кинувши позад себе погляд, побачив ще іскорку, але вже набагато вище, ніж її залишив. «Гей, чи я не заблизько»? – сказав собі відчайдух і страх його обійняв.

І пустився вже не озираючись. Але спіткнувся об камінь і впав. Аж тут жахливий гуркіт роздер повітря. Земля затремтіла, рештки дерева, заліза, каміння, брили льоду, грудки землі засвистали в нього біля вух і тут скінчилися його враження.