– Не хочете висповідатися перед дорогою?

– Як же інакше! Без цього я б не пішов, бо нечистий мав би доступ до мене.

– То з цього й почніть.

Пан Пйотр вийшов із келії, а Кміциц опустився на коліна біля священика й очистився від гріхів. Відтак веселий, як птаха, взявся до підготовки.

Через годину-дві, глибокої вже ночі, постукав молодик знову в келію пріора, де на нього також чекав пан Чарнецький. Шляхтич зі священиком заледве його впізнали, такий із прибульця був чудовий швед. Вуса підкрутив під очі і розчепірив на кінчиках, насунув капелюх набакир і виглядав цілком, як справжній рейтарський офіцер.

– Далебі, аж чоловік мимоволі за шаблю вхопиться від його вигляду! – промовив пан Пйотр.

– Заберіть світло! – гукнув пан Кміциц. – Щось вам покажу!..

І коли владика Кордецький відсунув свічку, пан Анджей поклав на стіл довгу кишку на півтори стопи, а товсту, як плече міцного чоловіка, пошиту зі смолистого полотна і навантажену під зав’язку порохом. З одного її кінця звішувався довгий мотузок, скручений із клоччя, насиченого сіркою.

– Ось! – пояснив він. – Як тій мортирі цю ковбасу в пельку запхаю і мотузочку підпалю, то їй живіт лусне!

– Навіть Люципер би луснув! – потер руки пан Чарнецький. Але згадав, що нечистого краще не прикликати, і ляснув себе по губах.

– А чим мотузочку запалите? – спитав владика Кордецький.

– У цьому вся сіль експедиції, бо вогонь доведеться висікати. Я маю хороший кремінь, сухий трут і кресало зі справжньої криці, але гамірно буде, що вони зможуть збагнути що й до чого. Дратву, маю надію, вже не згасять, бо висітиме гарматі в бороді і важко її навіть буде помітити, особливо якщо буде тліти хутко, але за мною можуть навздогін пуститися, а до монастиря я не зможу втікати.

– Чому не зможете? – здивувався священик.

– Бо вибух мене вб’є. Як тільки іскри на мотузці побачу, буду змушений зараз же вбік бігти, що є сили в ногах, і, пробігши хоча б сотню кроків, під шанцями до землі припасти. А вже після вибуху можна й до монастиря.

– Господи Всемогутній, скільки ж то небезпек! – зітхнув пріор, здіймаючи очі до неба.

– Отче любий, та я впевнений, що до вас повернуся, мене навіть не зачепить, хоча для когось іншого могла б виникнути й небезпека. Але це ніщо! Будьте здорові та моліться, щоб мені Господь Бог допоміг. Відведіть мене лишень до воріт!

– Як це? Ви вже хочете йти? – спитав пан Чарнецький.

– Maю чекати, аж розвидниться або аж туман спаде? Чи мені моя голова немила?

Але цієї ночі пан Кміциц не пішов, бо тільки дійшли до брами, темрява, як на зло, стала розсіюватися. Чути було при цьому якийсь рух біля велетенської гармати.

Вранці наступного дня переконалися обложені, що перетягнули її в інше місце.

Отримали, мабуть, шведи повідомлення про малу товщину муру трохи неподалік, на розвороті, біля південної вежі, і туди вирішили спрямувати свої зусилля. Може, владика Кордецький і не був такий чужий цій справі, бо напередодні бачили стару Костуху, що виходить із монастиря, яку зазвичай посилали для того, щоб поширити серед шведів фальшиву інформацію. Хай там як, а була це помилка з їхнього боку, бо захисники могли тим часом полагодити в давньому місці мур, сильно вже ослаблений, а робити нову пробоїну знову доведеться кілька днів.

Ночі весь час були ясні, а дні гамірні. Стріляли зі жахливим завзяттям. Дух сумнівів знову пробирав обложенців. Були такі й між шляхтою, хто просто хотів здатися. Навіть декотрі ченці втратили надію. Опозиція набирала сили й авторитету. Отець Кордецький придушував її з невгамовною енергією, але і його здоров’я стало занепадати. Тим часом шведам надходили нові харчі й амуніція з Кракова, ядра, жахливі навіть на вигляд, залізні труби, начинені порохом і свинцем. Це більше страху нагнало на обложених, ніж шкоди заподіяло.

Пан Кміциц, із того часу, як вирішив підірвати порохом мортиру, нудьгував у фортеці. Щодня з тужливим очікуванням дивився на свою кишку. Поміркувавши, зробив її ще більшою, так що мала близько ліктя протяжності, а товстою була, як халява.

Увечері з мурів кидав жадібні погляди у бік ворожих позицій, потім небо розглядав, як астролог. Але повний місяць і блискучий сніг зводили нанівець його плани.

Аж ураз прийшла відлига, хмари затягнули горизонт і ніч стала темною, хоч в око стрель. Пан Анджей так звеселився, ніби його хтось на султанського жеребця висадив. І заледве годинник пробив північ, як молодик опинився біля пана Чарнецького у своєму рейтарському вбранні і з кишкою під пахвою.

– Я йду! – промовив він.

– Зачекайте, я дам знати пріору.

– Гаразд. Ну, пане Петре, дайте свою руку і йдіть по отця Кордецького.

Пан Чарнецький потиснув його руку і зник. Не встиг пробігти й тридцяти кроків, як перед ним забілів пріор Кордецький. Він і сам зміркував, що пан Кміциц піде, і йшов із ним попрощатися.

– Пан Бабинич готовий. Чекає лише на вашу велебність.

– Я йду, я вже йду! – відповів священик. – Матінко Божа, врятуй його і допоможи!

За хвилину обоє підійшли до місця, де пан Чарнецький залишив пана Кміцицa, але пана Анджея не було вже і сліду.

– Пішов!.. – здивувався отець Кордецький.

– Пішов! – підтвердив пан Чарнецький.

– От халамидник!.. – зітхнув пріор. – А я хотів йому ще цю ладанку на шию одягти.

Замовкли обоє, мовчанка панувала навколо, бо через занадто темну ніч не стріляла жодна зі сторін. Враз пан Чарнецький прошепотів:

– Як мені Бог милий, навіть не старається йти тихо. Чуєте, ваша велебносте, кроки? Сніг хрустить!

– Матір Бога нашого! Захисти слугу свого! – повторив пріор.

Якийсь час прислухалися обоє, поки квапливі кроки та рипіння снігу не стихли.

– А знаєте, ваша велебносте, – прошепотів пан Чарнецький, – часом мені здається, що йому це вдасться, і я за нього зовсім не боюся. Він, бестія, пішов так, немов вирішив кварту горілки випити. Що за уява в цього чоловіка! Або він накладе рано головою, або гетьманом стане. Гм, якби не знав його, як слугу Святої Марії, то подумав би, що сам… Дай же йому, Бoжe, щастя, дай йому, Господи, бо другого такого кавалера немає в Речі Посполитій.

– Так темно, так темно! – бідкався пріор Кордецький. – А вони ще з часів вашої нічної вилазки стережуться. Може на чатових натрапити зненацька.

– Про це я не турбуюся. Піхота стоїть, це я знаю, і стежать пильно, але стоять вони на шанцях, а не перед ними, не перед вильотами власних гармат. Якщо кроків не почують, то можна під ровом сховатися, а потім його вже вал закриє. Уф!

Засопів пан Чарнецький і замовк, бо від очікування та тривоги серце його загупало, як молот, а в грудях дихання бракувало. Настоятель перехрестив темряву.

Несподівано третя особа долучилася до співрозмовників. Це був пан мечник серадзький.

– А що там? – спитав він.

– Пан Бабинич пішов добровільно порохом мортиру висаджувати.

– Як це? Що?

– Узяв кишку з порохом, шнур, кресало і пішов.

Пан Замойський вхопився за голову.

– Ісусе, Маріє! Ісусе, Маріє! – застогнав він. – Сам-один?

– Сам-один.

– Хто ж йому дозволив? Tа це ж неподобство!..

– Я! Для Божої сили все можливо, навіть і повернення його щасливе! – відповів отець Кордецький.

Пан Замойський замовк. А пан Чарнецький закашлявся від зворушення.

– Молімося! – запропонував священик.

Клякнули втрьох і стали молитися. Але неспокій ворушив волосся на голові двох лицарів. Минуло чверть години, потім півгодини, потім година, довга, як вічність.

– Вже хіба нічого не буде! – скривився Пйотр Чарнецький і глибоко зітхнув.

Раптом у далечіні вирвався велетенський сніп вогню і гуркіт, немов усі громи неба звалилися на землю, трясонув мурами, костелом і монастирем.

– Висадив! Висадив! – загукав пан Чарнецький.

Нові вибухи заглушили його подальші слова.

Тут священик кинувся на коліна і, піднявши руки вгору, звернувся до неба:

– Наша найсвятіша Матінко! Oпікункo, Заступнице, поверни його щасливо!