На завтра була неділя.
Лютеранські пастори відправляли на позиціях свої богослужіння, тому гармати мовчали. Міллер знову спитав панотців, чи їм не досить. Й отримав відповідь, що витримають і більше.
Тим часом вирішили оцінити шкоду, завдану монастирю. Вона була значна. Крім убитих людей, зауважили, що й мур тут і там постраждав. Найжахливішою виявилася одна велетенська мортира, що з південного боку стояла. Побила вона мур до такого ступеня, пооббивала стільки каміння, цегли, що не важко було передбачити, що якщо вогонь триватиме ще кілька днів, значна частина муру сповзе і впаде.
Прогалину, яка би в такому разі виникла, не можна буде закласти ні балками, ні землею, ні кізяком. Тому пріор Кордецький стурбовано оглянув усі ті спустошення, яким не був спроможний запобігти.
Тим часом у понеділок почалася нова атака і велетенська гармата продовжила свою справу. Траплялися, однак, й у шведів різні негаразди. У сутінках того ж дня гармаш убив на місці небожа Міллера, котрого генерал любив, як власного сина, і планував йому спадок передати, починаючи від прізвища та воєнної слави і закінчуючи статками. Від того ще більшою ненавистю спалахнуло серце старого воїна.
Мур біля південної вежі вже був такий потрісканий, що вночі почали готуватися до штурму. Щоб безпечніше піхота могла наблизитися до фортеці, наказав Міллер насипати в темряві цілий ряд малих шанців аж до самого схилу. Але ніч була світла і білий відблиск від снігу зраджував дії ворога. Ясноґурські гармати розпорошили робітників, зайнятих розставлянням допоміжних споруджень, що складалися зі зв’язаних гілок, загород, кошів і балок.
На світанку помітив пан Чарнецький готову облогову машину, яку вже підтягали до мурів. Але обложені розтрощили її гарматами без особливих зусиль. Повбивали при цьому таку купу людей, що цей день можна було б назвати днем перемоги для обложенців, якби не та мортира, що безперервно гатила в мур із невгамовною силою.
Наступні дні принесли відлигу і туман розточився такий густий, що священики приписали його появу злим духам. Вже не можна було спостерігати ні за воєнною машинерією, ні за приставними драбинами, ні за облоговими роботами. Шведи підійшли під самі монастирські мури. Увечері пан Чарнецький, коли пріор обходив, як зазвичай, мури, відвів його набік і тихо зауважив:
– Кепські справи, превелебний. Наш мур довше, ніж один день, не витримає.
– Може, цей туман і їм стріляти перешкодить, – припустив Кордецький, – а ми тим часом шкоду якось поправимо.
– Їм туман не зашкодить, бо та гармата, один раз налаштована, може й у темряві свою справу нищення робити, а тут стіна валиться й осипається.
– На Бога уповаємо і на Матір Його.
– Згоден! Але, може, вилазку зробимо?.. Хоч трохи ворогів винищимо, тільки б цього дракона пекла вдалося приборкати?
Раптом якась постать виникла в тумані і біля співбесідників з’явився пан Бабинич.
– Дивлюся я, хто балакає, бо обличчя не можна за три кроки розпізнати, – сказав він. – Доброго вечора, шановний отче. А про що мова?
– Ми задумалися про ту мортиру. Пан Чарнецький радить вилазку. Бо той туман Сатана розвішує. Я вже наказав запустити процес вигнання диявола.
– Любий отче! – зауважив пан Анджей. – З того часу, як нам лупить у стіни та мортира, я лише про неї й думаю, і мені нічого путнього не спадає на гадку. Вилазка нічого не дасть. Але ходімо в приміщення, я дещо вам таки розкажу.
– Гаразд, – погодився пріор, – ходімо в мою келію.
Незабаром вони вже сиділи за сосновим столом в убогій келії пріора. Отець Кордецький і Пйотр Чарнецький зацікавлено споглядали в молоде обличчя пана Бабиничa, а той викладав свій план:
– Вилазка зараз нічого не дасть. Помітять і відіб’ються. Тут лише хтось один зарадити може!
– Тобто? – перепитав пан Чарнецький.
– Один-єдиний чоловік пролізе і висадить цю гармату порохом. І можливо це зробити, саме поки такий туман лежить. Найкраще, щоб пішов переодягнений. Тут є колети, схожі на шведські. Якщо не можна буде інакше, то між шведами прослизне, а якщо з цього боку шанців, з якого жерло тієї мортири визирає, немає людей, то це й на краще.
– Заради Бога! Що ж той єдиний чоловік зробити зможе?
– Потрібно лише порохом жерло забити, з насірченою дратвою висячою, і дратву підпалити. Коли порох вибухне, справі каюк… Тобто гарматі кінець!
– Гей, хлопче! Про що ви таке балакаєте? Чи мало пороху щодня в неї закладають, а вона не вибухає?
Пан Кміциц засміявся і поцілував священика в рукав чернечої ряси.
– Любий отче, велике у вас серце, доблесне та святе.
– Дайте спокій! – зупинив його священик.
– І святе, – повторив пан Анджей, – але на гарматах ви не розумієтесь. Одна річ, коли порох вибухає на дні жерла гармати, то він штовхає ядра, які стрімко вперед вилітають. Але якщо хтось жерло закупорить і запалить, то немає такої гармати, яка б такий експеримент витримати могла. Спитайте пана Чарнецькогo. Навіть коли в мушкеті сніг люфу заб’є, то від пострілу її розриває. Така-от шельмівська сила! А що буде, коли все жерло при вильоті вибухне?.. Спитайте в пана Чарнецького.
– Це справді так. Немає тут ніякої для жовніра таємниці! – підтвердив той.
– Тому, якщо б цю мортиру роздовбати, – правив далі пан Кміциц, – всі інші для нас уже байка!
– Здається мені це неймовірним, – сказав на це настоятель, – бо по-перше, хто за таке візьметься?
– Є один відчайдух, – усміхнувся пан Анджей, – рішучий кавалер, а прізвище його Бабинич.
– Ви? – скрикнули в один голос священик і Пйотр Чарнецький.
– Гей, отче-добродію! Tа ж я у вас на сповіді був і в усіх своїх гріхах щиро зізнався. Були між ними не гірші справи за цю, що задумав. Як же ви можете сумніватися, чи я візьмуся? Хіба ви мене не знаєте?
– Герой, лицар над лицарями, як мені Бог милий! – не стримався пан Чарнецький.
Згріб пана Кміцицa в обійми і залементував:
– Як я його люблю, як люблю!
– Якщо маєте інший план, я не піду, – сказав пан Кміциц, – але мені здається, що якось там собі дам раду. І пам’ятайте про те, що я німецькою балакаю, з часу коли клепкою і деревом у Ґданську торгував. Це багато значить, бо коли буду переодягнений, нелегко буде викрити, що я не з їхнього табору. І так собі гадаю, що там ніхто перед вильотом гармати не стоїть, бо це нездорово, і роботу зроблю, перш ніж вони встигнуть отямитись.
– Пане Чарнецький, що ви про це думаєте? – поцікавився пріор.
– Зі ста хіба один повернеться з такої вечірки, – заявив пан Пйотр, – але audaces fortuna juvat!57
– Бував я і в гірших приключках, – заспокоїв його пан Анджей. – Нічого зі мною не станеться, бо таке моє щастя! Ех, любий oтчe, та й яка різниця! Раніше чоловік задля бравади, задля порожньої слави ліз у пекло, а тепер за честь Пречистої Діви. Навіть якщо й доведеться накласти головою, що малоймовірно, то скажіть самі: чи можна комусь гіднішої смерті бажати, ніж не за таку справу?..
Настоятель довго мовчав і врешті сказав:
– Умовлянням, проханнями, благанням вас не зупинити, якби вам лише про шлях до слави йшлося. Але маєте слушність, що тут ідеться про вшанування самої Пресвятої Богородиці, а це свята справа, бо про країну мова! А ви, сину мій, або щасливо повернетесь, або лаври придбаєте, вічну славу, найвище щастя та спасіння душі здобудете. З важким серцем кажу вам: iдіть, я вам не забороняю!.. Молитви наші та Божа опіка будуть із вами.
– В такій компанії я піду сміливо і з радістю загину!
– Краще повертайтеся, воїне Божий, і повертайтеся щасливо, бо вас ми тут полюбили щиро. Нехай вас святий Рафаїл веде і відведе, моя дитино, мій коханий синочку!..
– То я піду готуватися, – весело відказав пан Анджей, обіймаючи священика. – Переодягнуся по-шведськи в колет і в чоботи з відігнутими халявами, порох завантажу, а ви тим часом, oтчe, вигнання диявола ще на цю ніч зупиніть, бо туман буде потрібний не лише шведам, а й мені.
