Це був саме День Непорочного Зачаття. Кільканадцятеро офіцерів і жовнірів із допоміжних польських хоругв отримали дозвіл Міллера вирушити до фортеці на Службу Божу. Можливо, генерал розраховував, що побратаються з гарнізоном, і принісши звістку про руйнівні гармати, посіють тривогу. А може, не хотів через відмову докидати іскру в запалену стихію, що і без цього робило взаємини між поляками та шведами щораз небезпечнішими. Досить того, що дозволив.

З цими кварцяними прибув якийсь татарин, із польських магометан. Він на загальний подив заохочував ченців, аби бридким людям святе місце не здавали, бо є певність, що шведи незабаром із ганьбою та приниженням відступлять. Це саме повторювали й кварцяні, підтверджуючи в усьому донесення пана Слядковськогo. Все це разом узяте зміцнило дух в обложених до такої міри, що вже зовсім не боялися тих велетенських мортир, а навіть жартували собі про них між жовнірами.

Після Служби Божої розпочався взаємний обстріл. Один шведський солдат часто підбігав під мури і гучним голосом блюзнірствував проти Богородиці. У нього стріляли обложенці, але завжди без наслідків. Панові Кміцицу, коли його на приціл брав, луснула тятива, а той жовнір розпалювався все дужче й інших своїм прикладом заохочував. Казали про нього, що він має сім бісів до своїх послуг, які його стережуть і захищають.

Того дня він знову приплентався блюзнірствувати, але обложені затялися, що позаяк у День Непорочного Зачаття чари меншу силу мати будуть, належно його покарати. Стріляли в нього вельми довго безрезультатно, аж нарешті гарматне ядро відбилося від льодового валу, поскакало по снігу, як птаха, вдарило його в груди і розірвало надвоє. Зраділи цьому захисники та, хизуючись, гукали: «Хто ще проти Матері Божої поблюзнірствувати хоче?» Але нападники розбіглися переполошені аж до шанців.

Шведи стріляли в бік мурів і на дахи. Але ядра їхні не могли налякати захисників.

Стара жебрачка Констанція, котра мешкала в ущелині, ходила, наче глузуючи зі шведів, по всьому схилу, збираючи у поділ кулі та погрожуючи час від часу зайдам костуром. Ті ж, вважаючи її чаклункою, відчули переляк, аби їм чогось поганого не заподіяла, особливо коли помітили, що кулі її не беруть.

Два повні дні пішло на порожню стрілянину. Закидали на дахи корабельні линви, насичені смолою, дуже густо, які летіли на кшталт вогняних зміїв. Але захист, влаштований взірцево, запобігав цій небезпеці. А коли прийшла ніч, така темна, що навіть незважаючи на вогнища, діжки зі смолою і вогняні залпи отця Лясоти, обложені нічого не могли вгледіти.

Тим часом у шведів запанував якийсь незвичайний рух. Чути було скрипіння коліс, гомін людських голосів, часом іржання коней і розмаїті інші звуки. Жовніри на мурах легко розгадали, що там діється.

– Гармати прийшли, не інакше! – казали одні.

– І шанці насипають, а тут така пітьма, що пальців власної руки не побачиш.

Старшина міркувала над вилазкою, яку пан Чарнецький радив, але мечник серадзький не погоджувався, слушно вважаючи, що при такій важливій роботі мусив ворог достатньо підстрахуватися і точно піхоту тримає напоготові. Тому дали достатньо вогню у бік північної та південної вежі, звідки найбільший гомін долинав. Наслідки в темряві неможливо було розгледіти.

Та настав світанок і перші ж його відблиски відкрили шведські позиції. З півночі і з півдня постали шанці, над якими кілька тисяч людей трудилися. Височіли вони так стрімко, що обложеним здавалося, ніби верхівки їхні лежать на одній лінії з мурами. Між рівномірними вирізами у верхівках виднілися велетенські пащеки гармат і солдати, котрі стояли тут же за ними, схожі здаля на рій жовтих ос.

У костелі ще не закінчилося вранішнє богослужіння, коли незвичайний гуркіт трясонув повітря, вікна задзвеніли, а деякі навіть випали з рам, розбиваючись із неприємним звуком об кам’яну підлогу, і весь костел наповнився курявою від опалої штукатурки. Велетенські мортири сказали своє слово.

Розпочалася жахлива канонада, якої досі ще не знали обложенці. Після закінчення Служби Божої висипали всі на мури та дахи. Попередні штурми здалися лише невинним жартом порівняно з цією жахливою феєрією вогню та заліза.

Менші гармати вторили руйнівним. Летіли велетенські ядра, гранати, хмари ганчірок, насичених смолою, смолоскипи, вогняні мотузи. Двадцятишестифунтові ядра відколупували шматки мурів, били в стіни, деякі застрягали в них, інші пробивали велетенські діри, оббиваючи штукатурку, глину та цеглу. Мури, що оточували монастир, стали тут і там тріскатись і розколюватися, а били в них безперервно, били безперестанку щораз новими ядрами, загрожували руїною. Монастирські будівлі засипало вогнем.

Захисники вежі відчували її хитання. Костел тремтів від постійних струсів. На деяких вівтарях свічки випали з підсвічників.

Від води, якою в непомірних кількостях заливали пожежі, що розгорялися, та від запалених смолоскипів та вогняних куль, разом із димом і курявою утворювалися клуби пари, такі густі, що світу крізь них не було видно. Зазнали шкоди будівлі і мури. Вигук «горить» лунав усе частіше поміж гуркоту пострілів і свисту куль. Біля північної вежі розтрощено два колеса в гармати, інша пошкоджена гармата замовкла. Одне вогняне ядро впало в стайні, вбило трьох коней і поширило пожежу. Не лише кулі, а й осколки гранат сипалися так густо, як дощ, на дахи, башти та стіни.

Після короткого мовчання почулися зойки поранених. За якимось збігом обставин полягли троє молодиків, троє Янів. Це налякало інших захисників, котрі таке саме носили ім’я, однак захист був гідний штурму. Вибігли юрбою на мури навіть жінки, діти та люди похилого віку. Жовніри стояли на стіні з безстрашним серцем, в димі, вогні, під зливою куль, і відповідали запекло на ворожий вогонь. Одні бралися за колеса, перекочуючи гармати в місця, де були найбільше потрібні, інші напихали у виломи в мурах каміння, дерево, балки, кізяк і землю.

Жінки з розпущеними косами, з розпашілими обличчями подавали приклад відчайдушної відваги, можна було таких бачити, які доганяли з цебрами води підскакуючі гранати, що могли тут же вибухнути. Запал наростав із кожною хвилиною, немов цей запах пороху, диму, гару, гуркіт, хвилі вогню та заліза мали властивість його підживлювати. Всі діяли без команди, бо слова губилися поміж жахливого гуркоту. Тільки гімни, яких співали в костелі, заглушали навіть голоси гармат.

Близько полудня обстріл припинився. Всі зітхнули з полегшенням, але небавом перед воротами озвався барабан, і барабанщик, присланий Міллером, підійшов до брами спи-тати, чи панотцям уже досить і чи не мають вони наміру здатися. Відповів особисто пріор Кордецький, що вони про це до ранку поміркують. Як тільки відповідь дійшла до Міллера, атака розпочалася з новою силою та вогонь подвоївся.

Час від часу щільні ряди піхоти підходили під вогнем до гори, немов наміряючись до штурму вдатися, але їх винищували з гармат і мушкетів. Тож поверталися вороги хутко й безладно під прикриття власних батарей. І як морська хвиля, заливаючи берег і відкочуючись, залишає на піску водорості, молюски та уламки, сховані в пучині, так кожна з цих шведських хвиль, відкидаючись, залишала після себе трупи, розкидані тут і там по схилу.

Міллер наказав цілити не у вежі, а вздовж стін, де опір буває найслабшим. Тому робилися подекуди значні діри в мурах, однак недостатньо великі, щоб піхота могла вдертися крізь них усередину. Аж тут стався випадок, який поклав край штурму.

Було це вже надвечір. Біля однієї з більших гармат стояв шведський артилерист зі запаленим ґнотом, котрий саме мав до гармати прикласти, коли монастирське ядро втелющилося йому в груди. Але оскільки воно прилетіло не прямим попаданням, а тричі відбившись від льоду, що назбирався на шанці, то лише відкинуло чоловіка разом із ґнотом на кільканадцять кроків. Той упав на відкриту скриню, частково ще заповнену порохом. Тут пролунав жахливий вибух і хмара диму накрила шанці. Коли дим розвіявся, виявилося, що п’ятеро артилеристів розпрощалися зі життям, колеса гармати були розтрощені, а решту жовнірів страх охопив. Поки що довелося стрілянину з цієї позиції припинити, а позаяк густа хмара занурила всіх у темряву, вогонь зупинили повністю.