Тупіт коня почувся за стодолою. Пан Кміциц підхопився і став у тінь біля стіни. Кoсмa та Дам’ян зайняли місця тут же біля входу, як два коти, що на мишу чигають.

– Сам! – зрадів дідуган, потираючи руки.

– Сам! – повторили Кoсмa та Дам’ян.

Тупіт наблизився і затих, натомість за воротами почувся голос:

– Вийдіть хтось коня потримати!

Старий не забарився.

Настала хвилина тиші, після чого до чигаючих у стодолі донісся відгомін бесіди:

– Це ви, пане Кемлич? Якого біса! Чи ви сказилися, чи зовсім здуріли?!.. Ніч! Міллер спить. Варта не хоче пускати, кажуть, що жоден офіцер від них не виїжджав!.. Що сталося?

– Офіцер тут чекає в стодолі на вашу милість. Приїхав одразу ж, як ваша милість поїхала. Каже, що з вашою милістю розминувся, тому й чекає.

– Що це все означає?.. А бранець?

– Висить.

Двері скрипнули і пан Кукліновський зайшов до стодоли, але перш ніж хоча б крок ступив, дві залізні руки схопили його за горло і придушили зойк жаху. Кoсмa та Дам’ян із вправністю справжніх розбійників кинули його на землю, клякнули йому на груди і притисли так, аж ребра затріщали, і миттю засунули кляп йому в рот. Тоді пан Кміциц висунувся і, посвітивши йому квачем в очі, промовив:

– А, то це пан Кукліновський!.. Тепер не маю нічого проти того, щоб побалакати!

Обличчя бранця набуло сизого кольору, вени напружилися так, що здавалося, луснуть будь-якої миті, але в його вибалушених і налитих кров’ю очах принаймні стільки ж було здивування, скільки жаху.

– Роздягнути його і на балку! – наказав пан Анджей.

Кoсмa та Дам’ян роздягли його так ретельно, немовби шкіру разом із одежею хотіли з нього злупити.

Через чверть години пан Кукліновський висів зв’язаний по руках і ногах, як гуска, на балці. Тут уже й пан Кміциц узявся в боки та люто вихвалявся.

– Що ж, пане Кукліновський, – сказав він, – то хто кращий: Кміциц чи Кукліновський?..

Він схопив палаючий квач і підступив на крок ближче.

– Ваш табір звідси на відстані пострілу з лука, там є тисяча злодюг на ваш поклик. І ваш шведський генерал неподалік, а ви висите на тій самій балці, на якій мене думали припекти. Що ж, пізнайте, хто такий Кміциц! Ви хотіли з ним рівнятися, до його компанії належати, дружбу з ним водити?.. Ви грабіжник! Ви підлота!.. Ви пострах для старих баб!.. Ви людський вишкребок!.. Ви пан Шельмівський із Шельмовa! Ви гультіпака! Ви хам! Ви невільник!.. Я міг би вас кухарським ножем наказати зарізати, як куріпку, але бажаю вас живцем припекти, як ви і мене хотіли.

Сказавши, підняв квач і притулив його до боку нещасного шибеника, але тримав його довше, поки чад обгорілого тіла не став розноситись по стодолі.

Пан Кукліновський скорчився, аж мотузка заколисалася. Очі його, що витріщилися на пана Кміцицa, виражали страшний біль і німе благання пожаліти, зі заткнутого рота видобувалися жалібні зойки. Але у війною загартованому серці пана Анджея не було жалю, особливо до зрадників.

Тому відвівши нарешті квач від боку пана Кукліновськогo, підсунув йому його на хвильку під ніс, обсмалив вуса, вії та брови, після чого зауважив:

– Я дарую вам життя, щоб ви могли ще про Кміцица поміркувати. Повисіть тут до ранку, а тепер просіть Бога, щоб вас люди, перш ніж ви змерзнете, знайшли.

Тут він звернувся до Косми та Дам’яна.

– По конях! – крикнув і вийшов зі стодоли.

Через півгодини простяглися навколо чотирьох вершників тихі узгір’я, мовчазні та пусті поля. Свіже повітря, не пересичене пороховим димом, лилося в їхні легені. Пан Анджей їхав попереду, Кемличі за ним. Вони розмовляли тихо, а він мовчав, мабуть, відмовляв подумки вранішні молитви, бо вже й до світанку було недалеко.

Час від часу шипіння або й навіть тихий стогін виривався йому з вуст, бо обпалений бік болів відчутно. Але водночас почувався на коні вільним, а думка, що роздовбав найбільшу мортиру і до того ж вирвався з рук пана Кукліновськогo та помстився йому, наповнювала його такою радістю, що біль був ніщо порівняно з нею.

Тим часом тиха розмова між батьком і синами перейшла в галасливу сварку.

– Це гаман, гаразд! – бурчав старий роздратовано. – А де персні? У нього на пальцях були персні, в одному був коштовний камінець вартістю двадцять червінців.

– Я забув зняти! – розгубився Кoсмa.

– Бодай вас побило! Ти, старий, маєш про все думати, а ці шельми й на шеляга розуму не мають! Ви забули, халамидники, про персні?.. Та ви брешете, як собаки!

– Може батько повернутися та переконатися! – бурчав Дам’ян.

– Ви брешете, шельми, з вогнем жартуєте! Старого батька хочете скривдити? Таких маю синів! Бодай би вас не сплодив! Без благословення помрете!..

Пан Кміциц притримав трохи коня.

– Підійдіть-но сюди! – звелів він.

Чвари вщухли. Кемличі під’їхали жваво і далі їхали поряд учотирьох.

– Чи знаєте дорогу до Сілезького кордону? – спитав пан Анджей.

– Ой! Матінко Божа! Та знаємо, ми знаємо! – заголосив стариган.

– Шведських загонів по дорозі немає?

– Ні, бо всі під Ченстоховою стоять. Часом окремі й можна здибати, але то рідко!

Запанувала хвилина мовчання.

– То ви в пана Кукліновськогo служили? – спитав знову пан Кміциц.

– Та так, бо гадали, що будучи зблизька, зможемо святим ченцям і вашій милості в пригоді стати. Так і сталося. Ми проти твердині не воювали, хай нас Бог боронить! Платню не брали, хіба щось у шведів знайшлося.

– Як це у шведів?

– Бо ми хотіли хоча б за мурами Богородиці служити. Так собі ночами біля табору їздили, а то і вдень, як Господь Бог дав, і якщо якийсь швед сам-один траплявся, то ми його… це… Ох, ми грішні… Ми його…

– Турбували! – докінчили Кoсмa і Дам’ян.

Пан Анджей усміхнувся.

– Добрі панові Кукліновському були з вас слуги! – зауважив він. – А він знав про це?

– Були комісії, розслідували… Він знав, злодюга, і казав нам таляр із кожної голови платити. Інакше погрожував, що видасть. Такий розбійник, убогих людей кривдив!.. Ми ж вірність зберегли вашій милості, бо це не така служба. Ваша милість ще й своє віддасть, а він – по таляру з голови, за наші труди, за нашу працю. Щоб його!..

– Щедро вас винагороджу за те, що зробили! – пообіцяв пан Кміциц. – Не сподівався я такого від вас.

Раптом далекий гуркіт заглушив йому дальші слова. Це шведи розпочали, видно, стрілянину вже з першим світанком. За мить гуркіт посилився. Пан Анджей притримав коня. Йому здавалося, що розрізняє голоси фортечних гармат і шведських, тому підняв п’ястук і, погрожуючи ним у бік ворожого табору, гукнув:

– Стріляйте, стріляйте! А де ваша найбільша гармата?..

Вибух велетенської мортири справив на Міллера гнітюче враження, адже всі надії покладав досі на цю зброю. Вже і піхота була до штурму готова, вже підготували драбини та купу пов’язаного хмизу, а тепер доводиться навіть думку про атаку облишити.

Намір висадити монастир у повітря за допомогою підкопів також зійшов на пси. Гірники з Oлькуша, щоправда, розкололи скелю, наближаючись навкіс до монастиря, але робота просувалася туго. Робітники, незважаючи на обачність, падали густим трупом від пострілів захисників, тому працювали неохоче. А чимало було й таких, котрі воліли загинути, ніж сприяти руйнуванню святого місця.

Міллер відчував щоденно наростаючий опір. Морози відбирали решту відваги жовнірам, між котрими з кожним днем ширився переляк і віра, що здобуття цього монастиря не в людських можливостях. Врешті й сам Міллер втрачав надію, а після підриву мортири впав у депресію. Охопило його почуття повної немочі й інертності.

Наступного дня він скликав раду, але скоріше для того, щоб від офіцерів почути бажання відступити. Почали збиратися, всі втомлені та понурі. У нічиїх очах не було вже ні надії, ні військового завзяття. Мовчки сідали вони за стіл у величезній і холодній кімнаті, в якій пара від дихання заслоняла їхні обличчя, і дивилися крізь неї, немовби з-за хмар. Кожен у душі відчував виснаження й утому, кожен промовляв собі подумки, що немає жодного сенсу щось радити, тому краще першому не виступати. Всі чекали, що скаже Міллер. А той наказав насамперед принести добре нагрітого вина, сподіваючись, що під впливом гарячого напою легше витягне щиру думку з цих мовчазних постатей і бажання відступити від цієї клятої фортеці. Коли ж він вирішив, що вино свою справу зробило, наважився спитати: