– Кому не сподобається те, що я з військовополоненим зроблю, – відрубав він, – той знає, де мене шукати.

І поклав руку на шаблю.

– Слово, пане Кукліновський! – промовив пан Зброжек.

– Слово, слово!

І сказавши це, наблизився до пана Кміцицa.

– Ходи, хробачку, зі мною, ходи, славетний воїне. Ослаб ти трохи, треба буде полікувати. Я про тебе потурбуюся!

– Шкуродер! – кинув йому пан Анджей.

– Гаразд, гаразд! Горда душа. Ходи вже…

Офіцери залишилися в кімнаті, а пан Кукліновський сів на коня перед штаб-квартирою. Маючи зі собою трьох жовнірів, наказав одному з них узяти пана Кміцицa на аркан й усі разом подалися до Льґоти, де стояв полк пана Кукліновськогo.

Пан Кміциц усю дорогу палко молився. Він розумів, що смерть наближається, і доручав Богові свою душу. Парубок так занурився в молитву й у своє призначення, що не почув, що до нього промовляв пан Кукліновський. Не усвідомлював навіть, наскільки довго дорога тривала.

Зупинилися відтак у порожній, наполовину розваленій стодолі, що стояла трохи віддалік від розташування полку пана Кукліновськогo, у відкритому полі. Полковник наказав завести пана Кміцицa всередину, а сам звернувся до одного з жовнірів.

– Сходи до табору, – звелів він, – за мотузкою та запаленою мазницею зі смолою.

Жовнір стрибнув щодуху на коня і за чверть години з такою самою швидкістю повернувся назад з іще одним товаришем. Обоє привезли все, що було потрібно.

– Роздягнути цього гультяя догола, – наказав пан Кукліновський, – зв’язати йому мотузкою ззаду руки і ноги, а потім підтягти його на балку!

– Шкуродер! – повторив пан Анджей.

– Гаразд, гаразд! Ще побалакаємо, маємо час.

Тим часом один із жовнірів заліз на балку, а інші здерли одіж із пана Кміцицa. Коли зробили це, три кати поклали його обличчям на землю, зв’язали йому руки та ноги довгим мотузом, потім, обкрутивши його довкола, кинули другий кінець жовнірові, котрий сидів на балці.

– Тепер підіймайте його догори, а той хай закрутить линву і зав’яже! – командував пан Кукліновський.

За хвилину наказ був виконаний.

– Відпустіть! – пролунав голос полковника.

Балка скрипнула і пан Анджей завис доземо за кілька ліктів над долівкою. Тоді пан Кукліновський умочив квач у палаючій мазниці, підійшов до бранця й усміхнувся:

– А що, пане Кміциц?.. Я казав, що є лише два полковники в Речі Посполитій, лише два: я і ви! А ви до спiлки з Кукліновським не захотіли пристати і відштовхнули його?.. Гаразд, хробачку, мали ви слушність! Не для вас компанія Кукліновськогo, бо Кукліновський кращий. До чого ж славетний полковник пан Кміциц, а Кукліновський має його в своїх руках і Кукліновський йому груди припече.

– Шкуродер! – повторив утретє пан Кміциц.

– Ось, так. Груди припече! – докінчив пан Кукліновський.

І торкнувся запаленим квачем боку нещасного, після чого зронив:

– Не багато відразу, легко, маємо час.

Аж тут тупіт кількох коней почувся зовні.

– Кого там чорти принесли? – роздратувався полковник.

Двері скрипнули й увійшов жовнір.

– Пане полковнику, – повідомив він, – генерал Міллер жадає негайно бачити вашу милість!

– А, то ти, старий! – упізнав прибульця пан Кукліновський. – Що це за справа? Якого дідька?

– Генерал просить, аби ваша милість негайно до нього їхала.

– Хто був від генерала?

– Був шведський офіцер, уже поїхав. Ледве дух кінь не спустив!

– Гаразд! – погодився пан Кукліновський.

Після чого звернувся до пана Анджея:

– Було вам тепло, охолоньте тепер, хробачку, я повернуся незабаром, ми ще побесідуємо!

– А що з бранцем зробити? – поцікавився один із жовнірів.

– Залиште його так. Я хутко обернуся. Хай хтось один їде за мною!

Полковник вийшов, а за ним і той жовнір, котрий раніше сидів на балці. Залишилися лише троє, але невдовзі троє нових зайшли до стодоли.

– Можете йти спати, – повідомив той, котрий панові Кукліновському наказ Міллера привіз, – полковник нам звелів вартувати.

Пан Кміциц аж затремтів, почувши цей голос. Здалося йому, що його знає.

– Ми краще залишимося, – не погодився один із трьох перших жовнірів, – аби на диво подивитися, бо такого…

Враз він замовк. Якийсь страшний, нелюдський голос вирвався з його горлянки, схожий на кукурікання півня, коли його ріжуть. Руки опустив і упав, як громом уражений.

Водночас заклик «Бий» пролунав у стодолі і двійко інших новоприбулих кинулися, як рисі, на двох давніших. Закипіла боротьба, страшна, коротка, освітлена блисками запаленої мазниці. За хвилину два тіла впали в солому, а ще через секунду почулося хрипіння конаючих, після чого пролунав той голос, який панові Кміцицу здався знайомим:

– Ваша милосте, то я, Кемлич, і мої сини! Ми зі самого ранку чекали нагоди. З ранку пильнуємо!

Тут старий обернувся до синів:

– Нумо, шельми, відв’язуйте пана полковника, миттю, живо!

І поки пан Анджей устиг второпати, що діється, з’явилися біля нього дві розкуйовджені чуприни Кoсми та Дам’яна, схожі на дві велетенські куделі. Вони розтяли пута і пан Кміциц став на ноги. Він трохи хитався. Стиснені губи заледве змогли вимовити:

– То це ви?.. Дякую.

– Це ми! – підтвердив страшний дідуган. – Мaтінкo Бoжa! Тримайте!.. Нехай ваша милість одягнеться. Хутко, шельми!

І подав панові Анджею одяг.

– Коні стоять за воротами, – заявив він. – Звідси вільна дорога. Варта є, нікого не впускають, але випустити мусять. Ми знаємо пароль. Як ваша милість почувається?

– Бік мені припік, але не сильно. У ногах мені слабко.

– Хай ваша милість горілки вип’є.

Пан Кміциц ухопив жадібно флягу, яку стариган йому подав, і, вихиливши її наполовину, зауважив:

– Я змерз. Але тепер мені вже краще.

– На кульбаці ваша милість зігріється. Коні вже чекають.

– Зараз мені краще, – повторив пан Анджей. – Бік трохи пече, але це дрібниці!.. Цілком мені вже добре!

І сів на краєчку засіку.

За хвилину він цілком повернув собі сили і дивився вже у повній притомності на зловісні обличчя трьох освітлених жовтуватими вогниками палаючої смоли Кемличів. Старий підійшов ближче:

– Ваша милосте, нема часу! Коні чекають!

Але в полковнику вже повністю прокинувся давній Кміциц.

– Оце вже ні! – вигукнув він. – Тепер я на того зрадника зачекаю!

Кемличі перезирнулися між собою здивовано, але жоден не зронив ні слова, так сліпо звикли з давніх часів слухатися свого вождя.

А йому аж вени виступили на чолі, очі в темряві світилися, як дві зорі, така зачаїлася в них злість і жага помсти. Те, що робив зараз, було безумством, за яке міг життям поплатитися. Але все його життя складалося з вервечки таких безумств. Бік болів йому немилосердно, тож раз по раз мимоволі хапався за нього рукою, але думав лише про пана Кукліновського і готовий був чекати на нього навіть до ранку.

– Слухайте, – поцікавився він, – а його Міллер справді викликав?

– Та де там, – відповів дідуган. – Це я вигадав, аби легше з цими впоратися. З п’ятьма важко було б нам утрьох, бо хтось крик міг би вчинити.

– Дуже добре. Він сюди повернеться сам або в компанії. Якщо буде з ним кілька людей, доведеться відразу ж на них вдарити. Його мені залиште. Потім до коней. Маєте якісь пістолі?

– Я маю, – сказав Кoсмa.

– Давай сюди! Набитий? Підсипаний?

– Авжеж.

– Гаразд. Якщо повернеться сам, тоді негайно, як тільки увійде, стрибайте на нього і заткніть йому писок. Можете йому його власну шапку в пельку запхати.

– Як накажете! – відрапортував стариган. – Ваша милість дозволить тепер тих обшукати? Ми бідні…

Сказавши це, він вказав на трупи, що лежали на соломі.

– Ні! Будьте напоготові. Що в пана Кукліновського знайдете, все буде ваше!

– Якщо він сам повернеться, – буркнув старий, – то я нічого не боюся. Стану за воротами і якщо хтось від штабу підійде, скажу, що полковник наказав не впускати.

– Хороша ідея. Виконуйте!..