Віленський воєвода взяв лист у руки і перехрестив. Завжди так робив, щоб від поганих новин убезпечитись. Потім, замість того, щоб відкрити, взявся його оглядати уважно. Враз змінився на обличчі.
– Герб Сапєгів на печатці! – верескнув князь. – Це від воєводи вітебського.
– Відкривай швидше! – нетерплячився Богуслав.
Гетьман зламав печатку і став читати, час від часу вигукуючи:
– Він іде на Підляшшя!.. Питає, чи не маю я доручень у Тикоцин!.. Дорікає мені!.. Навіть гірше, послухай, що він тут пише:
«Хоче Ваша світлість громадянської війни, хоче ще один меч у лоно матері встромити? Тоді приходьте на Підляшшя, я чекатиму і довірюся Всевишньому, що пиху Вашу моїми руками покарає. Але якщо маєте милосердя до вітчизни, якщо совість Ваша озвалася, якщо Ваша світлість жаліє за свої давні вчинки і виправити їх жадає, то для цього є поле для діяльності. Замість того, щоб громадянську війну починати, скличте посполите рушення, підійміть селянство і вдарте на шведів, поки безпечний Понтус нічого не сподівається і жодної пильності не проявляє. Від Хованського перешкод у цьому мати Ваша світлість не буде, бо чутки до мене з Москви доходять, що вони й самі над експедицією в Інфлянту міркують, хоч і тримають це в таємниці. Врешті, якби Хованський захотів щось затіяти, то я стримаю його за віжки, й якщо б щиро міг довіритись, то впевнений, що з усіх сил у порятунку батьківщини Вашій світлості допомагати буду. Все від Вашої світлості залежить, бо ще є час повернути з дороги та провини змити. Тоді виявиться, що Ваша світлість не для особистої вигоди, а для відвернення останньої поразки віддала Литву під шведську протекцію. Нехай же Вашу світлість Бог так надихне, про що щоденно Його прошу, хоч мене Ваша світлість в особистій вигоді звинувачує несправедливо.
P. S. Я вчув, що облогу з Несвіжа зняли і що князь Міхал із нами хоче об’єднатися, як тільки шкоду поправить. Дивіться, Ваша світлосте, як чесні представники Вашої родини чинять, і на їхній приклад задивляйтесь, і в будь-якому разі маєте тепер віз і перевіз».
– Ти таке чув? – закінчив читати князь Ян.
– Чув. І що? – Богуслав дивився на брата.
– Треба було б від усього відмовитися, стільки занехаяти, власну роботу своїми руками знищити.
– І з могутнім Карлом-Ґуставом стятися, і вигнанця Яна-Казимирa за халяви хапати, щоб змилостивився, пробачив і на службу знову прийняв. Та й у пана Сапєги помилування просити.
Обличчя Янушa налилося кров’ю.
– Зверни увагу, що він пише: «Покайтесь, і я дарую Вам» – немовби сюзерен васалу!
– Інше писав би, якби йому шість тисяч шабель над карком висіло.
– І все ж… – замислився пригнічено князь Януш.
– І все ж що?
– Вітчизні був би, може, порятунок так зробити, як Сапєгa радить?
– А для тебе? Для мене? Для Радзивіллів?..
Януш не відповів, лише оперся головою на складені п’ястуки і думав.
– Хай буде так! – сказав він нарешті. – Хай здійсниться.
– Що ти вирішив?
– Завтра вирушаю на Підляшшя, а через тиждень вдарю на Сапєгу.
– Оце Радзивілл! – втішився Богуслав.
І вони подали один одному руки.
За мить Богуслав подався на відпочинок. Януш залишився сам. Раз за разом міряв він важким кроком усю світлицю, і врешті ляснув у долоні. Особистий паж зайшов до покою.
– Хай астролог за годину прийде до мене з готовою фігурою, – наказав магнат.
Паж вийшов, а князь знову взявся ходити та відмовляти свої кальвіністські молитви. Після чого заспівав упівголоса псалом, уриваючи часто, бо йому дихання бракувало, і споглядав час від часу через вікно на зорі, що мерехтіли на небесній сфері.
Повільно світла згасали в замку, але, крім астролога і князя, ще одна істота не спала у своїй кімнатці. Це була Олюнька Білевичівнa. Стоячи навколішки перед своїм ліжком, дівчина обхопила голову руками та шепотіла зі заплющеними очима:
– Змилуйся над нами. Змилуйся над нами!
Вперше з часу від’їзду пана Кміцицa юнка не хотіла, не могла молитися за нього.
Розділ IX
Пан Кміциц хоча й мав охоронні грамоти Радзивілла до всіх капітанів, комендантів і шведських губернаторів, аби йому повсюдно вільний проїзд забезпечували і кривди не чинили, але не наважувався ними скористатися. Він остерігався, що князь Богуслав одразу ж із Пільвішків розіслав на всі боки посильних зі застереженням до шведів про те, що сталося, і наказом заарештувати пана Кміцицa. Тому пан Анджей і чуже прізвище прибрав, і навіть стан свій змінив. Оминаючи Ломжу й Остроленку, до яких першими звістки дійти могли, мчав своїми кіньми разом із компанією до Пшасниша, а звідки через Пултуськ прагнув дістатися Варшави.
Але перш, ніж він до Пшасниша дійшов, зробив гак повз прусський кордон на Вонсошу, Кольно та Мишинець, адже Кемличі, добре знаючи тамтешні пущі, могли непомітно пройти повз псарів, а до того ж мали ще й дружні взаємини з курпами28, від котрих за потреби могли допомогу отримати.
Прикордонний край був уже майже повністю зайнятий шведами, котрі, однак, обмежуючись окупацією значніших міст, не дуже важилися заходити в дрімучі та безкраї ліси, заселені озброєним людом, мисливцями, котрі ніколи з лісів не витикаються, і такими дикими, що ще рік тому королева Марія-Людовика наказала поставити каплицю в Мишинці, посадила в ній єзуїтів, котрі мали навчати віри та пом’якшувати звичаї люду пущі.
– Чим довше не здибаємо шведів, – промовляв старий Кемлич, – тим для нас краще.
– Але мусимо ж їх колись зустріти, – відповідав на це пан Анджей.
– Хто їх зустріне в більшому місті, йому зазвичай бояться кривду вчинити, бо у кожному місті є якийсь уряд і якийсь старший комендант, до якого можна подати скаргу. Вже я про це людей розпитав і знаю, що існують накази від шведського короля, які забороняють сваволю та здирництво. Але менші роз’їзди, які далеко від очей комендантів опиняються, на ці накази не зважають і мирних людей грабують.
Тому мандрівники йшли лісами, ніде дорогою шведів не зустрічаючи, ночували по смолокурнях і лісових поселеннях. Між курпами, хоч майже ніхто з них досі не бачив шведів, ширилися найрозмаїтіші чутки про стан справ у країні.
Подейкували, що прибув люд із-за моря, який людської мови не розуміє, ні в Ісуса Христа не вірить, ні в Матір Божу, ні у всіх святих і дивовижно хижий. Інші казали про надзвичайну жадібність цих ворогів до худоби, шкіри, горіхів, меду та сушених грибів. І якщо їм у них відмовляють, то підпалюють пущу. Дехто навіть стверджував, що це народ вовкулак, ласих на людське м’ясо, і лише м’ясом незайманок годуються.
Під впливом цих страхітливих звісток, які в найбільші глибини пущанські долетіли, стали курпи прислухатися і скликатися по лісах. Ті, хто варив поташ і смолу, і ті, хто збором хмелю промишляв, і дроворуби, і рибалки, котрі розставляли верші по зарослому узбережжю Росоги, і винники, і мисливці, і бортники, і бобровники збиралися тепер по більших поселеннях, слухаючи чуток, передаючи один одному новини та радячись, як ворога, якби в пущі з’явився, виганяти.
Пан Кміциц, їдучи зі своїм кортежем, неодноразово зустрічав більші та менші гурти цього люду, одягненого в конопляні сорочки та вовчі, лисячі або ведмежі шкури. Не раз також зупиняли його на переходах і галявинах, питаючи:
– Ти хто такий? Часом не швед?
– Ні! – відповідав пан Анджей.
– Хай тебе Бог захищає!
Полковник із цікавістю приглядався до цих людей, котрі жили в лісових сутінках, й обличчя котрих ніколи не засмагали під відкритим сонцем. Захоплювався їхнім зростом, сміливістю поглядів, щирістю мови та зовсім неселянською відвагою.
Кемличі, котрі їх знали, запевняли пана Анджея, що немає кращих від них стрільців у всій Речі Посполитій. Також молодик зауважив, що всі мали добрі німецькі мушкети, які в Пруссії за шкури вимінювали. Просив їх також свій хист у стрільбі показати і дивувався вправністю, а в душі міркував: «Якби мені довелося загін збирати, тут би його знайшов».
