У самому Мишинці здибав шляхтич велику громаду. Понад сотню стрільців тримали кругову оборону місії, бо остерігалися, що шведи сюди насамперед поткнуться, тим більше, що остроленківський староста наказав прорубати дорогу в лісах, аби священикам, котрі в місії жили, дати «до світу доступ».

Хмелярі, котрі свій товар постачали аж уславленим пивоварам Пшасниша і тому вважалися досвідченими людьми, розповідали, що в Ломжі, Остроленці та в самому Пшасниші аж роїться від шведів, котрі там уже господарюють, як у себе вдома, і податки збирають.

Пан Кміциц узявся намовляти курпів, аби не чекали шведів у пущі, а самі вдарили на Остроленку та війну затіяли, і сам викликався їх повести. Велику серед них знайшов охоту, але два священики відмовили їх від такого божевільного вчинку, переконуючи дочекатися, аж весь край підійметься, і передчасним виступом не накликати на себе жорстоку помсту ворога.

Пан Анджей від’їхав, але шкодував про втрачену можливість.

Тільки йому й утіхи залишилось, що переконався, нехай лише хоча б десь займеться, то ні Речі Посполитій, ні королеві не забракне в цих місцях захисників. «Якщо так само є й деінде, то можна було б починати», – гадав парубок.

І гаряча його вдача рвалася до рішучих дій, але розум зупиняв: «Курпи самі шведів не здолають. Проїдеш ще шмат країни, оглядайся, придивляйся, а потім послухай королівський наказ».

Тому їхав далі. Вибравшись із глибоких пущ на лісові рубежі, в околицю, густіше заселену, помітив парубок по всіх селах незвичайний рух. По всіх шляхах повно було шляхти, що пересувалася в бричках, тарантасах, екіпажах або верхи. Все це рухалося до найближчих міст і містечок, щоб особисто шведським комендантам складати присягу на вірність новому королю. Видавали їм за це свідоцтва, які мали їхні маєтки та звання боронити. У столицях земель і повітів проголошували «капітуляції», що підтверджували визнання вольностей і привілеїв шляхетського стану.

Шляхта поспішала скласти присягу не так через бажання, як із примусу, бо впертим загрожувало покарання, що полягало в конфіскації та грабунках. Торочили, що тут і там узялися вже шведи, так само, як у Великій Польщі, вкручувати підозрюваним пальці в курок мушкета. Повторювали також із тривогою, що на багатших навмисно кидали підозри, щоб їх обдерти, як липку.

Так що небезпечно було залишатися на селі. Тому заможніші прагнули сховатися по містах, щоб, перебуваючи під безпосереднім наглядом шведських комендантів, уникнути підозри в підступах проти шведського короля.

Пан Анджей нашорошував вуха на те, що теревенила шляхта, хоча ті не дуже хотіли з ним балакати, як із простим пахолком, однак молодик второпав, що навіть найближчі сусіди, знайомі, більше того – приятелі – не згадують між собою шведів і нове панування щиро. Нарікають, щоправда, голосно на «реквізиції», та й справді було на що, бо до кожного села, кожного містечка приходили листи комендантів із наказом постачання великих кількостей збіжжя, хліба, солі, худоби, грошей, і часто ті накази переходили межу, особливо коли щойно вичерпали всі запаси, а вже вимагають нових. Якщо ж хтось не платив, йому присилали екзекуцію, яка потрійно забирала.

Минулися давні часи! Кожен тягнувся, як міг, собі від рота відривав і давав, і платив, нарікаючи та стогнучи, а в душі міркуючи, що давніше було по-іншому. Та в очі втішаються, що коли воєнні часи минуться, скінчаться й ті реквізиції. Обіцяли це і самі шведи, кажучи, що як тільки король усю країну опанує, зараз же по-батьківськи правити почне.

Шляхті, яка відступилася від власного монарха та вітчизни, яка раніше, ще зовсім недавно, називала тираном доброго Янa-Казимирa, підозрюючи його, що до absolutum dominium29 прагне, яка протестувала проти нього в усьому, галасуючи на сеймиках і сеймах, а в жаданні новин і змін дійшла навіть до того, що майже без опору визнала сюзереном загарбника, тільки б мати якісь зміни, – сором було тепер навіть нарікати. Бо ж Карл-Ґустав звільнив їх від тирана, бо ж вони добровільно покинули законного монарха, а тепер мають ті зміни, яких так сильно жадали.

Тому тепер навіть найдовірливіші не розмовляли щиро один з одним, що про ті зміни думають, охоче схиляючи вуха до тих, хто стверджував, що і набіги, і реквізиції, і грабежі, і конфіскації тільки тимчасові і необхідні до часу, і скоро минуться, як тільки Карл-Ґустав на польський трон сяде.

– Важко, панове браття, важко, – зауважував часом один шляхтич іншому, – але маємо тішитися новим королем. Магнат він і великий воїн, приборкає козаків, турків вгамує і септентронів від кордонів віджене, а ми зі Швецією в спілці розквітнемо.

– Хоч би ми і навіть не раді були, – відповідав той, – що вдієш проти такої могутності? З мотикою на сонце не підеш.

Інколи їх кликали на свіжу присягу. Пан Кміциц хвилювався, слухаючи такі балачки та міркування, а якось, коли котрийсь шляхтич ляпав язиком при ньому в заїзді, що мусить бути вірний тому, кому присягнув, пан Анджей не витримав і сказав йому:

– Мабуть, маєш, пане, два язики, один для справжніх, а другий для фальшивих присяг, бо ж і Яновi-Казимиру присягав!

Було при цьому багато й іншої шляхти, бо це трапилося вже недалеко від Пшаснишa. Почувши такі слова пана Кміцицa, всі заворушилися. На обличчях одних було помітно подив від сміливості пана Анджея, інші зашарілися, аж нарешті найповажніший промовив:

– Ніхто тут присягу давньому королеві не ламав. Сам він нас звільнив від неї, коли з країни втік, не почуваючи себе відповідальним за її захист.

– Бодай би вас побили! – вигукнув пан Кміциц. – А король Локєтек30 скільки разів мусив із країни втікати, і щоразу повертався, а його народ не зрадив, тому що страх Божий ще в серцях був! Не Ян-Казимир утік, зрадники від нього відступилися і тепер його кусають, аби власні провини перед Богом і людьми відбілювати!

– Занадто сміливо патякаєш, хлопче. Звідки ти такий узявся, що тутешніх людей хочеш Божого страху навчати? Дивися, щоб тебе шведи не почули!

– Якщо ви такі цікаві, то можу сказати, що я з Княжої Пруссії й електорові належу. Але від крові сарматської походжу, і пошану до батьківщини відчуваю, тому соромно мені за байдужість цього народу.

Тут шляхта, забувши про свій гнів, оточила незнайомця колом і стала випитувати з цікавістю й нетерплячістю:

– То ви з Княжої Пруссії?.. То розказуйте, що знаєте! Що там електор? Не думає нас рятувати з тарапатів?

– З який тарапатів?.. Ви присягнули новому королеві, тому не балакайте про тарапати. Як ви собі постелили, так і спіть.

– Присягнули, бо не могли інакше. З мечами нам над карком стоять. Але ви кажіть так, немовби ми цього не робили.

– Дайте йому чогось випити, нехай йому язик розв’яжеться. Кажіть сміливо, немає тут зрадників між нами.

– Ви всі зрадники! – обурився пан Анджей. – Тому не хочу з вами пити! Шведські наймити!

Сказавши це, він вийшов із приміщення ще й дверима грюкнув, а ті залишилися присоромлені та здивовані. Ніхто не вхопився за шаблю, ніхто не подався за паном Кміцицем, аби поквитатися за образу.

А тим часом він подався до Пшаснишa. За кільканадцять стай до міста перехопив його шведський патруль і повів до командування. Рейтарів було в тому патрулі тільки шестеро і сьомий унтер-офіцер, тому Сорока і три Кемличі споглядали на них ласо, як вовки на овець, і лише питали очима Кміцицa, чи не час за них узятися.

Пан Анджей також відчував неабияку спокусу, тим більшу, що близько текла Угорка з порослими очеретом берегами. Але він стримався і дозволив спокійно відвести себе до коменданта.

Там доповів, хто він такий, що з країни електора прибув і щороку до Суботи з кіньми їздить. Кемличі мали відповідні свідоцтва, якими добрі знайомі у місті їх забезпечили. Тому комендант, і сам прусський німець, не став чинити їм перешкод, лише випитував ретельно, яких коней мають, і прагнув їх побачити.