– Не засудить вас Бог за неї, – заспокоїв король, – бо мав би тоді чи не половину Речі Посполитої до пекла заслати, всіх тих, хто нам вірність зламав.

– Сподіваюся, ваша величносте, що до пекла я не піду, бо мені це і пріор Кордецький обіцяв, хоч і не був певний, чи мене чистилище омине. Важка то річ, сто років муку терпіти. Ну, нехай би там уже! Багато людина витерпить, якщо йому надія порятунку світить, при цьому й молитви можуть чогось добитися і покарання скоротити.

– Про це не турбуйтеся! – зронив Ян-Казимир. – Я попрошу самого нунція, щоб месу за вас відправив. За такого заступництва не буде вам великої кривди. Вірте в милосердя Боже!

Пан Кміциц усміхнувся вже крізь сльози.

– Ще також, – сказав він, – дасть Бог сили повернути, то ще не з одного шведа душу витрясу, а за таке не лише в небі буде заслуга, але і мою земну репутацію підправить.

– Про добру думку і про тлінну славу не варто турбуватися. А про те, щоб вас лихо минуло, я потурбуюся. Прийдуть спокійніші часи, я сам буду ваші заслуги прославляти, які вже чималі, а, мабуть, будуть ще більші. І на сеймі, дасть Бог, цю справу накажу порушити, і так гідність свою повернути зможете.

– Бо це, милостивий пане і батьку, єдине, що заспокоїть трохи, бо суди на мене чигати будуть, від чого мене навіть авторитет вашої королівської величності затулити не зможе. Але менше з цим!.. Я не дамся, поки вітер є в ніздрях, а шабля в руці… Лише мені про ту панночку йдеться. Олюнька її звати, милостивий пане! Ой, як довго ми не бачилися! Скільки ж натерпівся я без неї і через неї, хоч часом хотілося вирвати її з серця і з маною, як із ведмедем боротися. До нічого це, бо така моя доля!

Ян-Казимир засміявся весело та добросердно.

– Чим же я вам, бідолахо, зараджу?

– Хто ж зарадить, якщо не ваша королівська величність?! Вона дуже затята і ніколи мені моїх кейданських вчинків не подарує, хіба би ваша королівська величність за мене слово замовили і дали мені свідоцтво, що я змінився і до служби честі та вітчизні повернувся, не з примусу, не через якісь обіцянки, але з власної волі та розкаяння.

– Якщо про це йдеться, то я слово замовлю, а якщо вона така затята за мене, як кажете, то заступництво моє на неї подіє. Лише б вона дівчиною залишилася і щоб її якась пригода, як це у часи війн часто трапляється, не спіткала.

– Янголи її вбережуть!

– Бо вона цього варта. А щоб вас суди не доймали, зробите так: якщо будуть за вами полювати, оскільки, як ви кажете, безчинства на вас тяжіють, я не можу вам дати охоронну грамоту як Кміцицу, але можу дати як Бабиничу. Ви будете служити, що на користь вітчизні піде, бо відразу видно, який ви запальний і досвідчений жовнір. Поїдете в поле під командуванням пана каштеляна київського. З ним до смерті буде близько, але і до слави також. А коли виникне потреба, то на свою руку почнете шведів бити, як раніше Хованського ворохобили. Ваше навернення і добрі вчинки почалися з того, що ви Бабиничeм назвалися. Дійте так і далі, то й суди залишать вас у спокої. А коли, як сонце, засяєте, коли про ваші заслуги вся Річ Посполита дізнається, тоді нехай люди й дізнаються, хто той славетний кавалер. Тоді посоромляться такого видатного лицаря в суди тягати. За той час одні загинуть, а інші зм’якнуть. Немало й актів загубиться, а я вам ще раз обіцяю, що заслуги ваші до небес вознесу і сейму до нагороди представлю, бо в моїх очах ви на це вже заслужили.

– Милостивий пане!. Чим я таку милість заслужив?

– Більше, ніж хтось, котрий думає, що має на неї право. Ну-ну! Не треба, любий друже, бо так собі гадаю, що і та вперта дівчина вас не мине, а дасть Бог, то мені незабаром ще більше упертюхів наплодите.

Пан Анджей, хоч і хворий, схопився враз із ложа й упав на підлогу до королівських ніг.

– Заради Бога, що ви робите? – сторопів король. – Рани відкриються! Єндрею!.. Допоможіть хтось!

Зайшов сам маршалок, котрий уже давно по зáмку короля шукав.

– Святий Георгію, патроне мій, що я бачу?! – залементував він, помітивши короля, котрий своїми руками підіймав пана Кміцицa.

– Це пан Бабинич, найкращий мій жовнір і найвірніший слуга, котрий мені вчора життя врятував, – відповів король. – Допоможіть мені, пане маршалку, підняти його на ложе.

Із Любомлi поїхав король до Дуклi, Кросна, Ланьцутa і Львова, у супроводі пана коронного маршалка, великої кількості єпископів, сановників і сенаторів разом із надвірними хоругвами та почтом. І як повновода ріка, пливучи країною, менші води в себе затягує, так і до королівського кортежу постійно долучалися нові загони. Тягнулися пани й озброєна шляхта, і жовніри, то поодинці, то групами, і гурти озброєних селян, котрі особливу ненависть зачаїли до шведів.

Уже рух ставав повсюдним, вже і військові порядки стали в ньому запроваджувати. З’явилися погрозливі універсали, видані в Сончі: один Костянтина Любомирськогo, маршалка лицарського кола; другий Янa Вельопольського, каштеляна войницького. Обоє закликали шляхту в Краківському воєводстві до посполитого рушення. То вже було відомо, біля кого гуртуватися! Тим, хто відмовлявся, загрожувало покарання згідно з посполитим правом. Королівський універсал доповнив ті заклики і навіть найледачіших поставив на ноги.

Але не потрібно було погроз, адже неймовірний запал охопив усі стани. Сідали на коня люди навіть похилого віку та діти. Жінки віддавали коштовності, дорогі одежі. Декотрі й самі рвалися в бій.

У кузнях цигани днями і ночами товкли молотками, перековуючи на зброю мирний реманент орачів. Села і міста опустіли, бо чоловіки потягнулися в поле. З дуже високих гір сходили день і ніч гурти дикого люду. Сили короля міцніли кожної хвилини.

Назустріч йому виходили священики з хрестами та корогвами, єврейські кагали з рабинами. Похід його був на справжню ходу тріумфу схожий. Звідусіль приходили якнайкращі звістки, немовби їх вітер приносив.

Не лише в цій частині країни, якої інтервенція ворогів не торкнулася, рвалися до зброї. Всюди, навіть у найдальших землях і повітах, по містах, селах, поселеннях, недоступних пущах, підіймала полум’яну голову жахлива війна помсти та відплати. Чим нижче раніше впав народ, тим вище тепер підіймав голову, перероджувався, дух змінював і в піднесенні не вагався навіть власні, загоєні рани відкривати, щоб кров свою від отруєних соків звільнити.

Вже також і щораз голосніше говорили про потужний союз шляхти і військ, на чолі яких мали стати: старий великий гетьман Реверa Потоцький, польний Лянцкоронський, руський воєвода, пан Стефан Чарнецький, київський каштелян, пан Павел Сапєгa, воєвода вітебський, князь крайовий литовський Міхал Радзивілл, могутній магнат, котрий ганьбу, якою рід вкрив Януш, прагнув спокутувати, пан Кшиштоф Тишкевич, воєвода чернігівський і багато інших сенаторів і земських чиновників, і військових, і шляхтичів.

Листування відбувалося щодня між тими вельможними панами та паном коронним маршалком, котрий не хотів, аби те становище, якого досяг, хтось похитнув. Чутки ширилися щораз певніші, аж нарешті надійшла точна звістка, що гетьмани, а з ними й військо, залишили шведів і на захист монархії та вітчизни постала Тишовецька конфедерація.

Король і раніше про неї знав, бо вони з королевою, хоч і на чужині перебуваючи, багато над тим, аби її створити, через послів і листи потрудилися. Проте, не маючи змоги в ній безпосередню брати участь, тепер нетерпляче очікували, коли вона прибуде. І ще до того, як сюзерен доїхав до Львова, прибули до нього пан Служевський і пан Домашевський із Домашевниці, суддя луковський, привозячи йому запевнення у службі та вірності від конфедератів, й акт належності для затвердження.

Читав король той акт на спільній раді з єпископами та сенаторами. Серця всіх переповнювала радість, у душі зверталися до Бога, бо та заповітна конфедерація сповіщала не лише про навернення, а й зміни цього народу, про який ще недавно могли чужі зайди сказати, що немає в ньому ні віри, ні любові до батьківщини, ні совісті, ні порядку, ні витримки, ні жодної з тих чеснот, на яких базуються держави та народи.