– Чи не присягнули на вірність нам усі ті, хто від нас потім відступився?.. – сумно промовив король.

– Я також, хоч і пернач не кинув, не хотів у зраді рук мочити. Скільки я натерпівся, ваша величносте, лише Бог знає! Я вився з болю, немов мене живим вогнем палили, бо і суджена моя, хоч уже після цього випадку між нами порозуміння сталося, мене зрадником назвала, як бридким плазуном знехтувала. А я присягнув, поклявся не покидати Радзивіллa. О, вона, ваша величносте, хоч і жінка, навіть чоловіка розумом присоромить, а у вірності вашій королівській величності нікому не дасть себе обійти!

– Бoжe її благослови! – промовив король. – За це її й люблю!

– Вона думала, що мене в прихильники вашої величності та вітчизни оберне, а коли їй не вдалося, то так стала мною гидувати, що скільки було раніше прихильності, стільки ж ненависті постало. Тим часом Радзивілл покликав мене і став переконувати. Виклав мені, як двічі по два чотири, що добре робить, що лише в такий спосіб можна нашу нещасну вітчизну врятувати. Навіть я не вмію повторити його аргументів, такі були вагомі, таке щастя батьківщині обіцяли! Стократ мудрішого він би переконав, а що ж мене, простака, жовніра, він, такий діяч! Це я пояснюю вашій королівській величності, чому вхопився за нього обома руками та серцем, бо думав, що всі осліпли, а він один правду бачить, усі грішні, а він один чесний. І я був би за нього у вогонь стрибнув, як тепер за вашу королівську величність, бо ні наполовину служити, ні наполовину любити не вмію.

– Бачу, що це так і є! – зауважив Ян-Казимир.

– Я прислужився йому неабияк, – правив понуро далі пан Кміциц. – Можу навіть сказати, що якби не я, то б і та зрада ніяких отруйних плодів дати не змогла, бо його власне ж військо шаблями порубало б. Вже до того мало що залишалося. Вже йшли драгуни й угорська піхота, і легка кавалерія, вже його шотландців на шаблі брали, коли я навалився з моїми людьми і стер їх вмент із лиця землі. Але залишилися інші хоругви, що по околицях стояли. Їх я також винищив. Один пан Володийовський з в’язниці утік і своїх ляудaнців на Підляшшя дивом і надлюдськими зусиллями вивів, аби з паном Сапєгою з’єднатися. Рештки зібралися там у значному числі, але скільки раніше добрих жовнірів загинуло через мене – Бог один полічити зможе. Як на сповіді правду визнаю. Пан Володийовський у переході на Підляшшя мене схопив і стратити хотів. Ледве з його рук видерся, бо мав листи, які при мені знайшли, а з яких виявилося, що коли ще був він у в’язниці і коли князь хотів його розстріляти, то я за нього наполегливо вступився. Тому він мене відпустив вільно, а я повернувся до Радзивіллa і служив далі. Але вже мені гірко було, вже душа моя до деяких вчинків князя не лежала, бо не залишилося в ньому ні віри, ні чесності, ні совісті, а власним словом розпоряджався, як шведський король. Я казав йому все в очі. Він також обурювався моєю зухвалістю. Врешті-решт він мене листами спорядив.

– Дивно, які важливі речі ви розповідаєте, – задумався король, – принаймні тепер знаємо від безпосереднього свідка, який pars magna fuit88, як там усе відбувалося.

– Правда, що pars magna fuit, – погодився пан Кміциц. – Я охоче погодився доправити ці листи, бо вже не міг на місці всидіти. У Пільвішкaх я здибав князя Богуслава. Бодай би Всевишній віддав його у мої руки, до чого всіх зусиль докладу, щоб його за цей наклеп помста моя не оминула! Я не лише йому нічого не пропонував, милостивий пане, і це безчесна брехня, я саме там навернувся, коли голу безсоромність цих єретиків побачив.

– Розповідайте ж, як це було, бо нам тут представляють, наче князь Богуслав лише з примусу братові допомагав.

– Він? Ваша величносте! Та він ще гірший за Янушa! І в чиїй же голові першою зрада визріла? Чи не він перший князя гетьмана спокусив, корону йому пропонуючи? Бог це на суді вирішить. Той принаймні симулював і bono publico89 прикривався, а Богуслав, взявши мене за архішельму, усю душу мені відкрив. Страшно повторювати, що мені казав. «Річ Посполиту вашу, – казав він, – дідьки взяти мусять, це як сувій червоного сукна, але ми не тільки до порятунку руки не докладемо, але ще тягнути будемо, щоб нам найбільше урвалося. Литва нам, – казав, – мусить лишитися, а після брата Януша я корону одягну, з його донькою одружившись».

Король затулив собі очі руками.

– Рани Божі! – відсахнувся він. – Радзивілли, Радзейовський, Опалінський. Цього не малося статися, а сталося!.. Корона їм була потрібна, хотіли роздерти те, що Бог сполучив.

– Я сторопів, милостивий пане! Воду собі на голову лив, аби не збожеволіти. Але душа моя змінилася в одну мить, наче в неї блискавка вдарила. Сам злякався, що я накоїв. Не знав, що й робити. Чи Богуслава, чи себе ножем зарізати?.. Ревів, як дикий звір, бо в таку матню мене загнали!.. Вже не подальшої служби в Радзивіллів, а помсти я прагнув. Бог враз дав мені думку: я подався з кількома людьми на квартиру князя Богуслава, вивів його за місто, полонив і до конфедератів хотів везти, щоб у них і на службі вашій королівській величності відкупитися ціною його голови.

– Все вам пробачаю! – вигукнув король. – Бо вас обмовили. Але їм ви виплатили! Лише пан Кміциц міг на таке зважитися, ніхто інший. Все вам за це дарую і з легким серцем відпускаю, але продовжуйте, бо мене цікавість розпирає: вирвався?

– На першій же зупинці висмикнув у мене кроцицю з-за пояса і в обличчя вистрелив. Ось цей шрам. Людей моїх убив сам-один і втік. Лицар він знаменитий, важко заперечити.

Але ми ще зустрінемося, хоч би це мала бути остання моя година!..

Тут пан Анджей зім’яв ковдру, якою був вкритий, але король його зупинив:

– То заради помсти він вигадав про вас цей лист?

– І заради помсти прислав цей лист. Рана мені в лісі загоїлась, але душа боліла. До пана Володийовськогo, до конфедератів я вже не міг іти, бо ляудaнці шаблями мене б порубали. Однак знаючи, що князь гетьман мав проти них виступити, я їх застеріг, щоб гурту трималися. Це був мій перший добрий вчинок, бо інакше Радзивілл їх би хоругву за хоругвою винищив, а тепер вони його здолали і в облозі, як я чув, тримають. Хай їм Бог допомагає, а на нього кару нашле, амінь!

– Може, вже це й сталося, а якщо ні, то станеться обов’язково, – промовив король. – І що ви далі робили?

– Я второпав, що не можу серед конфедератів вашій королівській величності служити, до особи вашої дістатися і там вірністю давні провини свої спокутувати. Але куди ж я мав іти? Хто б Кміцицa прийняв? Хто б йому повірив? Хто б його зрадником не назвав? Я й узяв собі ім’я Бабинич й усю Річ Посполиту проїхав, до Ченстохови дістався. Про мої заслуги там нехай настоятель Кордецький засвідчить. Вдень і вночі я міркував лише про те, щоб шкоду вітчизні поправити, кров за неї пролити, самому до слави та честі повернутися. Решту вже, милостивий пане, ви знаєте, бо все самі бачили. А якщо отче добросерде серце до того вас схиляє, якщо нова служба давні гріхи переважила, або хоча б зрівняла, то прийміть мене, пане, до милості своєї і до серця, бо від мене всі відвернулися, бо ніхто мене не втішить, крім вас. Ви, пане, один бачите мою печаль і мої сльози!.. Я вигнанець, я зрадник, я клятвопорушник, а ви мій сюзерен, я люблю цю батьківщину і вашу величність. І Бог свідок, хочу служити вам обом!

Тут зворушливі сльози полинули з очей юнака і мало залишалося до ридання, а король, добросердий батько, обійняв його за голову, став цілувати в чоло й утішати:

– Єндрею! Ви мені милі, як рідний син. Що можу сказати? Що ви згрішили в сліпоті, а скільки грішить із умислом?.. Від серця відпускаю вам усе, бо вже провини свої змили. Заспокойтесь, Єндрею! Не один радів би від таких заслуг, як ваші, і пишався. Боже милий! Відпускаю і вітчизна відпускає, ще вашим боржником ми будемо! Годі голосити.

– Бог хай вашій королівській величності дасть усе добро за таке ставлення! – промовляв зі сльозами на очах лицар. – Але я ще, милостивий пане, мушу спокутувати на тому світі за свою присягу, дану Радзивіллoвi, бо хоча й не знав, за що присягався, але присяга є присягою.