– Білевичівни в замку не було, – зітхнув він.

– А ви звідки знаєте?

– Розпитав пажів. Богуслав забрав її в Тауроги.

– Ой! – зойкнув пан Заглоба. – Та це наче вовкові козу доручити. Але це не ваша річ, не вам призначена ця ягідка!

Львів із часу прибуття короля перетворився на справжню столицю Речі Посполитої. Разом із королем прибула сюди й більша частина єпископів з усієї країни й усі світські сенатори, котрі не служили ворогові. Видані універсали також закликали до зброї шляхту Руського воєводства і прилеглих до нього, і та стояла, численна і озброєна, що було тим легше зробити, бо шведів зовсім у цих краях не було. Раділи очі та серця на вигляд цього посполитого рушення, нічим воно не нагадувало того великопольського, яке під Устям таку слабку виставило ворогові загороду. Навпаки, сюди стікалася грізна та войовнича шляхта, з дитячих років на коні і в полях зрощена, між безперервними нападами татарської дичі, звикла до кровопролиття та пожеж, яка краще володіє шаблею, ніж латиною. Свіжо вишколила її й Хмельниччина, що сім років без перерви триває, тому не було поміж них людини, хто б стільки разів хоча б у вогні не був, скільки років має. Щораз нові рої їх прибували до Львова. Одні йшли зі стрімких Бещадів, інші із-за Пруту, Дністра та Серету, котрі сиділи на звивистих дністрових басейнах, або над розлогим Бугом, яких над Синюхою не стерло з лиця землі селянське повстання, і ті, хто ще на татарських рубежах залишився, всі на заклик сюзерена прагнули тепер до міста Лева, щоб звідти на невідомого ще ворога вирушити. Прибувала шляхта з Волині і навіть із дальших воєводств, таку ненависть розпалила в усіх душах страшна звістка про зазіхання святотатної руки ворога на Заступницю Речі Посполитої в Ченстоховi.

Навіть кoзaцтвo не смiлo ставити перешкод, бо й у найзашкарубліших затріпотіли серця, зрештою самі були татарами змушені через послів бити чолом королеві і сотий раз присягу вірності відновлювати. Грізне для королівських ворогів татарське посольство під орудою Субагазі-бея опинилося у Львові, пропонуючи від імені хана стотисячну орду на допомогу Речі Посполитій, із якої сорок тисяч могло зараз же з-під Кам’янця в поле вирушати.

Крім татарського представництва, приїхала й делегація з Трансільванії для ведення початих із Ракочі перемов про спадкоємця трону. Перебував тут також імператорський представник, і папський нунцій, котрий разом із королем приїхав, щодня під’їжджали представники від коронних і литовських військ, від воєводств і земель, зі запевненням у вірності його величності та бажанням захистити від плюндрування нещасну вітчизну.

Тож королівська сила зростала, могутнішала на очах на подив віків і народів ще недавно повністю пригноблена Річ Посполита. Запалали людські душі жагою війни та відплати, і водночас зміцніли. І як навесні теплий і рясний дощ топить сніги, так потужна надія розтопила будь-які сумніви. Не лише прагнули звитяги, а й вірили в неї. Щораз нові сприятливі звістки, хоч і часто суперечливі, передавали з вуст в уста. Раз по раз розповідали то про відбиті замки, то про битви, в яких невідомі полки під командуванням невідомих досі ватажків громили шведів, то про величезні хмари селян, котрі піднялися, як сарана, проти ворога. Ім’я Стефана Чарнецькогo все частіше з’являлося в усіх на вустах.

Подробиці в цих повідомленнях часто бували далекі від істини, та разом узяті, віддзеркалювали те, що діялося по всій країні.

Але у Львові було, наче якесь державне свято. Коли король прибув, вітало його місто врочисто: духівництво трьох обрядів, міські райці, крамарі, цеховики. На майданах і вулицях, де оком не кинь, розвівалися білі стяги, сапфірові, пурпурові, золотисті. Переможно підіймали львів’яни свого золотого лева на блакитному тлі, з гордістю згадуючи відбиті нещодавні козацькі та татарські навали. З кожною королівською появою гамір здіймався в натовпі, а юрби ніколи не бракувало.

Населення останніми днями подвоїлося. Крім сенаторів, єпископів, шляхти, насунули і громади селян, бо поширилася звістка, що король має намір селянську долю поправити. Тому свитки і гуні перемішалися з жовтими кафтанами міщан. Винахідливі вірмени зі смаглявими обличчями порозкладали ятки з товаром і зброєю, яку охоче купувала дрібна шляхта.

Було значне число і татар у представництві, й угорці, й волохи, і ракушанці, купа народу, купа військ, купа інших облич, купа дивних, барвистих, яскравих і різноманітних вбрань, купа панських челядників: велетнів стражників, гайдуків, яничар, реєстрових козаків, скороходів у чужоземному одязі.

На вулицях зранку до вечора стояв людський гомін, проїжджали то компутові хоругви, то загони кінної шляхти, зойки, команди, мерехтіння зброї й оголених шабель, іржання коней, гуркіт гармат і співи, сповнені погроз і проклять на шведів.

А дзвони в польських, руських і вірменських церквах били невпинно, сповіщаючи всім, що король у Львові і що Львів з усіх столиць першим, на вічну свою славу, прийняв короля-вигнанця.

Били йому також чолом, де тільки з’являвся, шапки підкидали вгору, а вигуки «vivat!» стрясали повітря. Били чолом і перед каретами єпископів, котрі через вікна благословляли зібрані натовпи. Кланялися також і вигукували сенаторам, шануючи їхню вірність королеві та батьківщині.

Так кипіло все місто. Навіть уночі палили на майданах гори дерева, біля яких ночували, незважаючи на зиму та мороз, ті, хто в приміщеннях через неймовірну тісняву поміститися не зміг.

Король усі дні проводив у нарадах із сенаторами. Приймав закордонні представництва, делегації земель і військ; обмірковували, як наповнити коштами порожню скарбницю. Вигадували розмаїті способи розпалити війну скрізь, де вона ще не вибухнула. Кур’єри скакали в значніші міста, в усі закутки Речі Посполитої, аж ген до далекої Пруссії та на святу Жемайтію. До Тишовця, до гетьманів, до пана Сапєги, котрий після зруйнування Тикоцинa йшов із військом своїм великим походом на південь. Посилали кур’єрів і до пана великого хорунжого Конецпольськогo, котрий ще перебував при шведах. Там, де було потрібно, посилали грошову допомогу, будили заспаних маніфестами.

Король визнав, освятив і затвердив Тишовецьку конфедерацію, і сам до неї приступив, взявши віжки правління у свої невтомні руки. Працював зранку до ночі, більше про добро Речі Посполитої турбуючись, ніж про власне здоров’я.

Але це ще не була межа його прагнень. Бо вирішив він закласти від свого імені і станів такий союз, якого б жодна земна могутність здолати не змогла, і який би в майбутньому до поліпшення Речі Посполитої міг би придатися.

І цей час настав.

Таємниця, очевидно, пробилася від сенаторів до шляхти, а від шляхти до простолюду, бо зі самого ранку торочили, що під час Служби Божої станеться щось важливе, що король якісь урочисті обітниці складатиме. Подейкували про поліпшення долі селян і про конфедерацією з небом. Інші переконували, що це непересічні речі, прикладів яких історія не знає, але цікавість була вже збуджена і повсюдно чогось очікували.

День був морозний, світлий, дрібні сніжинки літали в повітрі, виблискуючи, як іскринки. Польова піхота львівська і Жидачівського повіту, в блакитних кожушках, облямованих позолотою, і половина угорського реґіменту витягнулися у довгу шеренгу перед катедральним костелом, тримаючи мушкети біля ніг. Перед ними, як пастирі, ходили вздовж і впоперек офіцери з тростинами в руках. Між двома шикуваннями плив, як ріка, до костелу строкатий натовп. Попереду шляхта та лицарство, а за ними міський сенат із золотими ланцюгами на шиях і зі свічками в руках, а вів цю групу бурмістр, відомий на все воєводство медик, одягнений у чорну оксамитову тогу та шапочку. За сенатом ішли крамарі, а між ними багато вірменів у зелених зі золотом ярмулках на голові і в широких східних халатах. Ті, хоч і до іншого обряду належали, тягнулися разом з іншими, щоб свій стан репрезентувати. За крамарями прямували цехи з прапорами – різники, пекарі, шевці, сріблярі, лудильники, слюсарі, зброярі, чинбарі, медовари, і кого тільки ще не було. Представники кожного йшли під своїм прапором, який ніс хорунжий, котрий виділявся особливою вродою. Після них ішли різні братства та посполиті, у простих кафтанах, кожухах, гунях, сірячинах, жителі передмість, селяни. Не відмовляли в доступі нікому, поки костел не наповнився вщерть людьми всіх станів і обох статей.