– Боже, милостивий будь мені грішному!.. Я не доживу до Нового року. Давно мені передбачили, що кожного п’ятого року смерть чигає біля мене.

– Бог милосердний, ваша світлосте.

– Бог зараз із паном Сапєгою, – відповів князь сухо.

Раптом він став озиратися і промовив:

– Холод на мене від неї йде. Не бачу її, але відчуваю, що вона тут.

– Про кого мова, ваша світлосте?

– Про смерть!

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Запанувала хвилина мовчання, чути було лише шепіт молитов, які відмовляла пані Якимович.

– Скажіть, – озвався князь слабким голосом, – чи ви справді вірите, що за межами вашої віри ніхто розгрішення отримати не може?

– І в годину смерті можна ще помилок зректися, – зауважив Харлампій.

Відгомін пострілів став цієї миті ще густішим. Від гуркоту гармат задзеленчали шибки, які щоразу відгукувалися жалібно на кожен залп.

Князь якийсь час прислухався спокійно, після чого піднявся легко на узголів’ї, його зіниці розширилися та заблистіли. Він сів, майже хвилину тримався руками за голову і несподівано зойкнув, як божевільний:

– Богуславе! Богуславе! Богуславе!

Харлампій, як ошалілий, вибіг із кімнати.

Весь замок трясся і тремтів від гуркоту гармат.

Раптом почувся крик кількох тисяч голосів, після чого щось із жахливим гуркотом вдарило в стіни, аж головешки і вугілля з каміна посипалися на паркет. Водночас Харлампій вбіг назад у залу.

– Сапєжинці ворота висадили! – крикнув він. – Шведи втекли у вежу!.. Ворог уже тут!.. Ваша світлосте…

Наступні слова застигли йому в роті, Радзивілл сидів на отоманці із вибалушеними очима. Роззявленим ротом він хапав раз по раз повітря, зуби мав вискалені, руками дряпав ото-манку, на якій сидів, із жахом витріщившись у глибину покою, кричав, точніше хрипів між одним подихом і другим:

– Це Радзейовський. Не я. Рятуйте!.. Чого хочете?! Візьміть цю корону!.. Це Радзейовський. Рятуйте, люди! Ісусе! Ісусе! Маріє!

Це були останні слова Радзивіллa.

Потім напала на нього жахлива гикавка, очі на лоба полізли, князь напружився, упав навзнак і застиг без руху.

– Сконав! – резюмував медик.

– Марію кликав! Ви чули, хоч і кальвініст, – зауважила пані Якимович.

– Докиньте дров у вогонь! – наказав пажам Харлампій. Сам же наблизився до тіла, прикрив йому повіки, після чого зняв із панцера позолочений образок Богородиці, який на ланцюжку носив, і склавши руки Радзивіллa на грудях, вклав йому його між пальці.

Світло вогню відбилося від золотого тла іконки, і той відблиск упав на обличчя воєводи і просвітліло воно так, як ніколи раніше, здавалося тепер напрочуд спокійним.

Харлампій сів біля тіла, вперся ліктями в коліна і сховав обличчя в долонях. Мовчанку порушував лише відгомін пострілів.

Раптом сталося щось страшне. Спочатку щось яскраво спалахнуло. Здавалося, що весь світ у вогонь перекинувся, і водночас пролунав такий гуркіт, наче земля запалася під зáмком. Захиталися стіни, стеля валилася з вражаючим хрускотом, вікна всі посипалися на підлогу і скло їхнє розбилося на сотні крихт. Через порожні очниці вікон миттю увірвалися кучугури снігу і вихор завив понуро по кутках зали.

Усі люди, котрі перебували в приміщенні, попадали долілиць на підлогу і заніміли від страху.

Першим піднявся Харлампій і зараз же поглянув на тіло воєводи. Але воно лежало непорушно, спокійно, лише золотистий образок схилився трохи в його руках.

Харлампій зітхнув. Бо вже був упевнений, що це юрба бісів увірвалася до зали по княже тіло.

– І слово стало тілом! – промовив він. – Це шведи, мабуть, висадили порохом вежу і себе.

Та ззовні не долинало жодного відголосу. Вочевидь, військо Сапєги застигло в німому здивуванні, а може, і в побоюванні, що весь замок замінований і що порох почергово вибухати буде.

– Докиньте дров! – повторив пахолкам Харлампій.

І знову світлиця запалала яскравим мерехтливим світлом. Довкола зависла смертельна тиша, лише вогонь сичав, лише вихор завивав і сніг щораз густіший залітав крізь порожні вікна.

Аж нарешті почулися приглушені голоси, потім залунало дзеленчання острогів і тупіт численних ніг. Двері до зали розчахнулися навстіж і жовніри ввалилися всередину.

Зробилося світло від оголених шабель і щораз більша кількість лицарських постатей, одягнених у шоломи, каптури, ковпаки, штовхалася крізь двері. Багато з них несли в руках ліхтарі та присвічували собі ними, поводячись обачно, хоч у покої і без цього світло від вогню було.

Нарешті з натовпу вискочив низькорослий лицар, весь у закіптюженій броні, і вигукнув:

– Де пан віленський воєвода?

– Тут! – вказав Харлампій на тіло, що лежало на отоманці. Пан Володийовський глянув і видихнув:

– Мертвий!

– Мертвий! Мертвий! – пішов поголос із вуст в уста. – Зрадник і запроданець мертвий!

– Так і є, – підтвердив понуро Харлампій. – Але якщо ви вирішили поглумитися над тілом його і шаблями порубати, то погано вчините, бо саму Матір Божу перед тим, як сконати, кликав і її образочок у руках тримає!

Ці великі слова справили враження. Крики стихли.

Натомість жовніри стали наближатися, обходити отоманку та придивлятися до небіжчика. Ті, хто мав ліхтарі, світили йому ними у вічі, а той лежав велетенський, понурий, із гетьманською величчю на обличчі та холодною печаттю смерті.

Жовніри підходили по черзі, а між ними і старшини. Підійшов і пан Станкевич, і двоє Скшетуських, і пан Гороткевич, і Якуб Кміциц, і пан Оскеркo, і пан Заглоба.

– Це правда!.. – підтвердив тихо пан Заглоба, немов боявся розбудити князя. – Найсвятішу Богородицю в руках тримає і відблиск йому від неї на обличчя падає.

Сказавши це, зняв шапку з голови. Так вчинили й усі інші. Настало шанобливе мовчання, яке перервав нарешті пан Володийовський.

– Ах! – промовив він. – Вже князь на Божому суді і люди нічого до нього не мають!

Тут він звернувся до Харлампія:

– А ти, нещасний, чому задля нього вітчизну і короля зрадив?

– Візьміть його!.. – загомоніли кілька голосів.

На це Харлампій підняв і вихопив шаблю і з дзенькотом кинув її на підлогу.

– Беріть мене, рубайте! – промовив він. – Я не залишив його разом із вами, коли він був могутній, як король, а потім негоже його було покидати, коли опинився в скруті і коли нікого біля нього не залишилось. Ох! Не погладшав я на цій службі, бо вже три дні й ріски в роті не мав і ноги підкошуються піді мною. Але ви маєте мене, тож рубайте! Бо я навіть у тому зізнаюся, – тут голос Харлампія затремтів, – що я його любив.

Зронивши це, чоловік заточився і мало не впав, але пан Заглоба підставив йому плече, обійняв, підтримав, а потім залементував:

– Як Бог живий! Дайте йому їсти і пити!..

Припало це всім до серця, тому взяли Харлампія попід руки і вивели з приміщення. Після цього і жовніри стали кімнату по черзі покидати, хрестячись побожно.

Дорогою до квартири пан Заглоба зважував щось подумки, міркував, відкашлювався, нарешті потягнув за полу пана Володийовськогo.

– Пане Міхале! – вимовив.

– Чого вам?

– Вже мені злість на Радзивіллa минулася, бо що небіжчик, то небіжчик!.. Відпускаю йому гріхи, що на моє життя важив.

– Він уже перед Судом небесним! – зауважив пан Володийовський.

– Отож бо й воно, саме так!.. Гм! Якби йому це допомогло, я б навіть дав на месу, бо бачиться мені, що його справи там кепські.

– Бог милосердний!

– Що милосердний, це правда, але ж і він без огиди на єретиків дивитися не може. А той не лише єретик, а ще й зрадник. Ось що!

Тут пан Заглоба задер голову і задивився вгору.

– Боюся, – промовив він за хвилину, – щоб мені якийсь швед, з тих, хто порохом підірвався, на голову не впав, бо що їх там на небі не прийняли, не маю жодних сумнівів!

– Добрі вояки! – визнав пан Міхал. – Бажали загинути, ніж здатися. Мало таких жовнірів у світі!

Після цього вже йшли мовчки, аж тут пан Міхал зупинився.