Всі, хто залишився їй вірним і служив серцем і душею, пішли вгору та виростали щораз вище, а хто проти неї грішив – падав усе нижче. «Отже, не можна думати нікому, – казав собі магнат, – ні про власну велич, ні роду свого, лише життя, сили та любов потрібно їй жертвувати?»

Але для нього вже було запізно, бо не мав уже чим жертвувати, бо вже не мав перед собою майбутнього, хіба загробне, на згадку про яке весь аж тремтів.

З часу облоги Ченстохови, коли один страшний зойк вирвався з грудей обширної країни, коли наче дивом виявилася в неї якась незбагненна, досі невідома та незрозуміла сила, коли враз, можна сказати, таємнича потойбічна рука піднялася на її захист, новий сумнів полонив княжу душу, бо не міг відігнати страшні думки, що Бог стоїть за цю справу і за цю віру.

А коли такі думки гуділи йому в голові, тоді в своїй власній вірі починав сумніватися і тоді розпач його переважував навіть міру його гріхів. Земний занепад, душі занепад, темрява, небуття – ось до чого дійшов і чого дослужився, служивши лише собі.

Все ж на початках експедиції з Кейдан на Підляшшя воєвода ще був повен надій. Сапєгa, набагато гірший полководець, бив його, щоправда, в полі, рештки хоругв його покидали, але бадьорився думкою, що настане день, коли йому на допомогу прийде Богуслав. Прилетить той молодий oрел Радзивіллiв на чолі прусських, лютеранських загонів, які слідом литовських хоругв до папістів не перейдуть, а тоді зімнуть удвох Сапєгу, зітруть на порох його сили, знищать конфедератів і возляжуть на трупі Литви, як два леви на тілі мертвої лані, і своїм ревінням відлякають тих, хто захоче її з їхніх лап видерти.

Але час спливав, сили Янушa танули, навіть чужоземні реґіменти переходили до грізного Сапєги. Минали дні, тижні, місяці, а Богуслав не йшов. До всього розпочалася ще й облога Тикоцинa.

Шведи, жменя котрих при Янушу залишилася, захищалися героїчно, бо після жахливих злочинів своїх знали, що навіть капітуляція не вбереже від мстивої руки литовців. Князь на початках облоги ще мав надію, що в разі виняткової ситуації може навіть і сам шведський король прийти йому на допомогу, а може, і пан Конецпольський, котрий на чолі шести тисяч коронної кавалерії при Карлі перебував. Але даремно сподівався. Ніхто про нього не думав, ніхто з допомогою не квапився.

– Богуславе! Богуславе! – повторював князь, човгаючи по тикоцинських покоях. – Якщо вже ти брата не хочеш рятувати, то врятуй принаймні Радзивіллa!..

Врешті, остаточно впавши у відчай, вирішив князь зробити крок, проти якого повставала вся його гордість, тобто благати про порятунок князя Міхалa з Несвіжа.

Лист його перехопили, однак, у дорозі люди Сапєги, і воєвода вітебський послав Янушу у відповідь лист князя крайового, якого тижнем раніше сам отримав.

Князь Януш прочитав у цьому посланні таке: «Якби до вашої світлості дійшли чутки, що я родичу, князю віленському воєводі на допомогу йти задумую, то нехай ваша світлість не вірить, тому що я лише тих підтримую, хто віру до вітчизни і нашого монарха зберіг, і давні вольності нашої багатостраждальної Речі Посполитої реставрувати прагнуть. Не збираюся я зрадників від праведної та належної кари боронити. Богуслав також не прийде, бо, як я чув, електор про себе бажає думати і не хоче сили розділяти, а quod attinet104 пана Конецпольськогo, то він хіба до вдови свататися подасться, яка прагне нею стати. На руку йому, щоб князь воєвода згорів якнайшвидше!»

Цей лист, адресований Сапєзі, відібрав нещасному Янушу рештки надії, і не залишилося йому нічого більше, як чекати, щоб здійснилася його доля.

Облога вже добігала кінця. Звістка про від’їзд пана Сапєги моментально пробилася крізь мури, але надія, що в результаті його від’їзду ворожі дії занехають, недовго тривала. Навпаки, в піших полках почався рух незвичайний. Спливло, однак, кілька днів доволі спокійно, бо намір підірвати ворота петардою зійшов нанівець, але настало 31 грудня, і лише наближення ночі могло стати на перешкоді облягаючим. Вочевидь, затівали вони щось проти замку, тому якщо не штурму, то принаймні нової атаки мали сподіватися ослаблені мури.

День ішов на спад. Князь лежав у так званій Роговій залі, розташованій у західному крилі замку. У величезному каміні згорали цілі смоляні соснові купи, відкидаючи живий блиск на білі та досить голі стіни. Князь лежав горілиць на турецькій отоманці, навмисно висунутій на середину кімнати, щоб тепло полум’я могло до неї сягнути. Ближче до каміна, трохи в тіні, спав на килимку паж, біля князя ж сиділи, дрімаючи в кріслах, пані Якимович, колишня економка з Кейдан, другий паж, медик і водночас княжий астролог, а також Харлампій.

Останній не покинув князя, із давніх військових залишився лише він. Гірка це була служба, бо серце і душа старого товариша перебували за мурами Тикоцина, в таборі Сапєги, проте залишався вірним своєму давньому вождеві. Дуже змарнів жовнір від голоду та поневірянь, як скелет став. На обличчі його залишився сам ніс, який тепер здавався ще більшим, і вуса, як віхоть. Одягнений був у повний обладунок: панцер, нарукавники і місюрку з дротяною сіткою, що спадала йому на плечі. Залізні налокітники світилися на його ліктях, бо він тільки-но повернувся зі стіни, на яку хвилину тому виходив дивитися, що відбувається, і на якій щодня шукав смерті. Тепер він задрімав від утоми, хоча князь хрипів люто, немов умирати намірився, а вітер завивав і свистів назовні.

Раптом короткі судоми стали трясти величезне тіло Радзивілла і він перестав хрипіти. Всі попрокидалися, оточили свого господаря і зиркали то на нього, то один на одного. А князь тим часом сказав:

– Наче мені хтось із грудей зліз: легше мені.

Потім обернув трохи голову і став пильно придивлятися до дверей, відтак покликав:

– Харлампію!

– Слухаю, ваша світлосте.

– А що тут пан Стахович робить?

Під бідним Харлампієм підкосилися ноги, бо наскільки безстрашний він був у бою, настільки ж забобонний, тому озирнувся швидко та промовив приглушеним голосом:

– Пана Стаховича тут немає. Ваша світлість наказала його ще в Кейданaх розстріляти.

Князь склепив повіки і не сказав ні слова. Якийсь час чулося лише жалібне та протяжливе завивання вітру.

– Людський плач у цьому вихорі чути, – зронив знову князь, розплющуючи цілком притомні очі. – Але це не я привів шведів, а пан Радзейовський.

А коли ніхто не відповів, помовчав трохи і додав:

– Він найбільше винен, він найбільше винен, він найбільше винен.

Й наче якийсь дух увійшов йому в груди, немов потішив його спогад, що був хтось винен більше за нього.

Незабаром, однак, інші, важчі думки, очевидно, прийшли до голови, бо обличчя його потемніло і магнат повторив кілька разів:

– Ісусе! Ісусе! Ісусе!

І знову напала на нього задуха, став хрипіти ще жахливіше, ніж перед тим.

Тим часом ззовні долинули відголоси пострілів із мушкетів, спочатку розрізнені, потім щораз густіші, але серед снігової хурделиці та завивання вихору не звучали занадто голосно, і могло б здатися, що це лунає якийсь пересічний стукіт у браму.

– Б’ються! – зауважив княжий медик.

– Як зазвичай! – пояснив Харлампій. – Люди мерзнуть у заметілі, то бажають битися задля розминки.

– Шостий уже день цього вихору та сніговію, – скривився медик. – Великі зміни прийдуть у це королівство, бо незвичайна це річ!

На що Харлампій відповів:

– Дай Бoжe! Бо вже гіршого нічого не станеться!

Подальшу їхню бесіду обірвав князь, котрому знову стало легше:

– Харлампію!

– Слухаю, ваша світлосте.

– Чи мені через слабкість так здається, чи насправді пан Оскеркo кілька днів тому хотів петардою ворота висадити?

– Хотів, ваша світлосте, але шведи петарду перехопили і його самого неважко підстрелили, і нападників відбили.

– Якщо неважко, то він не заспокоїться. А який сьогодні день?

– Останній день грудня, ваша світлосте.