Драгуни приволоклися до Замостя пізно вночі і не сміли на очі панові старості калуському показатися. Тому про все він дізнався лише з листа, який наступного дня козак із Красного Ставу привіз.
Прочитавши його, пан староста на три дні у своїй кімнаті зачинився, нікого з придворних, крім особистих слуг, котрі йому їжу носили, до себе не впускав. Чули також, як проклинав французькою, що робив лише тоді, коли бував украй розлюченим.
Однак ця буря поступово вляглася. Впродовж четвертого і п’ятого днів дуже ще залишався мовчазним пан староста. Переживав щось у собі і за вуса себе смикав. Але вже через тиждень був знову веселий і, випиваючи трохи за столом, узявся враз вус крутити, а не смикати, і звернувся до княгині Ґризельди:
– Пані сестро, а знаєте, що в мені достатньо є передбачливості. Я кілька днів тому вирішив випробувати того шляхтича, котрий Ганнусю забрав, і можу тебе запевнити, що її безпосередньо в руки пана Сапєги довезе.
А вже через місяць повернув пан староста своє серце деінде, і до того ж був переконаний, що те, що сталося, відбулося з його волі і з його відома.
Розділ XXXVI
Люблінське воєводство значною мірою, а Підляське майже цілком, повернулися уже в польські руки, точніше конфедерації та Сапєги. Шведський король постійно перебував у Пруссії, де з електором домовлявся, так що шведи, не відчуваючи в собі достатніх сил перед загальним повстанням, яке міцніло з кожною миттю, не сміли навіть висунутися з міст і замків, а ще менше було бажаючих перепливати Віслу, за якою польські сили були найпотужніші. Працювали, отже, в тих двох воєводствах над створенням великої та могутньої армії, яка б із регулярним шведським військом мірятися силами могла. По повітових містах тренували піхоту, а оскільки селяни все одно взялися за зброю, то і людей не бракувало, потрібно було лише узяти під командування ті неслухняні ватаги, які часто навіть для власної країни бувають небезпечні.
Займалися цим повітові ротмістри. Крім цього, король видав досвідченим жовнірам безліч мобілізаційних грамот, тому вербування відбувалося вже в усіх землях, а що військових людей у цих краях не бракувало, то створювали кавалерійські хоругви, і дуже добрі. Одні йшли за Віслу, підкріплювати війну з того боку, інші – до пана Чарнецькогo, а треті – до пана Сапєги. Така безліч рук взялася за зброю, що війська Янa-Казимирa вже були за шведські численніші.
Країна, зі слабкості якої кепкувала донедавна вся Європа, подавала тепер приклад сили, про яку навіть не здогадувалися не лише вороги, а й навіть власний король, навіть ті, чиє вірне серце розривалося ще кілька місяців тому від болю та відчаю. Знайшлися гроші, запал і мужність. Найбільш зневірені душі відтепер охоплювала певність, що немає більше такого становища, такого занепаду, такої слабкості, з якої не було б порятунку, і що там, де будуть діти родитися, там дух померти не може.
Пан Кміциц просувався вперед без перешкод, збираючи дорогою неспокійні душі, котрі охоче приставали до чамбулу, сподіваючись, що в союзі з татарами мають більше шансів пізнати кров і грабежі. Їх на заповзятих і сумлінних жовнірів полковник легко перетворював, бо мав такий дар, що страх і послух будив у підлеглих. Вітали його дорогою радісно, особливо через присутність татар. Бо вигляд їхній переконував, що хан справді Речі Посполитій іде на виручку. Мабуть, поширилася звістка, що панові Сапєзі надходять на допомогу загони, які складаються зі сорока тисяч добірної татарської кінноти. Дивувалися поведінці цих союзників, котрі жодних насильств, ні вбивств по дорозі не робили. Ставили їх власним жовнірам за приклад.
Пан Сапєгa стояв тимчасово в Білій. Сили його складалися приблизно з десяти тисяч регулярного війська, кавалерії та піхоти. Були це рештки литовських військ, посилених новим людом. Кавалерія, особливо деякі хоругви, перевершувала боєздатністю навіть спеціально підготовлених шведських рейтарів, але піхота була вишколена погано, бракувало їм рушниць, а особливо пороху. Бракувало і гармат. Думав воєвода вітебський, що реквізує їх у Тикоцинi, але шведи, висадивши себе самих порохом, знищили водночас і всі замкові гармати.
Неподалік від цих сил стояли в околицях Білої до дванадцяти тисяч ополченців з усієї Литви, з Мазовша, з Підляшшя, але з них небагато сподівався воєвода користі, особливо що незліченну кількість фір зі собою мали, які утруднювали похід і створювали для табору неповоротке та малорухоме скупчення.
Пан Кміциц лише про це й думав, в’їжджаючи в Білу. Бо під Сапєґою служило стільки шляхти з Литви і стільки офіцерів Радзивілла, давніх його знайомих, тож парубок побоювався, що його впізнають, а впізнавши, шаблями порубають, перш ніж він встигне вигукнути «Ісусе, Маріє!» Ім’я його ненавиділи в усій Литві і в таборі Сапєги, бо свіжою ще була пам’ять, як молодик, служивши Радзивілловi, вирізав цілі хоругви, які проти гетьмана за батьківщину піднялися.
Але додало панові Анджею сміливості те, що змінився він дуже. Бо, по-перше, помітно схуд, по-друге, на його обличчі з’явився рубець від кулі Богуслава. А до всього ще й носив тепер бороду, достатньо довгу, на кінці в шведський кучерик завиту, а що вуса підкручував угору, то був більше схожий на якогось Eрiксoна, ніж на польського шляхтича. «Тільки б відразу ж не зворохобилися проти мене, а після першої ж битви вже інакше про мене судитимуть», – міркував собі пан Кміциц, в’їжджаючи в Білу.
Прибув він зумисне у сутінках, пояснив, звідки їде, що королівські листи везе, і зараз же попросив у пана воєводи особистої аудієнції. Воєвода прийняв його ласкаво, особливо через гарячі королівські рекомендації.
«Посилаємо вам найвірнішого слугу нашого, – писав король, – котрого ченстоховським Гектором із часів славетної оборони цього місця називають, і нашу свободу, і наше здоров’я власним життям під час рейду через гори врятував. Його найкращою опікою оточіть, аби йому якось кривди від жовнірів не виникло. Його справжнє прізвище ми знаємо, а також причину, чому під прибраним служить, і з цього приводу ніхто не повинен його ні в чому підозрювати, ні в підступах звинувачувати».
– А чому ви прибране прізвище носите, мені не можете сказати? – спитав пан воєвода.
– Я вигнанець і під власним не можу виступати. Король дав мені охоронні грамоти, і як Бабинич діяти можу.
– Навіщо вам рекрути, якщо стільки татар маєте?
– Більша кількість вояків зайвою не буде.
– А звідки ви вигнанець?
– Під чию команду йду і кого про опіку прошу, все, як батькові, зізнатися маю. Моє справжнє прізвище Кміциц!
Воєвода відступив кілька кроків назад.
– Котрий короля і сюзерена нашого захопити живим чи мертвим Богуславoвi обіцяв?
Пан Анджей розповів із усією своєю енергійністю, як і що трапилося, як заморочений Радзивіллам служив, як почувши з вуст Богуслава про справжні наміри князя, захопив його, і з цього приводу невблаганну помсту на себе накликав.
Воєвода повірив, бо не міг не вірити, особливо, що і королівські листи правду слів пана Кміцица підтверджували. Врешті душа воєводи була настільки втішена, що навіть найбільшого свого ворога був би цієї миті до серця пригорнув, найбільший гріх відпустив. До цієї радості спричинився такий фрагмент королівського листа: «Хоча й вакантна після смерті віленського воєводи велика литовська булава згідно зі звичаєвим правом лише на сеймі може бути наступникові вручена, але за теперішніх виняткових обставин, занехаюючи звичний порядок, Вам, дуже нам милому, задля добра Речі Посполитої та за Ваші пам’ятні заслуги, булаву цю ми віддаємо, слушно вважаючи, що Бог дасть спокій і на майбутньому сеймі жоден голос проти цієї волі нашої не підійметься і вчинок наш загальне схвалення отримає».
Пан Сапєгa, як казали тоді в Речі Посполитій, «заставив кунтуш і продав останню срібну ложку». Служив вітчизні не для особистої вигоди і не задля слави. Але навіть найменш зацікавлена людина радіє, коли заслуги її цінують, вдячністю платять, чесноти визнають. Тому суворе його обличчя світилося незвично.
