– Бо ваша милість отримала якийсь наказ.
– А вам що до цього! Я отримав, я й наказую: їдьмо!
– Стій! – повторив офіцер.
– Їдьмо! – не здавався пан Анджей.
– Що там? – спитала знову Ганнуся.
– Не поїдемо й кроку далі, перш ніж я наказ не побачу! – рішуче заявив офіцер.
– Наказу не побачите, бо не вам він адресований!
– Оскільки ви слухатися його не хочете, то я його виконаю. Тому їдьте собі, пане, з Богом до Красного Ставу і вважайте, щоб чогось дорогою не сталося, а ми з панночкою повертаємося.
Пан Кміциц тільки цього й чекав, аби офіцер визнав, що знає зміст наказу. Це стало для нього останнім аргументом, що вся справа раніше підступно спланована.
– Рушайте з Богом! – повторив уже загрозливо офіцер. І цієї ж митті вихопили рейтари без команди шаблі з піхов.
– О, то ви так? Не в Замостя хочете панночку відвезти, а десь у глушині ув’язнити, щоб пан староста свою хіть міг безперешкодно вдовольняти. Але ви не на того напали!
Сказавши це, він вистрелив угору з пістоля.
На той відголос у глибині лісу пролунав такий жахливий вереск, немовби постріл розбудив цілі стада вовків, що спали десь зовсім близько. Завивання чулося попереду, позаду, з боків, водночас пролунав тупіт коней, тріск гілок під копитами, і на тракті зачорніло від хмари вершників, котрі наближалися з нелюдським виттям і вереском.
– Ісусе! Маріє! Йосифе! – залементували перелякані жінки в кареті.
Тим часом татари навалилися гуртом, але пан Кміциц зупинив їх трикратним вигуком, сам же звернувся до переляканого офіцера і став вихвалятися:
– Зважте, на кого натрапили. Пан староста дурня з мене хотів зліпити, на сліпе знаряддя обернути. А вам особливе завдання дав, яке ви для панської милості погодилися виконати, пане офіцере. Кланяйтесь панові старості від Бабиничa і передайте йому, що панночка безпечно доїде до пана Сапєги!
Офіцер глипав навколо переляканим поглядом і бачив дикі обличчя, які видивлялися на нього і на рейтарів вражаюче ласо. Було зрозуміло, що чекають лише одного слова, щоб накинутися на них і роздерти на клапті.
– Ваша милість зробить, що захоче, бо насилля ми не чинили, – тремтячим голосом озвався він, – але пан староста зуміє помститися.
Пан Анджей зареготав.
– Нехай вам мстить, бо коли б не те, що ви зрадили, коли б не повідомили, що знаєте наперед, що є в наказі, і не противились дальшому просуванню, то мене не переконали б у засідці і я панночку у Красному Ставі вам би віддав. Тому розкажіть і те панові старості, щоб мудріших за вас до своїх справ залучав.
Спокійний тон, яким пан Кміциц це промовляв, трохи заспокоїв офіцера, принаймні в тому, що ні йому, ні рейтарам смерть не загрожує, тому він зітхнув із полегшенням і зауважив:
– Не маємо з чим повертатися в Замостя?
Пан Анджей відреагував:
– Ні з чим не повернетесь, бо будете мати мого листа, якого кожному з вас на шкурі накажу написати.
– Ваша милосте!
– Хапай їх! – крикнув пан Кміциц.
І сам одразу ж вхопив офіцера за комір.
Вчинився рейвах і гармидер навколо карети. Вереск татар заглушив заклики про допомогу і зойки жаху, що вилітали з грудей жінок.
Але сутичка тривала недовго, тому що вже через дві молитви рейтари лежали на тракті, зв’язані один біля одного.
Тепер пан Анджей наказав сікти їх батогами з бичачого сирівцю, але не надміру, щоб могли повернутися пішки до Замостя. Отримали, отже, прості жовніри по сто, а офіцер півтораста ударів, незважаючи на благання та заклинання Ганнусі, котра не тямила, що навколо неї діється, і вважала, що в якісь жахливі руки потрапила, складала долоні та благала зі сльозами на очах залишити їм життя.
– Даруйте, лицарю!.. Чим я вам завинила?.. Даруйте! Пощадіть!..
– Тихо, панно, будьте! – цитьнув пан Кміциц.
– Чим я вам завинила?
– Може, і ви в змові!..
– В якій змові? Господи, будь милостивий до мене грішної!..
– То ви не знаєте, що пан староста уявно поїхати вам дозволив, аби вас від княгині відлучити, натомість дорогою захопити, і щоб у якомусь порожньому невеличкому замку на цноту вашу зазіхати!
– Ісусе з Назарету! – закричала Ганнуся.
І стільки було в цьому вигуці правди та щирості, що пан Анджей продовжив уже лагідніше:
– Як же так? То ви не в змові?.. Не може такого бути!
Ганнуся затулила обличчя руками, але не могла нічого доладно сказати, лише повторювала раз по раз:
– Ісусе, Маріє! Ісусе, Маріє!
– Заспокійтеся, панно, – сказав ще лагідніше пан Кміциц. – Ви в безпеці доїдете до пана Сапєги, бо пан староста не врахував, із ким має справу. Ось ці люди, котрих ген там січуть, мали вас схопити. Я дарую їм життя, щоб могли панові старості розповісти, як їм усе гарно пішло.
– То ви мене від ганьби захистили?
– Виходить, що так! Хоча я й не знав, чи від цього зрадієте.
Ганнуся, замість відповідати або перечити, вхопила тут же пана Анджея за руку і притиснула її до своїх зблідлих вуст. А йому по шкірі сироти забігали з ніг до голови.
– Облиште, панно, заради Бога! Бо знову починаєте!.. – крикнув він. – Сідайте в карету, а то ноги промочите. І не бійтеся!.. В лоні матері не було б безпечніше.
– Я поїду тепер із вами хоч би й на край світу!
– Таких речей прошу не казати!
– Бог вас винагородить, що честь мою захищали!
– Вперше мені така нагода випала, – зауважив пан Кміциц.
А тихіше пробурмотів сам собі:
– Стільки її досі захищав, як кіт наплакав!
А тим часом ординці припинили батожити рейтарів, наказав їх відтак пан Анджей погнати голих і закривавлених трактом у бік Замостя. Пішли, ревні сльози проливаючи. Коней, зброю й одяг подарував пан Кміциц своїм татарам і всі рушили хутко вперед, бо небезпечно було зволікати.
Дорогою не міг молодий лицар втриматися від бажання зазирнути в екіпаж, мабуть, для того, щоб поглянути в бистрі очка та прекрасне обличчя дівчини. Питав також щоразу, чи їй чогось не бракує, чи зручна карета і чи занадто швидка їзда не втомлює.
Вона відповідала йому вдячно, що їй так добре, як ніколи раніше не було. Бо вже повністю оговталася від страху. Серце пройнялося довірою до її захисника. У душі юнка думала: «Не такий він уже нелюб’язний і не такий грубіян, яким його спочатку вважала!»
– Ех, Олюнько, що я для тебе терплю! – промовляв собі пан Кміциц. – Чи мене знову невдячністю нагодуєш?.. Щоб, як колись… е-ех!..
Тут йому пригадалися давні компанійці і різні сваволі, які собі разом із ними дозволяв, тому, бажаючи відігнати спокуси, почав за їхні душі нещасні молитися, за вічний спочинок.
Прибувши у Красний Став, визнав пан Анджей, що краще звістки зі Замостя не чекати, і зараз же вирушив у дальшу дорогу. Але, виїжджаючи все ж написав і послав панові старості такого листа:
«Ясновельможний пане старосто, а для мене безмірно милостивий опікун і добродійник! Кого Бог великим на цьому світі зробив, тому і певну міру мудрості дав. Я збагнув це відразу, що ваша світлість хотіла мені випробувати, посилаючи мені наказ віддати панну Борзобагату-Красенську. А втямив це ще краще, коли ті рейтари мені викрили, що зміст наказу знають, хоча я їм листа не показував, а ваша світлість написали мені, що звістка після нашого від’їзду прийшла. Тому я, з одного боку, захоплююся ще більше панською завбачливістю, а з другого – дбайливою турботою опікуна. Тому знову обіцяю, що ніщо від здійснення дорученого мені завдання відхилити мене не зможе. Але що жовніри ті, погано, вочевидь, панський намір розуміючи, великими грубіянами виявилися, і навіть життю моєму загрожували, то вважаю, що вгадав би бажання вашої світлості, якби їх повісити наказав. Але я цього не зробив, у чому прошу пробачення у вашої світлості. Я лише відбатожити їх звелів добряче, але якщо таке покарання ваша світлість визнає залегким, то згідно зі своєю панською волею можете вчинити. При цьому тішуся, що на більшу довіру та вдячність вашої світлості я заслужив, залишаюся вірним і доброзичливим вашої світлості слугою.
Бабинич».
