– Без Божої волі волосинка людині з голови не впаде, – зауважив дідуган. – Вже мене цей кавалер із труднощів звільнив. А ви звідки їдете?

– Зі Сохачевa.

– Що там нового?

– Що не новина, то гірша, ясновельможний старосто. Нові нещастя.

– Що сталося?

– Краківське, Сандомирське, Руське, Люблінське, Белзьке, Волинське та Київське воєводства здалися Карлу-Ґуставoвi. Акт уже підписаний і депутатами, і Карлом.

Староста закивав головою і звернувся до пана Кміцицa:

– Дивіться! – зронив він. – І ви ще досі думаєте, що з’явиться той, хто душі своєї не щадитиме для перемоги правди?

Пан Анджей смикав себе за чуприну.

– Безнадія! Безнадія! – повторював він, наче зачумлений. А пан Щебжицький правив далі:

– Подейкують також, що ці залишки військ, що при панові гетьманові Потоцькому перебувають, вже висловлюють непокору і до шведа погоджуються перейти. Гетьман, мабуть, здоров’я та життя між ними не певний, мусить робити, що захочуть.

– Заколот сіють, а смуток і біль пожнуть, – зітхнув пан староста. – Хто хоче спокутувати свої гріхи, якраз час!

Але пан Кміциц не міг уже більше слухати ні пророцтва, ні новин. Він хотів якнайшвидше сідати на коня і на вітрі голову остудити. Схопився й почав прощатися з паном старостою.

– Куди ж ви так поспішаєте? – поцікавився в нього стариган.

– До Ченстохови, бо й я грішник!

– Не стану затримувати, хоч радий би був пригостити, але це нагальніша справа, бо день суду вже недалеко.

Пан Анджей вийшов, а за ним вийшла й панночка, жадаючи замість батька честь від’їжджаючому віддати, бо староста на ноги вже нездужав.

– Залишайтеся в доброму здоров’ї, панянко, – побажав пан Кміциц, – навіть не уявляєте, який я вам удячний!

– Якщо ви такий вдячний, – сказала на це дівчина, – то зробіть мені одну послугу. Ви їдете в Ченстохову. Ось черлений злотий. Візьміть його, будь ласка, і віддайте на месу в каплиці.

– За кого? – спитав пан Кміциц.

Бідненька опустила очі, смуток заполонив її обличчя, і водночас слабкі рум’янці пробилися на щоки. Юнка сказала тихим, наче шурхіт листя, голосом:

– За Анджея, щоб його Господь Бог із грішної дороги завернув.

Пан Кміциц відступив на два кроки, очі вибалушив і від здивування добру хвилину навіть слова зронити не міг.

– Рани Христові! – промовив він нарешті. – Що це за будинок? Де я?.. Самі пророцтва, ворожба та настанови. Вас звати Олюнькою і за грішного Анджея на месу даєте?.. Це не може бути збіг, це Божий перст. Це… це… я збожеволію!.. Боже, змилуйся, я розум втрачу!..

– Що з вами?

Але він схопив її рвучко за руки і став ними трясти.

– Пророкуйте далі, кажіть до кінця!.. Якщо той Анджей навернеться й усі провини змиє, чи Олюнька йому вірність збереже?.. Кажіть, відповідайте, бо я не поїду без цього!..

– Що з вами?

– То Олюнька йому вірність збереже? – повторив запитання пан Кміциц.

Панночці враз сльози полилися з очей.

– До останнього подиху, до часу смерті! – зронила вона ридаючи.

Ще не договорила, а вже пан Анджей гепнувся до її ніг. Дівчина вже хотіла було втікати, але парубок не пустив, цілував їй ноги і повторював:

– Я також грішний Анджей, котрий навернутися прагне!.. Я також маю свою кохану Олюньку. Нехай ваш навернеться, а моя мені вірність збереже. Нехай слова ваші пророцтвом стануть. Бальзам і надію влили в мою засмучену душу. Бог вам заплатить, Бог заплатить!

Після цього шляхтич схопився, сів на коня і поїхав.

Слова панни старостівни сохачевської зміцнили дух пана Кміцицa й упродовж трьох днів не йшли йому з гадки. Вдень на коні, уночі на ложі міркував він про те, що відбулося, і завжди доходив висновку, що не міг це бути простий випадок, швидше Божа настанова та передбачення, що якщо витримає, якщо з доброї дороги не зійде, з тієї саме, яку йому Олюнька вказала, то дівчина йому вірність збереже і своєю прихильністю не обділить.

«Бо якщо старостівна, – гадав пан Кміциц, – береже прихильність до свого Анджея, котрий ще на шлях удосконалення не став, то і для мене, котрий має щирий намір служити вітчизні, честі та королю, не згасла ще надія!»

Але з іншого боку не бракувало панові Анджею і причин бідкатися. Щирий намір він мав, але чи не запізно за нього взявся? Чи ще був якийсь шлях, якась можливість? Річ Посполита з кожним днем усе більше занурювалась у багно, і важко було заплющувати очі на жахливу правду, що вже немає для неї порятунку. Нічого собі більше не бажав пан Кміциц, ніж затіяти щось, але охочих людей не бачив. Щораз нові постаті, щораз нові обличчя проносилися перед його очима під час подорожі, але їхній вигляд, слухання їхніх балачок і дискусій відбирали навіть рештки надії.

Одні душею і тілом перейшли до шведського табору, шукаючи в ньому власної вигоди. Ті пили, гуляли та веселилися, як на поминках, топивши в келихах і розпусті сором і шляхетську честь.

Другі теревенили про могутність, яку створить Річ Посполита разом із Швецією, під скіпетром першого у світі воїна, і такі були найнебезпечніші, бо переконані щиро, що orbis terrarum38 мусить перед таким альянсом схилити голови.

Треті, такі як пан староста сохачевський, достойні люди та батьківщині вірні, досліджували знаки на землі та на небі, повторювали пророцтва, й убачаючи Божу волю в усьому, що діялося, і непохитність долі, доходили висновку, що не залишилося надії, немає більше порятунку, що кінець світу наближається. Тож було б безумством про земне вибавлення, а не про небесне спасіння думати.

Ще інші ховалися по лісах або задля порятунку життя переходили кордон.

Зустрічав пан Кміциц і надто розбещених, зіпсутих, біснуватих чи боязких, або заглиблених у відчай. Та не зустрічав тих, хто вірив.

А тим часом шведська могутність наростала. Звістка, що рештки військ бунтують, застерігають, погрожують гетьманам і хочуть перейти до шведів, набувала з кожним днем усе більшої певності. Чутка, що пан коронний хорунжий Конецпольський зі своєю дивізією здався Карлу-Ґуставу, як грім серед чистого неба, прогриміла по всіх усюдах Речі Посполитої і прогнала навіть рештки віри зі сердець, бо пан Конецпольський усе ж був збаразьким лицарем. За ним пішли пан староста Яворський і князь Дмитро Вишневецький, котрого не втримало навіть безсмертною славою вкрите власне прізвище.

Почали вже сумніватися навіть у панові маршалку Любомирському. Ті, хто його добре знав, стверджували, що амбіції над любов’ю до вітчизни у ньому домінують, що досі стояв з королем, бо йому лестило те, що погляди всіх були звернені до нього, що перед ним одні й інші запобігали, запрошували, переконували його, що долю вітчизни тримає у своїх руках. Але перед шведським щастям він завагався, відступив і щораз чіткіші сигнали подавав, заради власної пихи, нещасному Янoвi-Казимиру, що може його або врятувати, або знищити.

Король-вигнанець сидів у Ґлоґовій зі жменькою вірних людей, котрі долю з ним розділили, але щоразу хтось іще його покидав і до шведів перекидався. Такі слабкі ламаються в дні недолі, навіть ті, кому перший порив серця чесною та тернистою дорогою йти наказує. Карл-Ґустав приймав їх із відкритими обіймами, нагороджував, обіцянками осипав, решту ж вірних спокушав і затягував, панування своє поширюючи. Сама фортуна усувала з його шляху будь-які перепони, польськими ж силами Польщу підкорював, без бою перемагав.

Колони воєвод, каштелянів, коронних і литовських чиновників, цілі натовпи озброєної шляхти, цілі хоругви незрівнянної польської кавалерії стояли в його таборі, зазираючи в очі нового господаря, готові до всього навіть на його кивок.

Рештки коронних військ щораз наполегливіше закликали свого гетьмана: «Йди, схили сиву голову перед величчю Карла. Іди, бо ми хочемо шведам належати!»

– До шведів! До шведів!

І на підтримку слів виблискували тисячі шабель.

Водночас війна все палала на сході. Моторошний Хмельницький знову Львів осадив, а загони його союзників, обходячи неприступні мури Замостя, розливалися по всьому Люблінському воєводстві, самого Любліна досягаючи.