– Як таке може бути? Звідки ж це взялося?! – зойкнув пан Кміциц. – Коли ж це Швеція таку могутність здобула? Чи польський народ не більший за них, чи не можемо набрати війська більше? Чи таке військо в мужності шведам колись поступалося?
– Нашого народу вдесятеро більше, статків Бог нам достатньо намножив, що в моєму старостві Сохачевському більше пшениці родить, ніж у всій Швеції, а щодо мужності, то я був під Кірхольмом, де три тисячі гусарів вісімнадцять тисяч добірного шведського війська в порох розвіяли.
– Добре, якщо так, – задумався пан Кміциц, аж очі його засяяли при згадці про цю битву. – То чи є земні причини, через які ми їх і цього разу не змогли б здолати?
– Передусім те, – провадив старий повільно, – що ми змаліли, а вони виросли, що вони нас нашими ж руками побили, як колись побили німців німцями. Така Божа воля й уже немає тієї сили, повторюю, яка б тепер їм протистояти змогла!
– А якщо шляхта спам’ятається і навколо нашого короля зосередиться, якщо всі за зброю схопляться, що ваша милість порадить тоді зробити і що сам зробить?
– Тоді піду з іншими, поляжу і кожному пораджу полягти, бо потім прийдуть такі часи, яких краще й не бачити.
– Не можуть прийти гірші! Направду, не можуть!.. Це неподобство! – вигукнув пан Анджей.
– Бачите, пане, – зауважив пан староста, – перед кінцем світу і перед остаточним судом прийде Антихрист, і сказано, що погани візьмуть тоді гору над праведними, Сатана світом ходитиме, хибну віру замість справжньої насаджуватиме і до неї людей навертатиме. З Божого дозволу зло повсюдно переможе, аж до тієї миті, коли янгольські сурми не проголосять кінець світу.
Тут пан староста відкинувся на спинку крісла, на якому сидів, заплющив очі і правив далі тихим, таємничим голосом:
– Сказано, що й знаки будуть. Знаки на сонці в образі руки та меча були. Боже, будь милостивий до нас, грішних!.. Погани беруть гору над праведниками, бо шведи та їхні однодумці перемагають. Справжня віра занепадає, бо лютерани вивищуються. Люди, чи ви не бачите, що dies irae, dies illa37 наближається? Мені сімдесят років, на березі Стіксу вже стою, перевізника і човен виглядаю. І бачу!..
Тут пан староста замовк, і пан Кміциц зиркнув на нього з острахом, бо аргументи здалися йому цілком логічними, висновки слушними, тому налякався суду та задумався. Але пан староста на нього й не дивився, лише вперед, і нарешті сказав:
– І як же тут шведів перемогти, коли з дозволу Господа, Його чіткої волі, в пророцтвах усе розгадано та передбачено. Ой, до Ченстохови треба людям, до Ченстохови!..
І пан староста знову замовк.
Сонце вже заходило, лише одним краєчком зазираючи в кімнату, ламалося веселково на скляних шибках, свинцем облямованих, і створювало семибарвні смуги на підлозі. Решта покою залишалася в сутінках. Панові Кміцицу щораз моторошніше ставало і часом здавалося, що як тільки світло згасне, так одразу янгольські сурми покличуть на суд.
– А про які пророцтва ваша милість каже? – нарешті відважився він спитати старосту, бо мовчання здалося йому ще страшнішим.
Староста, замість того, щоб відповісти, обернувся до прилеглих дверей світлиці та покликав:
– Олюнько! Олюнько!
– Заради Бога! – скрикнув пан Анджей. – Кого це ви кличете?..
У цю мить він вірив в усе, вірив, що його Олюнька, дивом перенесена з Кейдан, з’явиться перед його очі. І забув про все на світі, погляд втупив у двері і чекав, затамувавши подих.
– Олюнько! Олюнько! – повторив пан староста.
Двері відчинилися, увійшла не Білевичівнa, але прегарна панночка, худорлява, висока і трохи схожа на Олюньку серйозністю та спокоєм на обличчі. Була бліда, можливо, хвора, а може, нещодавнім нападом налякана. Вона увійшла потупившись, так якось легко і тихо, немовби її подув вітру приніс.
– Це моя донька, – представив староста. – Синів удома немає. Вони при краківському панові, а з ним разом – при нашому нещасному монархові.
Після чого звернувся до доньки:
– Подякуй спочатку цьому мужньому кавалерові за порятунок, а по-друге, прочитай нам пророцтво святої Бриґіди.
Дівчина вклонилася панові Анджею та вийшла, а за мить повернулася зі задрукованими аркушиками в руках, встала в тому веселковому світлі й узялася читати дзвінким і солодким голосом:
– Пророцтво святої Бриґіди: «Я покажу тобі спочатку п’ять королів і держави їхні: Ґустав, син Ерикa, ледачий віслюк, бо занедбавши правдивий Символ віри, перейшов на фальшивий. Відкинувши апостольську віру, запровадив у королівстві ауґсбурзьку, щоб примножити славу свою. Дивись Еклезіаст, де про Соломона сказано, що згубив славу свою через ідолопоклонство».
– Чуєте, пане? – поцікавився староста, показуючи панові Кміцицу великий палець лівої руки, інші ж тримаючи готовими до лічби.
– Чую.
– «Eрик, син Ґуставa, вовк ненаситної жадібності, – читала далі панна, – чим усіх людей і братерську Яна накликав на себе ненависть. Спочатку Янa (підозрюючи його у змові з Данією та Польщею) війною здолав, а узявши його разом із дружиною, впродовж чотирьох років у підземеллі тримав. Ян врешті з в’язниці вибрався і через зміну фортуни був урятований, здолав Eрикa, позбавив його корони і до віковічної скинув темниці». Такий от непередбачений випадок!
– Зважте, – вимовив староста. – Це вже другий!
Панночка читала далі:
– «Ян, брат Eрикa, гордий орел, триразовий переможець Eрика, данця та септентрона. Син його Сиґізмунд на польський трон обраний, в крові котрого шляхетність грає. Хвала насінню його!»
– Тямите? – спитав староста.
– Хай Бог додасть років Янoвi-Казимиру! – відізвався пан Кміциц.
– «Карл, князь Судерманії: баран, тому що як барани ведуть отару, так і він шведів завів на манівці. Він же виступив проти справедливості».
– Це вже четвертий! – втрутився староста.
– «П’ятий Ґустав-Адольф, – читала панна, – убитий баран, але не безневинний, кров якого стала причиною смутку та незгод».
– Так! Це Ґустав-Адольф, – зауважив пан староста. – Про Крістіну не згадується, бо лише чоловіки враховані. Читай тепер закінчення, яке теперішніх часів стосується.
Панночка продовжила:
– «Шостого тобі покажу, котрий суходіл і море скаламутить і простих людей засмутить. Він час кари моєї в руку свою візьме. Якщо хутко свого не наздожене, наблизиться до нього суд мій і залишить державу в смутку, і станеться, як було написано: заколот сіють, а смуток і біль пожинатимуть. Я відвідуватиму не лише це королівство, а й багаті та впливові міста, тому що покликали голодного, який статки їхні зжере. Не забракне внутрішнього зла і рясніти будуть незгоди. Панувати будуть дурні, а мудреці та старці не підіймуть голови. Честь і правда впадуть, аж прийде той, котрий гнівом вибухне і душі своєї не щадитиме задля перемоги правди».
– Ось, маєте! – промовив пан староста.
– Все це справджується, і навіть сліпий не засумнівається! – зауважив пан Анджей.
– Тому й шведи не можуть бути переможені, – підсумував пан староста.
– Аж прийде той, хто душі не щадитиме задля перемоги правди! – повторив пан Кміциц. – Надію пророцтво залишає! Отже, не суд, а власне спасіння нас чекає!
– Содом міг бути врятований, якби в ньому десять праведників знайшлося, – зітхнув пан староста, – але їх стільки не надибалося. Так само не знайдеться той, хто душі не щадитиме задля перемоги правди, і година суду проб’є.
– Пане старосто, пане старосто, цього не може бути! – замахав руками гість.
Перш ніж пан староста відповів, двері відчинилися і до кімнати зайшов немолодий уже чоловік, закутий у панцер і з мушкетом у руці.
– Пан Щебжицький? – перепитав пан староста.
– Саме так, – відповів прибулець, – я чув, що гультяйство ясновельможного пана oбляглo, тож на порятунок із челяддю поквапився.
