З панських палаців, що височіли за юридиками, лише ті зберегли давню розкіш, власники яких душею і тілом стали служити шведам. Стояв, отже, в повній величі палац Казановських, бо пан Радзейовський його захищав, і його власний, і пана коронного хорунжого Конецпольськогo, і той, який Владислав IV поставив, його потім Казимирівським назвали, але шляхетські будівлі були поруйновані дуже помітно. Палац Денхова був наполовину зруйнований, а канцлерський, так званий Оссолінських, на Реформаторській вулиці, був розграбований вщент. З вікон визирали німецькі найманці, а те дороге начиння, яке небіжчик канцлер безпосередньо з Італії привіз, ті шкіри флорентійські, голландські гобелени, майстерно зроблені секретери, перлами оздоблені, картини, бронзові та мармурові скульптури, годинники венеційські та ґданські, витончені дзеркала – або лежали ще безладними купами на подвір’ї, або вже запаковані чекали, щоб їх, коли трапиться нагода, відіслали Віслою до Швеції. Охороняли ці коштовності вартові, а тим часом нищили їх просто неба дощі.
У багатьох інших місцях таку саму картину можна було побачити, бо хоч столиця здалася без бою, вже тридцять велетенських барж стояло на Віслі, готових вивозити здобич.
Місто було наче чужоземне. На вулицях чути було більше чужих мов, ніж польської. Всюди зустрічалися шведські солдати, німецькі, французькі, англійські та шотландські найманці, в найрозмаїтіших одностроях, у капелюхах, у сталевих гребенястих шоломах, у жупанах, панцерах, півпанцерах, у панчохах або шведських чоботях із халявами, як коновки. Всюди чужа пістрява, чужі вбрання, чужі обличчя, чужі пісні. Навіть коні відрізнялися від тих, до яких око звикло.
Насунуло сюди також безліч вірменів із темними обличчями і смоляним волоссям, прикритим кольоровими ярмулками. Прибули сюди, щоб здобич скуповувати.
Але найбільше дивувала неймовірна кількість циганів, котрі, невідомо навіщо, потягнулися з усіх сторін країни за шведами до столиці. Їхні шатра стояли біля палацу пана Уяздовськогo і по всій юридиці капітули, творячи наче окреме полотняне місто в мурованому.
Поміж цих різношерстих тлумів місцеві мешканці майже зникли. Для власної ж безпеки сиділи замкнені по домівках, рідко вигулькуючи та квапливо пересуваючись вулицями. Часом лише якась панська карета, поспішаючи через Краківське передмістя до замку, оточена гайдуками, пажами або військом у польських мундирах, нагадувала, що це все ще польське місто.
Тільки в неділі та свята, коли дзвони сповіщали про богослужіння, натовпи виходили з будинків і столиця давнього набувала вигляду, хоч навіть і тоді перед костелами ставали загородою ряди чужих солдатів, аби погледіти на жінок, потягати їх за спідниці, коли переходили потупившись, пореготати, часом поспівати сороміцьких пісень перед костелами, саме тоді, коли там месу правили.
Все це промчало, як примара, перед здивованими очима пана Анджея, але довго у Варшаві він місця не нагрів, бо не знаючи нікого, не мав перед ким душу відкрити. Навіть із тією польською шляхтою, яка перебувала в місті та займала громадські заїзди, збудовані в часи короля Сиґізмунда III на вулиці Довгій, не увійшов пан Кміциц в ближчі дружні взаємини. Зачіпав, щоправда, одного чи іншого, щоб новини вивідати, але то були палкі шведські шанувальники, котрі в очікуванні приїзду Карла-Ґуставa волочилися за паном Радзейовським і за шведськими офіцерами, в надії отримати посаду старости, конфісковані маєтки приватні чи церковні, а також розмаїті милості. Варто було б кожному з них в очі плюнути, від чого пан Кміциц врешті не дуже й стримувався.
Про міщан лише чув пан Анджей, що все ще знедолену вітчизну та доброго короля жаліють. Шведи переслідували їх суворіше, забирали будинки, витискали контрибуцію, тримали у в’язниці.
Казали також, що вони мали таємно зброю, особливо зброярі, різники, кушніри та могутній цех шевців, котрі виглядають безнастанно повернення Янa-Казимирa, надії не втрачають і з допомогою зовні готові були б і на шведів вдарити.
Пан Кміциц, чувши це, вухам своїм не вірив і в голові йому не вкладалося, щоб люди низького стану та низького достатку більше проявляли любові до вітчизни та віри в законного володаря, ніж шляхта, яка разом із молоком матері мала б ці почуття всмоктувати.
Але саме шляхта і магнати милували шведів, а простий люд найбільше мав бажання до опору, і не раз траплялося, що коли шведи заганяли підкріплювати Варшаву простолюдинів, то ті воліли терпіти тілесні покарання та в’язницю, навіть смерть, ніж до зміцнення шведської могутності спричинятися.
За Варшавою кипіло в країні, як у вулику. Всі дороги, міста та містечка зайняті були солдатами, панськими та шляхетними почтами, що панам і шляхті шведській прислуговували. Все було забране, охоплене, підкорене, все було таке шведське, немовби ця країна завжди була в їхніх руках.
Пан Анджей не зустрічав інших людей, лише шведів, або шведських однодумців, або людей у відчаї, байдужих, котрі до глибини душі були переконані, що вже все пропало. Ніхто про опір навіть не думав, виконували тихо і поспіхом такі накази, половину яких, а то й десяту частину, в давніші часи не стали б виконувати та протестували б. Страх дійшов уже до такого ступеня, що навіть ті, котрих кривдили, прославляли вголос протектора Речі Посполитої.
Колись не раз бувало, що своїх власних збирачів цивільних і військових податків у маєтку зустрічав шляхтич із мушкетом у руках і на чолі озброєної челяді, тепер же розписували податки, як шведам подобалося, і шляхта сплачувала все так покірно, як вівці віддають вовну стригалям. Траплялося часто, що той самий податок правили двічі. Даремно було затулятися квитанціями, добре ще, якщо податківець не мочив у вино стару квитанцію і не наказував її з’їсти пред’явникові. Жодної справедливості! Vivat protector!36 – гукав шляхтич, а коли офіцер від’їжджав, казав хутко хлопцю лізти на дах дивитися, чи ще один не під’їжджає. І якби ж то все лише закінчувалося на шведських контрибуціях, але гірші за ворога були, як тут, так і всюди, запроданці. Бо згадували особисте, давні образи, пересували межі, займали луги та ліси, а шведському приятелеві все сходило з рук. Але найгіршими були дисиденти. Мало того. З нещасних людей, пригнічених, свавільників і азартних гравців створилися озброєні ватаги. Вони нападали на селян і шляхту. Допомагали їм шведські мародери, німецькі й усілякі гультяї. Країну охопили пожежі. Над містами висів залізний вояцький п’ястук, а в лісах розбійники нападали. Про зміцнення Речі Посполитої, про порятунок, про скидання ярма ніхто навіть не згадував. Бо надії вже ніхто не мав.
Сталося якось, що під Сохачевом шведське та німецьке гультяйство oбляглo пана Лущевськогo, сохачевського старосту, заскочивши його в приватному його маєтку в Струґах. Той, на війні досвіду набравшись, хоч і старий, захищався запекло. Над’їхав саме на це пан Кміциц, а що йому вже терпцю через край набралося, готовий вибухнути з будь-якого приводу, то в Струґах таки не витримав. Тож дозволив «погуляти» Кемличам і сам вдарив на нападників так шалено, що розбив їх, порубав, нікого не жалів, навіть бранців потопити наказав. Пан староста, котрому допомога як із неба впала, прийняв рятівника і пригостив, а пан Анджей, вздрівши перед собою визначну особу та діяча, при цьому людину старого гарту, зізнався йому в своїй ненависті до шведів і взявся випитувати, що той про майбутню долю Речі Посполитої думає, сподіваючись, що йому пан староста наллє бальзаму на душу.
Однак пан староста цілком іншу мав про те, що сталося, думку, і зронив:
– Милостивий пане! Не знаю навіть, що вам сказати, якби ви спитали тоді, коли я мав ще руді вуса та розум тілесними бажаннями затьмарений, але тепер я маю сиві вуса і повних сімдесят років на карку, тому бачу майбутні речі, бо до могили близький. Отож скажу, що проти шведської могутності не лише ми, якщо навіть зробимо висновки з помилок наших, але й уся Європа нічого не вдіє.
