Литва опинилася в шведських руках і Хованськогo. Радзивілл розпочав війну на Підляшшi. Електор зволікав, але будь-якої миті міг останнього удару конаючій Речі Посполитій завдати, а от у Королівській Пруссії він уже дуже зміцнів.
Посольства з усіх сторін прагнули дістатися до шведського короля, щоб привітати його зі щасливим підкоренням Польщі. Наближалася зима, листя опадало з дерев, зграї круків, ворон і галок, покинувши ліси, літали над селами та містами Речі Посполитої. За Пйотрковим знову здибав пан Кміциц шведські загони, які займали вже всі тракти та дороги. Деякі, після здобуття Кракова, марширували до Варшави, бо казали, що Карл-Ґустав, прийнявши присягу у південних і східних воєводств і підписавши «капітуляції», чекає поки ще здадуться рештки військ, що стояли під командуванням панів Потоцького та Лянцкоронського, після чого відразу ж на Пруссію вирушить і тому війська вперед засилає. Панові Анджею не заступали ніде дорогу, бо шляхта взагалі не викликала підозр і безліч збройних почтів тягнулися разом із шведами. Були такі, хто їхали в Краків уклонитися новому королеві, або отримати від нього щось, тому нікого не питали ні про охоронні грамоти, ні про паспорти, тим більше, що поблизу Карла, котрий вдавав ласкавість, не сміли нікого турбувати.
Останній нічліг перед прибуттям до Ченстохови випав парубкові в Крушині, але заледве встиг розміститися, як прибули туди гості. Спочатку надійшов шведський загін, що з близько ста коней складався, під командуванням кількох офіцерів і якогось поважного капітана. Був то чоловік середнього віку, постави доволі гарної, рослий, сильний, плечистий, зі швидкими очима. І хоча вбрання носив чужинське, і взагалі на чужоземця був схожий, проте, зайшовши до корчми, звернувся до пана Анджея найчистішою польською мовою, випитуючись, хто він і куди їде.
Пан Кміциц сказав цього разу, що він шляхтич зі Сохачева, бо дивним здалося б офіцерові, що підданець електора опинився аж у такій далечіні. Натомість дізнавшись, що пан Анджей їде до шведського короля зі скаргою, що йому належної суми не хочуть виплатити, офіцер зауважив:
– При великому вівтарі найкраще молитися, і правильно робите, що до самого короля їдете, бо хоч у нього й тисячі справ на голові, він нікому в проханні не відмовляє, а вже до вас, шляхти, такий ласкавий, що аж шведи вам заздрять.
– Аби лиш гроші були в скарбі.
– Карл-Ґустав – це не ваш давній Ян-Казимир, котрий навіть у євреїв позичати мусив, бо що мав, то відразу ж першому прохачеві віддав. Врешті, тільки б відповідна нагода випала, а вже грошей у скарбниці не забракне.
– Яку нагоду ваша милість має на увазі?
– Замало ми знайомі, пане кавалере, щоб я мав вам звіритись у таємниці. Знайте лишень, що за тиждень або два скарбниця шведського короля буде такою ж важкою, як і султанська.
– Хіба якийсь алхімік йому грошей наробить, бо їх у цій країні з іншого джерела не одержати.
– У цій країні? Достатньо лише руку простягнути. А сміливості нам не бракує. Доказом цього є те, що ми тут пануємо.
– Це правда! Це правда! – погодився пан Кміциц. – Ми дуже цим пануванням задоволені, особливо якщо нас навчите, яким чином гроші, як стружку, збирати.
– Ви й самі могли б так учинити, але ви за краще бажали б із голоду померти, ніж хоча б гріш звідти взяти.
Пан Анджей кинув на офіцера швидкий погляд.
– Бо є такі місця, на які навіть татари руку бояться підняти! – припустив він.
– А ви здогадливий, пане кавалере, – підтвердив офіцер, – та пам’ятайте, що не до татар, а до шведів по гроші їдете.
Дальшу розмову перервало прибуття нового почту. Офіцер, вочевидь, його очікував, бо вибіг поспішно з корчми. Пан Кміциц вийшов за ним і став у дверях сіней, аби придивитися до прибульців.
Спочатку заїхала зачинена карета, запряжена чотирма кіньми й оточена загоном шведських рейтарів, і зупинилася перед корчмою. Офіцер, котрий із паном Анджеєм бесідував, підбіг до неї жваво, відчинив дверцята і глибоко вклонився особі, котра сиділа всередині.
«Мусить це бути хтось визначний», – припустив пан Кміциц.
Тим часом із корчми винесли палахкотливі смолоскипи. З карети висів серйозний на вигляд чоловік, по-чужоземному одягнений у чорний плащ до колін, оторочений лисячим хутром, і в капелюсі з пір’ям.
Офіцер вихопив смолоскип із руки рейтара й, уклонившись ще раз, промовив:
– Он туди, ваша високосте!
Пан Кміциц відступив хутко у заїзд, а гості увійшли відразу ж за ним. У кімнаті офіцер схилився втретє і сказав:
– Ваша високосте! Я Вейгард Вжещович, ординарець провіантмейстера його королівської величності Карла-Ґуставa, посланий із ескортом назустріч вашій високості.
– Приємно мені пізнати такого гідного кавалера, – промовив одягнений у чорне вельможа, вклоняючись навзаєм.
– Чи ваша високість хоче зупинитися на довше, чи відразу бажає їхати далі?.. Його королівська величність дуже жадає бачити вашу високість.
– Я мав намір зупинитися в Ченстохові для богослужіння, – зронив прибулець, – але в Велюні отримав повідомлення, що його королівська величність наказує мені поспішати, тому трохи відпочивши, рушимо далі, а тим часом відправте, ваша милосте, старий ескорт і подякуйте капітанові, котрий ним командує.
Офіцер пішов виконувати цей наказ, а пан Анджей перехопив його дорогою.
– Хто це? – спитав він.
– Барон Лісола, посланець імператора, котрий із бранденбурзького двору вирушає до нашого короля, – пояснив офіцер.
Сказавши це, він вийшов, але за мить повернувся.
– Накази вашої високості виконані, – відрапортував він баронові.
– Дякую, – відповів Лісолa.
Шанобливо, хоча й дещо зверхньо, вказав він панові Вжещовичу місце навпроти себе.
– Вихор щось на дворі виє, – озвався він, – і дощ періщить. Можливо, доведеться на довше залишитись. Тим часом побалакаємо перед вечерею. Що тут чувати? Я чув, що малопольські воєводства здалися його шведській величності.
– Саме так, ваша високосте. Його королівська величність чекає тільки ще на капітуляцію решти військ, після чого відразу ж до Варшави і до Пруссії вирушить.
– А є впевненість, що вони здадуться?
– Військові делегати вже в Кракові. Зрештою, інакше й не можуть вчинити, бо не мають іншого вибору. Якщо до нас не перейдуть, Хмельницький їх до ноги винищить.
Лісола схилив свою розумну голову на груди.
– Страшні, нечувані речі! – промовив він.
Розмова відбувалася німецькою мовою, тому пан Кміциц не пропускав із неї жодного слова.
– Ваша високосте, – підсумував пан Вжещович, – сталося те, що мало статися.
– Можливо. Важко однак не мати співчуття до цієї могутності, яка на очах наших впала, і хто не є шведом, перейматися цим мусить.
– Я не швед, але коли самі поляки не переймаються, то й я нічого такого не відчуваю, – заперечив пан Вжещович.
Барон глянув на нього уважно.
– Правда, що прізвище ваше нешведське. З якого ви народу, скажіть?
– Я чех.
– О! То ви підданець німецького імператора?.. Тоді ми одному господарю служимо.
– Зараз я перебуваю на службі найяснішого шведського цісаря, – вклонився пан Вжещович.
– Не хочу анітрохи цю службу образити, – не поліз у кишеню за словом Лісола, – але такі служби бувають швидкоплинними, бо, залишаючись підданцем нашого милостивого пана, хоч би де ви були, кому служили, все одно не можете когось іншого природним зверхником вважати.
– Цього я не заперечую.
– Тому скажу також щиро вам, що пан наш уболіває за цю прекрасну Річ Посполиту, за долю достойного її монарха і не може прихильно дивитися на тих своїх підданих, котрі до остаточної руїни цієї дружелюбної держави докладаються. Що ж вам зробили поляки, що до них таку ненависть маєте?..
– Ваша високосте! Багато я міг би на це відказати, але не стану зловживати терпінням вашої високості.
– Ви мені здаєтесь не лише знаменитим офіцером, а й розумною людиною, а мені моя посада наказує дивитися, слухати, про аргументи випитувати. Тому розкажіть якнайдетальніше і не бійтесь зловживати моїм терпінням. Більше того – якщо зголоситесь колись до імператорської служби, чого вам найміцніше бажаю, то знайде ваша милість у мені приятеля, котрий за вас заступиться й аргументи ваші повторить, якби вам за вашу теперішню службу докоряти стали.
