– Тоді розповім усе, що маю на гадці. Як і багато шляхтичів, молодших синів, я був змушений кращої долі за межами своєї країни шукати. Тому прибув сюди, бо і народ цей із моїм споріднений, і чужоземців охоче на службу приймають.

– Погано вашу милість прийняли?

– Дали мені соляними копальнями завідувати. Я знайшов доступ до хліба, до людей і до самого короля. Тепер служу шведам, однак, якби мене хтось невдячним вважав, то цього б йому не подарував.

– А то з якого дива?

– А з якого дива можна від мене більше вимагати, ніж від самих поляків? І де зараз поляки? Де сенатори цього королівства, князі, магнати, шляхта, лицарство, якщо не в шведському таборі? А вони першими мали б знати, що їм робити треба, де порятунок, а де згуба для їхньої вітчизни. Я йду за ними, то хто ж із них мене має право назвати невдячним? Чому я, чужоземець, маю бути вірнішим польському королеві та Речі Посполитій, ніж вони самі? Чому я мав би відмовитися від тієї служби, на яку вони самі просяться?

Барон нічого не сказав. Він опустив голову на руки та замислився. Здавалося, що він слухає свист вітру і торохкотіння осіннього дощу, який тарабанив у вікна корчми.

– Продовжуйте, – звелів барон, – дуже справедливі речі ви мені кажете.

– Я шукаю долю там, де її знайти можу, – правив далі пан Вжещович, – а що цей народ гине, то не маю потреби цим перейматися більше за нього самого. Зрештою хоч би як я переймався, це нічим би не допомогло, бо вони загинути мусять!

– А то чому?

– Насамперед тому, що самі цього хочуть. По-друге, що на це заслуговують. Ваша високосте! Чи є на світі друга така країна, де б стільки безладу та сваволі побачити було можна?.. Що це за влада? Король не править, бо йому не дають. Сейми не правлять, бо їх чвари розривають. Не мають війська, бо податки платити не хочуть. Не мають послуху, бо послух волі противиться. Не мають справедливості, бо вирокам не хочуть коритися і кожен закон топче. Не має цей народ вірності, бо он як хутко всі монарха свого покинули. Не мають любові до батьківщини, бо її шведові віддали за обіцянки, що їм по-старому в давній сваволі жити не перешкодить. Де б іще могло щось схоже трапитись? Який у світі народ ворогові завоювати власну землю допоміг би? Який би так короля покинув, не за тиранію, не за лихі вчинки, а тому, що прийшов інший, сильніший? Де є такі, хто б своє полюбив, а громадську справу потоптав? Що вони мають, ваша високосте?.. Назвіть мені хоча б одну чесноту: статечність, розум, хитрість, витривалість, стриманість? Що вони мають? Добру кавалерію? Так! І нічого більше. Нумідійці також своєю кіннотою славилися, і галли, про що в римських хроніках прочитати можна, славетного мали ватажка, і де вони? Згинули, як і ці згинути мусять. Хто їх хоче врятувати, той лише час надаремно витрачає, бо вони самі себе рятувати не хочуть!.. Лише шалені, свавільні, лихі та захланні в землі цій проживають!

Пан Вжещович ці останні слова промовив уже зі справжнім вибухом ненависті, дивної для чужоземця, котрий хліб знайшов поміж цього народу. Але Лісола не дивувався. Досвідчений дипломат знав світ і людей, знав, що хто не вміє платити серцем своєму добродійнику, той уперто шукає в ньому провини, щоб нею власну невдячність затулити. Зрештою, може, і визнавав він слушність пана Вжещовича, тому й не протестував. Натомість спитав:

– Пане Вейгард, а ви католик?

Той сторопів.

– Авжеж, ваша високосте! – відповів він.

– Я чув у Велюні, що є такі, котрі намовляють його королівську величність Карла-Ґуставa, щоб він Ясноґурський монастир зайняв. Чи це правда?

– Ваша високосте! Цей монастир лежить близько кордону зі Сілезією, й Ян-Казимир від нього грошову допомогу отримати може. Ми мусимо його зайняти, щоб цьому перешкодити. Я перший звернув на це увагу і тому його королівська величність мені це завдання доручила.

Тут пан Вжещович похопився, пригадав про пана Кміцицa, котрий сидів в іншому кінці кімнати, і, підійшовши до нього, спитав:

– Пане кавалере, ви розумієте німецьку?

– Ані слова, хоч би мені хто зуби рвав! – спростував пан Анджей.

– Шкода, бо ми хотіли вас до розмови запросити.

Сказавши це, він повернувся до барона:

– Є тут один чужий шляхтич, але німецької не знає, тому можемо говорити вільно.

– Та це не є якісь таємниці, – сказав Лісола, – але позаяк я також католик, то не хотів би, щоб святому місцю завдали якоїсь кривди. У чому я впевнений, то і найясніший наш імператор сам має сентимент, тому проситиму його королівську величність, аби ченців не чіпав. А ви не кваптесь займати монастир аж до нової резолюції.

– Я маю чіткі, хоч і таємні інструкції. Лише від вашої високості їх не приховую, бо цісарю, панові моєму, завжди хочу вірно служити. Я можу однак вашу високість у тому запевнити, що святому місцю жодна кривда не станеться. Бо я католик.

Барон усміхнувся і, жадаючи правду з менш досвідченої людини видобути, спитав жартівливо:

– Але скарб чернечий перетрясете? Не без цього? Що?

– Таке може трапитися, – погодився пан Вжещович. – Але Матінка Божа не має потреби в скрині талярів. Якщо всі платять, то й монахи нехай платять.

– А якщо захищатимуться?

Пан Вжещович усміхнувся.

– В цій країні ніхто не захищався, а тепер уже й не може захищатися. Мали достатньо часу!.. Тепер запізно!

– Запізно, – повторив Лісола.

На цьому й скінчилася розмова. Після вечері всі поїхали, а пан Кміциц залишився сам. Була це для нього найгірша ніч із усіх, які провів із часу виїзду з Кейдан.

Слухаючи слова Вейгардa Вжещовичa, мусив щосили стримуватися, щоб не гукнути йому «Брешеш, собако» і зі шаблею на нього не кинутись. І якщо цього не зробив, то лишень тому, що, на жаль, відчував і визнавав правду в словах чужоземця, страшну, пекучу, як вогонь, але справедливу.

«А що я міг йому сказати? – казав молодик собі. – Чим, крім п’ястука, заперечити? Які докази подати?.. Правду гавкав. Бодай би його вбито!.. Але і той імператорський посланець визнав його рацію, що вже по всьому і на будь-який опір уже запізно».

Пан Анджей значною мірою, можливо, тому так і мучився, що те «запізно» було вироком не лише для батьківщини, а й для його особистого щастя. А він уже тієї муки мав досить. Уже йому і сил бракувало, бо впродовж цілих тижнів нічого іншого не чув, тільки, що все пропало, що не час уже, що запізно. Жоден промінчик надії не запав йому ніде в душу.

Їдучи щораз далі, тому так поспішав, тому днями і ночами їхав, аби втекти від цією ворожби, щоб врешті знайти якусь околицю, якусь людину, котра б йому влила хоча б краплину втіхи. Тим часом знаходив щораз більший занепад, щораз більший відчай. Врешті слова пана Вжещовичa переповнили цей келих гіркоти та жовчі, показали йому чітко те, що було досі лише невиразним відчуттям, що не стільки шведи, септентрони та козаки знищили батьківщину, скільки сам її народ.

«Шалені, свавільні, лихі та захланні в цій землі живуть, – повторював за паном Вжещовичем пан Кміциц, – і немає інших!.. Короля не слухають, сейми роздирають чвари, податків не платять, самі ворогові завоювати свої землі допомагають. Мусять згинути! Заради Бога! Хоч би на одну брехню йому вказати! Невже, крім кавалерії, немає в нас нічого доброго, жодної чесноти, лише зло одне?»

Пан Анджей шукав у душі відповіді. Настільки вже був втомлений і дорогою, і неспокоєм, і всім, що пройшов, що йому в голові макітрилося. Відчув, що хворий, і оволоділа ним смертельна втома. У мозку щораз більший наростав хаос. Він бачив обличчя знайомі та незнайомі, тих, кого знав давніше, і тих, кого дорогою здибав.

Ці силуети розмірковували, немов на сеймі, подавали аргументи, пророкували, і всім ішлося про Олюньку. Вона чекала порятунку від пана Кміцицa, але пан Вжещович тримав його за плечі, зазирав йому у вічі і повторював: «Запізно! Що шведське, то шведське!» А Богуслав Радзивілл реготав і вторив панові Вжещовичу. Після цього всі заверещали «Запізно! Запізно! Запізно!» і, вхопивши Олюньку, зникли з нею десь у темряві.