Побачивши короля, пан Кміциц зіп’явся на ложі і сів. І хоча монарх наполягав, аби недужий знову ліг, той навідріз відмовився це зробити.
– Милостивий пане, – промовив парубок, – за кілька днів я вже і на коня сяду, і з вашою королівською величністю, з вашого дозволу, далі поїду, бо й сам відчуваю, що зі мною нічого жахливого не трапилося.
– Мусили вас добре зачепити. Це ж нечувана річ, щоб один стількох атакував.
– Не раз мені вже таке траплялося, бо вважаю, що шабля і запал – це головне!.. Ех, милостивий пане! Тих рубців, які на моїй шкірі залишилися, вже й не злічити. Таке моє щастя!
– На щастя не нарікайте, бо видно, що лізете наосліп там, де не лише рубці, а й смерть роздають. З якого ж часу ви військовим ремеслом займаєтесь? Де раніше воювали?
Мимовільний рум’янець вигулькнув на блідому обличчі пана Анджея.
– Милостивий пане! Я Хованськогo теребив, коли всі вже руки опустили, він навіть ціну за мою голову призначив.
– Послухайте, – раптом зауважив король, – ви сказали мені дивне слово в тому яру, але я думав, що ви марите і розум ваш затьмарився. Тепер знову кажете, що Хованському докучали. Хто ж ви такий? То ви справді не Бабинич? Бо ми знаємо, хто Хованському крові попив!
Обоє помовчали. Але молодий лицар підняв змарніле обличчя і підтвердив:
– Це справді так, милостивий пане!.. Не марив я, а правду казав. Це я Хованськогo шарпав, з часів того рейду моє ім’я в усій Речі Посполитій відоме стало. Я Анджей Кміциц, хорунжий оршанський.
Тут молодик склепив повіки і зблід ще більше, але король мовчав здивований, тому шляхтич продовжив:
– Я, ваша величносте, той беззаконник, котрого Божі та людські суди переслідують за вбивства та сваволю, це я Радзивіллoвi служив і разом із ним вас, мій володарю, і вітчизну зрадив, а тепер рапірами сколотий, кінськими копитами розтоптаний, піднятися не спроможний, б’юся в груди та повторюю: «Mea culpa! Mea culpa87» і милосердя вашого батьківського благаю. Даруйте мені, пане, бо я сам свої давні вчинки прокляв і з цієї дороги пекельної давно звернув.
Сльози полилися з очей лицаря, тремтячими руками він став шукати королівську долоню. Ян-Казимир руку, щоправда, не забрав, але спохмурнів і промовив:
– Хто в цій країні корону носить, невичерпну повинен мати готовність пробачати, тому вам, особливо за те, що в Ясній Ґурі і нам у дорозі вірно служили, груди підставляли, ми готові всі провини відпустити.
– Відпустіть, милостивий пане! Позбавте мене муки!
– Одного лише не можемо вам забути, що всупереч чесноті цього народу планували підняти руку на монарха доти непоганену, обіцяли князеві Богуславoвi захопити нас і живих чи мертвих у шведські руки видати!
Пан Кміциц, хоч хвилину тому сам казав, що піднятися не має змоги, схопився з ложа, вхопив розп’яття, що висіло над ним, і з розпашілим обличчям, із очима, що палахкотіли гарячкою, дихаючи швидко, заговорив:
– Спасінням душі батька мого і моєї матері, цими ранами Ісуса розп’ятого присягаюся, що це неправда!.. Якщо такий гріх є на мені, то нехай Господь Бог мене зараз же раптовою смертю і вічним вогнем покарає! Пане мій, якщо мені не вірите, то я здеру ті бандажі, хай кров моя витече, залишки якої шведи не випустили. Ніколи я такого не пропонував. Ніколи навіть думка в голові моїй не виникала. За всі королівства цього світу я б ніколи такого не вчинив. Амінь! На цьому хресті присягаю – амінь, амінь!
І весь затрясся від емоцій і гарячки.
– Отже, князь усе вигадав? – поцікавився здивований король. – Чому? Навіщо?
– Так, ваша величносте, вигадав. Це його пеклó помститися мені за те, що я йому вчинив.
– Що ж ви йому вчинили?
– Захопив зі самої його садиби, у присутності його війська і хотів зв’язаного до ніг вашої королівської величності кинути.
Король помацав долонею своє чоло.
– Диво дивне! – тільки й зміг сказати. – Я вірю вам, але не розумію. Як же так? Янушoвi ви служили, а Богуслава викрадали, котрий менше за нього завинив, і хотіли його зв’язаного до мене привезти?..
Пан Анджей хотів відповісти, але король помітив цієї миті блідість його і втому, тому попросив:
– Відпочиньте, а пізніше розкажете все спочатку. Віримо вам, ось наша рука!
Пан Кміциц притиснув її до вуст і якийсь час мовчав, бо йому дихання заперло, дивився лише в обличчя свого пана з безмірною любов’ю, аж врешті зібрався зі силами та продовжив:
– Розповім усе спочатку. Я воював із Хованським, але й не маю чим хвалитися. Бо мусив часом людей кривдити і що мені хотілося, брав, частково робив це зі сваволі, бо кров закипала в мені. Компанійців мав, гідну шляхту, але не кращих за мене. Тут і там то когось зарубали, то щось із димом пустилося. Когось батогами по снігу погнали. Вчинився рейвах. Де ще ворог не досяг, там до судів подавали. Я програвав заочно. Вироки падали один за одним, aлe я собі цього до голови не брав, ще й нечистий мені лестив і нашіптував, аби пана Лаща перевершити, котрий вироками плаща собі підбити наказав, та слави мав досить, і досі її не бракує.
– Бо спокутував і помер по-християнськи, – зауважив король.
Пан Анджей перевів подих і правив далі:
– Тим часом пан полковник Білевич, великий рід на Жемайтії ці Білевичі, проявив милість і в кращий світ перенісся, а мені село й онучку записав. Мені байдуже про село, бо в постійних походах від ворога чимало відібрав, і не лише родинну оселю реставрував, але ще й додав. Маю ще в Ченстохові стільки добра, що ще два таких села міг би купити, і нікого про хліб не маю потреби просити. Коли, однак, партія моя виснажилася, я поїхав на зимові квартири в ляудaнський край. Там бідна панночка так мені до серця припала, що я про Божий світ забув. Чесноти і чесність у цій юнці такі, що мені соромно стало перед нею за свої давніші вчинки. Вона також, до гріха вроджений імунітет маючи, взялася наставляти, щоб я давнє життя покинув, гонор вгамував, кривду винагородив і порядне життя розпочав.
– І ви послухалися її поради?
– Та де там, ваша величносте! Я хотів, правда, Бог свідок, хотів. Але старі гріхи людину переслідують. Спочатку мені в Упіті жовнірів побили, за що я місто з димом пустив.
– Заради Бога! Tа це ж злочин! – затулив рукою рота король.
– Та це ще дурниці, милостивий пане! Потім мені компанійців, гідних кавалерів, хоч і свавільників, ляудaнська шляхта порубала. Я не міг не помститися, тієї ж самої ночі на закуток Бутримів напав, і вогнем і мечем їх покарав. Але мене здолали, бо їх там купа сарак було. Я був змушений ховатися. Панночка вже і дивитися на мене не хотіла, бо ті сараки були її батьками й опікунами, заповітом призначені. А мене серце так до неї тягнуло, що хоч головою бийся! Не міг без неї жити, тому зібрав нову партію та збройною рукою її взяв.
– А що б вас!… Навіть татарин так не залицяється!
– Гультяйська то була справа, визнаю. Тому мене Бог рукою пана Володийовськогo покарав, котрий зібрав ту шляхту, дівчину в мене відібрав, а самого рубонув, що я заледве душу Богу не віддав. Стократ це було б краще для мене, бо тоді б не довелося мені з Радзивіллом злигатися на погибель вашої величності та вітчизни. Але як могло бути інакше? Почався новий процес. Кримінал, справа на смертний вирок. Сам вже я не знав, що робити, коли враз воєвода віленський прийшов мені на допомогу.
– Він вас прикрив?
– Він мені мобілізаційну грамоту через того ж пана Володийовськогo прислав, відтак я під гетьманську інквізицію потрапив і судів уже міг не боятися. Я вхопився за воєводу, як за соломинку. Незабаром зібрав хоругву самих забіяк, на всю Литву відомих. Кращої в усьому війську не було. І повів її до Кейдан. Там Радзивілл, як сина, мене прийняв, про спорідненість через Кишок нагадав і прикрити пообіцяв. Мав на мене свої плани. Потрібні йому були відчайдухи, на все готові, а я, дурень, як на мед ліз. Перш ніж його задуми вийшли на яв, наказав мені на розп’ятті присягнути, що його ніколи не покину. Я думав, що про війну зі шведами або з септентронами йдеться, тому охоче присягнув. Аж тут настав той страшний бенкет, на якому угоду кейданську було підписано. Зрада виявилася явно. Інші полковники перначі гетьманові під ноги пожбурляли, а мене присяга, як собаку ланцюг, тримала, і я не міг уже відступити.
