Свідчення про всі ці чесноти тепер лежало перед королем у формі акту конфедерації та її універсалу. Згадувалося в ньому клятвопорушення Карла-Ґуставa, зламання ним присяг та обіцянок, жорстокості генералів і жовнірів, до яких навіть найдикіші народи не вдаються, збезчещення костелів, утиски, шкуродерство, грабежі, проливання невинної крові й оголошувалося війну не на життя, а на смерть скандинавським агресорам. Універсал, грізний, як сурма архангела, скликав посполите рушення не лише лицарства, а й усіх станів і люду Речі Посполитої. «Навіть усі infames, – закликав універсал, – banniti та proscripti90 йти на цю війну повинні». Лицарство мало на коня сідати, власні груди підставляти і з ланів піших жовнірів доставити якнайбільше. Бідніші ж – менше, відповідно до впливовості та заможності.
«Оскільки в цій державі aeque bona і mala91 всіх стосується, тому і небезпеку всім доведеться долати. Всі, хто називається шляхтичем, осілим чи неосілим, і навіть хоч би скільки в одного шляхтича синів було, всі на цю війну проти ворога Речі Посполитої йти повинні. Коли ж усі, нижчого та вищого стану, шляхтою будучи, ad prerogativas omnes92 посад, родовитості і заслуг ми є capaces93, так і в цьому aequales на захист наших вольностей і beneficiorum94 разом виступимо».
Так той універсал шляхетську рівність розумів. Король, єпископи та сенатори, котрі здавна вже в серцях думку про реорганізацію Речі Посполитої плекали, впевнилися з радісним здивуванням, що і народ ті новації побачив, що готовий ступити на новий шлях, стерти іржу і цвіль зі себе, і нове, прекрасне життя розпочати.
«Ми відкриваємо при цьому, – продовжував універсал, – benemerendi in Republica95 місце для кожного plebeiae conditionis96, виявляємо та пропонуємо у зв’язку з цим нагоду і можливість отримати ті переваги та beneficiorum, які дає шляхетський стан».
Коли на королівській раді прочитали цей уривок, запала глибока мовчанка. Ті, хто разом із королем прагнули найбільше, щоб доступ до шляхетських прав залишався відкритим людям нижчих станів, вважали, що чимало їм здолати, перетерпіти та зламати доведеться, що багато років мине, перш ніж із чимось схожим озватися стане безпечно. А тепер та шляхта, яка дотепер про свої прерогативи ревно дбала, налаштована була вороже до того, щоб відкривати навстіж ворота сірим громадам кметів97, сама відкривала дорогу для простолюду.
Піднявся тоді князь примас, немов пророчим духом наповнений, і сказав:
– Слушно цей пункт помістили, потім цю конфедерацію віками прославляти будуть, а якщо хтось захоче часи ті періодом занепаду старопольських чеснот вважати, то йому на вас, панове, вкажуть.
Ксьондз Ґембіцький був хворий, тому говорити не міг, тільки рукою, що дрижала від зворушення, перехрестив акт і посланців.
– Вже бачу ворога, який із ганьбою з наших земель утікає! – промовив король.
– Дай, Боже, якнайшвидше!.. – вигукнули обоє делегатів.
– Ви поїдете з нами до Львова, – звернувся до них знову король, – де ми відразу ж цю конфедерацію затвердимо, при цьому й іншу створимо, яку навіть уся могутність пекла перемогти не зможе.
Перезирнулися між собою посланці та сенатори, немовби питаючи навзаєм, про яку ж то могутність ідеться, але король мовчав, лише обличчя його променіло щораз більше. Він знову взяв акт у руки, ще раз прочитав і всміхнувся:
– Багато в нього було опонентів?
– Милостивий пане, – відповів пан Домашевський, – unanimitate98 цієї конфедерації з’явилася стараннями панів гетьманів, пана воєводи вітебського та пана Чарнецькогo, а зі шляхти жодного голосу не було проти, позаяк усім шведи вже допекли і щирим патріотизмом до вітчизни та монархії вони запалали.
– Ми наперед ухвалили, – додав пан Служевський, – що це не буде сейм, а лише плебісцит, тому нічиє вeтo не зможе справу зіпсувати, бо такого опонента шаблями порубають. Всі також висловилися за те, що потрібно з цим liberum veto99 закінчувати, бо те, що одному воля, багатьом неволя.
– Золоті слова, панове! – підтримав примас. – Нехай лише Річ Посполита повстане, то жоден ворог нам не буде страшний.
– А де зараз воєвода вітебський? – поцікавився король.
– Ще в ніч після підписання цього акту до свого війська поїхав під Тикоцин, в якому князя віленського воєводу, зрадника, в облозі тримає. До цього часу вже мав би його дістати живого або мертвого.
– Він такий був упевнений, що його одержить?
– Настільки був упевнений, як після дня ніч настає. Всі, навіть найвірніші слуги, вже зрадника покинули. Захищається там лише жменька шведів, зовсім незначна, а харчі для них нізвідки прийти не можуть. Казав нам пан Сапєгa у Тишовцях так: «Я хотів на один день спізнитися, бо був би ще до вечора з Радзивіллом покінчив!.. Але це важливіша справа, ніж Радзивілл, бо його і без мене можуть дістати, досить буде й однієї хоругви».
– Дяка Богові! – зрадів король. – А де пан Чарнецький?
– Стільки до нього шляхти прибилося, стільки найславетніших кавалерів наїхало, що в один день на чолі могутньої хоругви він постав. Зараз також на шведів подався, а де він тепер, ми не знаємо.
– А панове гетьмани?
– Панове гетьмани терпляче чекають наказів вашої королівської величності, обоє радяться про майбутню війну і з паном старостою калуським у Замості засідають, а тим часом щодня полки до них разом із снігом прибувають.
– Вони також усі шведів покидають?
– Саме так, милостивий пане! Були також у панів гетьманів делегати з війська пана Конецпольськогo, яке ще залишається при особі Карла-Ґуставa. І вони раді би вже повернутися до законної служби, хоч їм там Карл ні обіцянок, ні ласк не жаліє. Подейкували також, що хоч зараз і не можуть ще відступити, але це обов’язково зроблять, як тільки зручна нагода випаде, бо вже їм обридли і бенкети, і його ласки, і підморгування очима, й оплески. Ледве це витримують.
– Всюди схаменулися, звідусіль добрі звістки, – радів король. – Хвала Найсвятішій Богородиці!.. Це найщасливіший день мого життя, а другий такий настане хіба тоді, коли останній ворожий жовнір покине межі Речі Посполитої.
На це пан Домашевський ударив себе в груди.
– Не дай Боже, щоб так сталося! – промовив він.
– Тобто? – здивувався король.
– Щоб останній плюгавець власними ногами перетнув кордон Речі Посполитої? Не може такого бути, милостивий пане! А для чого нам шаблі при боці?
– Бодай вас! – зареготав сюзерен. – Теж мені фантазія! Але пан Служевський, не бажаючи відстати від пана Домашевського, зарепетував:
– Скільки живий буду, на таке не погоджуся і першим veto накладу. Не будемо їхнім відступом задовольнятися, а за ними підемо!
Примас головою хитав і сміявся щиро.
– Ох! Сіла шляхта на коня й їде вже, їде! Бoжe вас благослови, але не так хутко, поволі! Бо ворог ще на нашій землі!
– Недовго йому вже залишилося! – вигукнули обоє конфедератів.
– Дух змінився і фортуна зміниться, – зауважив слабким голосом ксьондз Ґембіцький.
– Вина! – наказав король. – Хочу за згоду з конфедератами випити!
Подали вино, але разом із пахолками, котрі його принесли, увійшов і старший королівський камердинер і промовив:
– Милостивий пане, приїхав пан Криштопорський із Ченстохови і прагне вашій королівській величності вклонитися.
– Клич його сюди! – звелів король.
