Потім пролунали нові і нові вибухи. Скрині з порохом, що стояли біля мортири, здетонували від першого ж струсу. Але пан Кміциц уже цього не чув, бо лежав, як мертвий, у рові. Не чув він також, як за мить у глухій тиші пролунали людські зойки, лемент і благання про допомогу. Як на місце випадку близько половини шведського та союзного війська прибуло, як приїхав і сам Міллер у супроводі всього штабу.

Гармидер і метушня не вщухали довго, перш ніж із хаосу свідчень дізнався шведський генерал правду, що мортира була навмисно кимось висаджена. Наказали негайно провести пошуки. Й удосвіта шукачі надибали на пана Кміцицa, котрий лежав у рові.

Виявилося, що він був лише контужений і від струсу втратив частково владу в руках і ногах. Весь наступний день тривала ця неміч. Лікували його старанно, й увечері до молодика майже повернулися сили.

Міллер звелів його негайно привести до себе. Сам же зайняв чільне місце за столом у своїй кімнаті, біля нього сіли князь Гессенський, пани Вжещович, Садовський і всі високопоставлені шведські офіцери, а з польських – пани Зброжек, Калинський і Кукліновський. Останній, побачивши пана Кміцицa, аж посинів і очі його спалахнули, як дві вуглинки, а вуса затремтіли. Не чекаючи на запитання генерала, він зауважив:

– Я цього птаха знаю. Він із ченстоховського гарнізону. Його прізвище Бабинич!

Пан Кміциц мовчав. Блідість і втома помітні були на його обличчі, але погляд мав гордий і спокійне обличчя.

– Ти підірвав мортиру? – спитав Міллер.

– Я! – підтвердив пан Анджей.

– Яким чином це зробив?

Пан Кміциц коротко розповів, нічого не затаїв. Офіцери переглядалися між собою здивовано.

– Герой!.. – прошепотів пану Садовському князь Гессенський.

А пан Садовський схилився до пана Вжещовичa:

– Графе Вейгард, – спитав він, – і як же ми здобудемо цю фортецю з такими захисниками?.. Що ви про це думаєте? Здадуться?

Але пан Кміциц вимовив:

– Багато у нас у фортеці є готових відчайдухів до таких учинків. І ви не будете знати ні дня, ні години!

– Я маю також мотузку на кожного такого сміливця в таборі! – відповів на це Міллер.

– Це ми знаємо. Але Ясну Ґуру не здобудете, поки там хоча б один живий залишиться!

Запанувала хвилина мовчання. Відтак Міллер допитував далі:

– Ваше прізвище Бабинич?

Пан Анджей вирішив, що після того, що він зробив, смерть його наближається, тому більше немає потреби приховувати своє справжнє прізвище. Нехай люди запам’ятають не лише його провини та негідні вчинки, а й вкриють його славою за самопожертву.

– Ні, Бабинич – не моє прізвище, – визнав він із певною погордою. – Я Анджей Кміциц, колишній полковник своєї власної хоругви в литовському компуті.

Як тільки почув це пан Кукліновський, то схопився, як біснуватий, очі вирячив, рота роззявив, руками вдарив об поли і заверещав:

– Генерале, прошу слова! Генерале, прошу слова! Без зволікання, без вагання!

Рейвах вчинився і між польськими офіцерами, а шведи зауважили це зі здивуванням, бо їм прізвище Кміциц нічого не казало. Але відразу ж докумекали, що не простий перед ними стоїть жовнір, якщо пан Зброжек підбіг до в’язня та заволав:

– Пане полковнику! Труднощам, у яких ви опинилися, ніяк зарадити не можу, але, будь ласка, подайте мені свою руку!..

Але пан Анджей задер підборіддя догори і ніздрями пирхати став.

– Зрадникам, котрі проти вітчизни служать, руки не подаю! – відрубав.

Обличчя пана Зброжека залилося червоною фарбою. Пан Калинський, котрий стояв тут же за ним, відсахнувся. Шведські офіцери оточили їх одразу ж, випитуючи, що то за цабе той пан Кміциц, прізвище котрого таке справило враження.

Тим часом у сусідній кімнаті пан Кукліновський притиснув Міллера до вікна і промовляв:

– Ваша гідносте! Для вашої гідності це прізвище, Кміциц, ніщо! А він перший жовнір і перший полковник у всій Речі Посполитій. Всі про нього знають, всім це ім’я відоме! Радзивіллoвi колись служив і шведам, а тепер, либонь, перейшов до Янa-Казимирa. Немає йому рівного серед жовнірів, хіба я. Лише він міг таке вчинити, щоб самому пролізти і цю гармату висадити. З одного цього вчинку можна переконатися, що це справді він. Він і Хованськогo так разив, що той нагороду за його голову призначив. Він і двісті-триста людей всі атаки стримували після поразки на Шкловці, поки інші не перегрупувалися й організували опір ворогам. Це найнебезпечніший чоловік в усій країні.

– Якого милого ви співаєте йому дифірамби? – обірвав його Міллер. – Що він небезпечний, я переконався сам від непоправної шкоди, яку завдав.

– Що ваша гідність думає з ним зробити?

– Наказав би його повісити, але я жовнір, тому відвагу та фантазію цінувати вмію. А він ще й шляхтич високородний. Тому накажу його розстріляти сьогодні ж.

– Ваша гідносте. Не мені вчити такого відважного воїна і діяча нових часів, але дозволю собі сказати, що цей чоловік занадто відомий. Якщо ваша гідність це зробить, хоругви панів Зброжекa та Калинського вас щонайменше залишать, і того ж самого дня перейдуть до Янa-Казимирa.

– Якщо так, то накажу їх до ноги вирізати перед відходом! – верескнув Міллер.

– Ваша гідносте, завелика відповідальність, бо коли піде поголос, а знищення двох хоругв важко буде приховати, всі польські війська покинуть Карла-Ґуставa. Вашій гідності відомо, що вони і так у вірності вагаються. Навіть гетьмани непевні. Пан Конецпольський із шістьма тисячами відбірної кавалерії зараз із нашим цісарем. Це не жарти. Бoжe сохрани, якщо проти нас виступлять, проти особи його королівської величності!.. До того ж ця фортеця захищається, і вирізати хоругви панів Зброжека та Калинськогo зовсім буде нелегко, бо є тут і Вольф із піхотою. Вони могли б порозумітися з гарнізоном фортеці.

– Сто чортів рогатих! – вибухнув Міллер. – То чого ви хочете, пане Кукліновський? Аби я тому пану Кміцицу життя дарував? Цього не буде!

– Я хочу, – пояснив пан Кукліновський, – щоб ваша гідність мені його подарувала.

– А ви що з ним зробите?

– А я його живцем оббілую.

– Ви не знали навіть його справжнього прізвища, отже, і його не знали. Що ж маєте проти нього?

– Я познайомився з ним лише в Ченстохові, коли повторно від вашої гідності до ченців посланцем виступав.

– Маєте причину поквитатися?

– Ваша гідносте! Я хотів його приватно на наш бік перетягнути. Він же, скориставшись тим, що повноваження мого представництва скінчилися, зневажив мене, Кукліновськогo, так, як ніхто в житті мене не зневажав.

– Що ж він зробив?

Пан Кукліновський аж затрясся і зубами заскреготів.

– Краще промовчу. Віддайте його мені, ваша гідносте. Він смерті призначений і так, а я хотів би собі з ним трохи побавитись. Ох! Тим більше, що це сам пан Кміциц, котрим я раніше захоплювався, і котрий так мені відплатив. Віддайте мені його, ваша гідносте! Буде і для вашої гідності краще, бо коли його вб’ю я, тоді пани Зброжек і Калинський, а з ними й усе польське лицарство не будуть до вашої гідності мати претензій, а тільки до мене, а я собі раду дам. Не буде гніву, вибриків і бунту. Буде моя приватна справа з паном Кміцицем, зі шкіри котрого я накажу барабан зробити.

Міллер замислився, враз підозра блиснула на його обличчі.

– Пане Кукліновський! – зронив він. – А може, ви хочете його врятувати?

Пан Кукліновський тихо засміявся, але це був сміх такий страшний і щирий, що Міллер покинув сумніватися.

– Може, і правильно радите! – погодився він.

– За всі мої заслуги цю одну прошу нагороду!

– Ну, що ж, забирайте!

Після чого увійшли обоє до покою, в якому зібралися решта офіцерів. Міллер звернувся до них:

– За заслуги пана Кукліновськогo віддаю йому військовополоненого на його розсуд.

Запала хвилина мовчання. Аж нарешті пан Зброжек взявся в боки і спитав його дещо презирливо:

– А що пан Кукліновський хоче з цим бранцем зробити? Пан Кукліновський, зазвичай сутулий, розпрямився враз, а губи його скривилися зловісною посмішкою, аж вії над очима затремтіли.