– Чи помітили ви, панове, що жоден із польських панів полковників не прийшов на цю нараду, хоча я послав за всіма?

– Вашій гідності, мабуть, відомо, що пахолки польських хоругв надибали на риболовлі монастирське срібло і побилися за нього з нашими солдатами. Кільканадцятьох людей зарубали на смерть.

– Знаю про це. Частину цього срібла я зміг відібрати в них, навіть більшу частину. Воно тепер тут, і міркую, що з ним робити.

– Звідси, мабуть, і гнів панів полковників. Бо кажуть, якщо поляки це срібло знайшли, то полякам воно й належить.

– Отакої! – гмикнув пан Вжещович.

– На мою думку, в цьому є певна рація, – відповів пан Садовський, – і я так гадаю, що якби ваша гідність, пане графе, його знайшли, то не вважали б за потрібне ділитися ним не лише з поляками, а навіть зі мною, хоч я й чех.

– Передусім, пане, я не поділяю вашої доброзичливості до ворогів нашого короля, – відрубав похмуро пан Вжещович.

– А ми, пане, завдяки вам мусимо поділитися своїм соромом і ганьбою, не спромігшись нічого добитися від цієї фортеці, до облоги якої ви нас намовили.

– То ви втратили вже будь-яку надію?

– А ви маєте іншу думку?

– Якби ж то. Гадаю, що ці панове охочіше поділилися б зі мною моєю надією, ніж із паном його страхом.

– Ви вважаєте мене тхором, пане Вжещович?

– Я не приписую вам більше відваги, ніж ви проявляєте!

– А я приписую вам ще менше!

– А я, – гримнув Міллер, котрий уже певний час неохоче спостерігав за паном Вжещовичем, ініціатором цієї експедиції, – постановляю срібло відіслати до монастиря. Може, доброта і милість більше доб’ється від цих нелюб’язних ченців, ніж кулі та гармати. Хай затямлять, що ми хочемо оволодіти фортецею, а не їхніми скарбами.

Офіцери здивовано поглянули на Міллера, адже не були звичні до такої великодушності з його боку. Нарешті озвався пан Садовський:

– Нічого кращого не можна зробити, бо разом із цим заткнуться пельки польським полковникам, котрі до срібла дуже ласі. Й у фортеці це точно справить добре враження.

– Найкраще враження справить смерть того пана Кміцицa, – зронив пан Вжещович. – Сподіваюся, що пан Кукліновський вже його оббілував.

– І я вважаю, що він уже мертвий, – погодився Міллер. – Але прізвище його нагадало мені про нашу непоправну втрату. Це була найбільша гармата в усій артилерії його королівської величності. Не приховую, що всі свої надії на неї покладав. Пробоїна вже була майже зроблена, страх у фортеці поширювався. Ще кілька днів, і ми могли б піти на приступ. А тепер пропала ціла купа роботи, даремні наші потуги. Стіну вони замурують. А гармати, які залишилися в нашому розпорядженні, не кращі за фортечні, тож легко їх порозбивати зможуть. Більших нізвідки взяти, бо їх навіть маршал Віттемберґ не має. Шановне панство! Чим довше я про це думаю, тим страшнішою видається мені поразка!.. Хто б подумав, що одна людина таке вчинити змогла!.. Один пес! Один біс!.. Збожеволіти можна! До всіх чортів рогатих!..

Тут Міллер ударив п’ястуком об стіл, бо його невгамовний гнів охопив, тим лютіший, що безсилий. За мить він вигукнув:

– А що його королівська величність скаже, коли до нього звістка про цю втрату дійде?!

А за хвилину додав:

– А що ми можемо?.. Зубами цієї скелі не перегриземо! Щоб тих лихо побило, хто мене під цю фортецю йти намовляв!..

Сказавши це, генерал схопив кришталевий келих і спересердя лупнув ним об підлогу, аж чаша розбилася в друзки.

Офіцери мовчали. Непристойний гнів генерала, що більше притаманний простакові, ніж воїну на такій високій посаді, викликав у них неприязнь й остаточно зіпсував настрій.

– Радьте, панове! – закликав Міллер.

– Радити можна лише спокійно, – зауважив князь Гессенський.

Міллер став сопіти і гнівно роздувати ніздрі. Але все ж заспокоївся, обвів очима присутніх і, немовби заохочуючи їх поглядом, промовив:

– Даруйте, панове, але гнів не можу стримати. Не згадуватиму про ті міста, які, прийнявши командування після Торстенсона, здобув, бо не гоже теперішню поразку давніми звитягами затуляти. Все, що під цією фортецею сталося, людський розум збагнути не може. Проте радити треба. Для цього я вас і викликав. Тому засідайте, і що більшістю на раді вирішимо, те я й здійсню.

– Хай ваша гідність дасть нам напрямок, – попросив князь Гессенський. – Будемо міркувати, як здобути фортецю, чи, може, краще відступити?

Міллер не хотів ставити питання аж так чітко, принаймні не хотів, аби це йому першому вилетіло з вуст, тому сказав:

– Хай кожен із панів каже щиро, що думає. Всі ми про добро і славу його королівської величності турбуватися маємо.

Але жоден із офіцерів не захотів першим пропозицію відступати оголосити, тому знову запанувала мовчанка.

– Пане Садовський! – не витримав Міллер, намагаючись бути приязним і прихильним. – Ви щиріші за інших у своїх виступах, бо ваша репутація забезпечує вас від будь-яких підозр.

– Гадаю, генерале, – відповів полковник, – що той пан Кміциц був одним із найвидатніших сьогочасних воїнів і що становище наше відчайдушне.

– Тобто ви – за відступ від фортеці?..

– З дозволу вашої гідності, я взагалі був проти цієї облоги. А це зовсім інша річ.

– То що тепер порадите?

– Тепер я віддам голос панові Вжещовичу.

Міллер вилаявся, як язичник.

– Пан Вейгард за всі нещастя цієї експедиції відповідатиме! – кинув він.

– Не всі мої поради були виконані, – відповів зухвало пан Вжещович. – Я міг би сміливо скинути з себе відповідальність. Були такі, хто їх розпинав. Були й ті, хто дивну і незрозумілу прихильність до священиків виявляв, відмовляли вашу гідність від усіляких суворих заходів. Я ж радив, аби тих священиків-посланців повісити, і переконаний, що якби це сталося, страх відкрив би нам уже ворота цього курника.

Тут пан Вжещович глипнув на пана Садовськогo, але заки той наважився на відповідь, втрутився князь Гессенський.

– Не називайте, графе, цю фортецю курником, – промовив спересердя, – бо чим більше применшуєте її значення, тим більше посилюєте нашу ганьбу.

– Проте я радив делегатів повісити. Страх – завжди страх. Ось що я зранку до вечора повторював, але пан Садовський погрожував відставкою і священики пішли з миром.

– Підіть, пане графе, сьогодні ж до фортеці, – злісно всміхнувся пан Садовський, – висадіть порохом їхню найбільшу гармату, як це зробив із нашою пан Кміциц, і ручаюся, що це більшого нажене страху, ніж розбійницьке послів мордування!..

Пан Вжещович обернувся до Міллера:

– Ваша гідносте! Вважаю, що ми зібралися на нараду, а не задля взаємних образ!

– Чи маєте, пане, що, крім порожніх докорів, висловити? – поцікавився Міллер.

– Маю, усупереч веселості цих панів, котрі могли б свій гумор до кращих часів поберегти.

– О Одіссею, розумом, рішучістю, кмітливістю і хитрістю відомий! – кпинив князь Гессенський.

– Панове! – не звернув на це уваги пан Вжещович. – Широко відомо, що не Мінерва є вашим опікуном. А позаяк Марс вам спадку не відписав і ви зреклися своїх голосів, то дозвольте мені сказати.

– Гора стогнати починає, зараз побачимо мишачий хвостик! – докинув пан Садовський.

– Прошу помовчати! – обірвав його Міллер. – Кажіть, пане графе, але пам’ятайте, що дотеперішні ваші поради дали гіркі плоди…

– Яких узимку споживати ми змушені, ніби запліснявілих сухарів! – додав князь Гессенський.

– Це пояснює, чому ваша світлість п’є стільки вина, – відрубав пан Вжещович. – Хоча вино й не замінить природної дотепності, однак допомагає весело перетравлювати навіть ганьбу. Але менше з цим! Я знаю добре, що у фортеці є група, яка давно прагне здатися, і лише наша немічність з одного, і надлюдська впертість пріора з другого боку втримує її в шорах. Новий страх додасть їй нових сил, тому треба показати, що нам начхати на втрату гармати, і штурмувати завзятіше.

– І це все?

– Навіть якщо й усе, то це краще для честі шведських жовнірів, ніж пусті насмішки при келихах, і ніж белькотіння на п’яну голову. Але це ще не все. Потрібно поширити між нашими жовнірами, а особливо між польськими, звістку, що гірники, котрі зараз над закладанням мін працюють, відкрили старий підземний перехід, що тягнеться під сам монастир і костел.