– Маєте слушність, це добра порада! – похвалив Міллер.

– Коли ця звістка між нашими та польськими жовнірами розійдеться, самі поляки намовлятимуть ченців до капітуляції, бо й їм ідеться, як і ченцям, аби це гніздо забобонів врятувалося.

– Як на католика, непогана порада! – буркнув пан Садовський.

– Якби служив туркам, називав би Рим гніздом забобонів! – відповів князь Гессенський.

– Тоді поляки негайно вишлють від себе делегатів до священиків, – продовжував далі граф Вейгард, – і та партія в монастирі, яка давно хоче здатися, під впливом жаху відновить свої зусилля, і хтозна, чи не змусять пріора й упертюхів відчинити ворота.

– «Загине Пріамове місто через підступність Одіссея», – процитував князь Гессенський.

– Далебі, троянська історія відома, але йому здається, що щось нове вигадав! – підтримав пан Садовський.

Однак Міллеру ця порада сподобалася, бо по суті не була такою вже й кепською.

Партія, про яку пан Вжещович згадував, у монастирі справді існувала. Декотрі найслабкодухіші священики до неї належали. До того ж переляк міг перекинутися й на гарнізон, охопити навіть тих, хто дотепер прагнув захищатися до останньої краплини крові.

– Спробуємо, ми спробуємо! – підтримав Міллер, котрий, як потопельник, хапався за кожну соломинку і легко від розпачу переходив до надії. – Але чи пани Калинський або Зброжек погодяться ще раз стати посланцями до монастиря, чи повірять у той підкоп і чи захочуть священикам про нього розповісти?

– У будь-якому разі пан Кукліновський погодиться, – припустив пан Вжещович. – Але було б краще, якби він і справді повірив в існування переходу.

Раптом тупіт пролунав перед штаб-квартирою.

– Ось і пан Зброжек приїхав, – зауважив князь Гессенський, визираючи у вікно.

За мить у сінях задзвеніли остроги і пан Зброжек увійшов, точніше ввалився у покій. Обличчя його було бліде, схвильоване, і перш ніж офіцери встигли спитати про причину такого стану, полковник викрикнув:

– Пан Кукліновський мертвий!

– Тобто? Що ви таке кажете? Що сталося? – сипав запитаннями Міллер.

– Дозвольте мені відсапатися, – попросив пан Зброжек, – бо те, що я бачив, будь-яку уяву переходить.

– Кажіть швидше! Його вбили? – загукали присутні.

– Кміциц! – видихнув пан Зброжек.

Офіцери посхоплювалися зі своїх місць і витріщилися на пана Зброжека, як на божевільного. А той, часто викидаючи ніздрями клубки пари, продовжував:

– Якби я сам не бачив, то ніколи б не повірив, бо це нелюдська сила. Пан Кукліновський мертвий, як і троє його жовнірів, а пана Кміцицa ані сліду. Я знав, що це страшний чоловік. Репутація його по всій країні відома. Щоб, однак, будучи бранцем, зв’язаним, не лише вирватися, а й повбивати жовнірів і пана Кукліновського замучити, цього людина не може зробити, хіба сам нечистий!

– Ніколи нічого подібного не чув. Це не схоже на правду! – прошепотів пан Садовський.

– Показав пан Кміциц, на що він здатен! – гмикнув князь Гессенський. – А ми не вірили вчора полякам, коли нам казали, що це за цабе. Думали, що перебільшують, як зазвичай.

– Збожеволіти можна! – верескнув пан Вжещович.

Міллер вхопився руками за голову і нічого не казав. Коли він нарешті підняв очі, блискавки гніву посипалися з них разом із підозрами.

– Пане Зброжек, – зронив генерал, – навіть якби це був Сатана, а не людина, без чиєїсь допомоги, без чиєїсь зради не міг би цього зробити. Пан Кміциц мав тут своїх прихильників, а пан Кукліновський – своїх ворогів. І ви належали до їхнього числа!

Пан Зброжек був у повному значенні слова зухвалий жовнір, тому, почувши таке обвинувачення щодо себе, зблід, як крейда, схопився з місця, підбіг до Міллера і, заступивши йому дорогу, глянув просто в вічі.

– Чи ваша гідність мене підозрює?.. – поцікавився він. Запала дуже важка хвилина. Всі присутні не мали найменшого сумніву, що якщо Міллер дасть ствердну відповідь, то станеться щось страшне і нечуване у воєнній історії. Всі руки лягли на ефеси рапір. Пан Садовський оголив навіть свою повністю.

Але в цю мить офіцери побачили через вікно, що подвір’я заповнилося польськими вершниками. Імовірно, прибували вони також зі звістками про пана Кукліновського, у будь-якому разі вони однозначно опинилися б на боці пана Зброжекa. Бачив їх і Міллер, і хоча зблід від нестями на обличчі, однак генерал опанував себе і вдав, що не помічає нічого задирливого в поведінці пана Зброжека. Відповів голосом, який намагався зробити природним:

– Розкажіть нам, пане, докладно, що там сталося.

Пан Зброжек стояв ще якийсь час, роздуваючи ніздрі, але отямився і його думка повернулася в інший бік, адже товариші, котрі саме приїхали, зайшли всередину.

– Пана Кукліновського вбили! – повторювали прибульці один за одним.

– Пан Кукліновський мертвий!

– Загін його розбігається! Жовніри шаленіють!

– Дозвольте, панове, надати слово панові Зброжеку, котрий першим приніс цю новину! – закликав Міллер.

Присутні заспокоїлися і пан Зброжек звітував:

– Відомо вам, що на останній нараді я викликав пана Кукліновського на поєдинок. Я був прихильником пана Кміцицa, це правда, бо і ви, хоч і його вороги, мусите визнати, що не кожен зміг би здійснити таку справу, як підривання тієї гармати. Відвагу й у ворога цінувати треба, тому я простягнув йому руку, але він мені свою не подав і зрадником мене обізвав. Тому я й подумав собі: нехай пан Кукліновський робить із ним, що хоче. Мені йшлося про те, що якщо пан Кукліновський вчинить із ним усупереч лицарській честі, то неслава цього вчинку на всіх поляків, в тому числі й на мене, впаде. Тому я хотів із паном Кукліновським битися. Сьогодні вранці взяв я двох товаришів і приїхав у його табір. Приїжджаємо до штаб-квартири, а там кажуть: «Немає його». Я посилаю сюди – немає його!.. У розташуванні кажуть, що на ніч не повертався, але були спокійні, бо міркували, що він у вашої гідності залишився. Аж тут один жовнір каже, що вночі поїхав із паном Кміцицем у поле до стодоли, в якій мав намір його припекти. Я їду до стодоли, щоб усе перевірити. Там двері навстіж. Входжу і бачу: висить голе тіло на балці. Я подумав, що це пан Кміциц, аж коли очі до сутінків звикли, дивлюся, а труп якийсь худий і кістлявий. А той виглядав, як Геркулес. Дивно мені стало, щоб він міг так змарніти впродовж однієї ночі. Наближаюся, глип – а це пан Кукліновський!

– На балці? – уточнив Міллер.

– Саме так! Я перехрестився. Гадаю: чари, омана, чи що?.. А як побачив трупи трьох жовнірів, то правда постала переді мною, як жива. Цей страшний чоловік тих убив, а цього повісив і припік, як кат, а сам утік!

– До кордону зі Сілезією недалеко! – зауважив пан Садовський.

Знову запанувала мовчанка.

Будь-яка підозра щодо участі в цьому пана Зброжекa згасла в душі Міллера. А сам випадок вразив його, налякав і наповнив якимось невиразним неспокоєм. Генерал бачив небезпеку, що навколо громадилася, бачив грізні її тіні, проти яких не знав, як воювати. Він відчував, що його оточило якесь кільце негараздів. Перші прояви вже мав перед своїми очима, а далі очікував ще темнішого майбутнього. Опанувало його таке почуття, немовби замешкав у потрісканому будинку, і стеля будь-якої миті може звалитися йому на голову. Невпевненість пригнічувала його нестерпним тягарем, і полководець питав сам себе, до чого має руки прикласти?

Раптом пан Вжещович ляснув себе в чоло.

– Заради Бога! – сказав він. – Ще вчора, як тільки я цього пана Кміцицa побачив, здавалося мені, що я його звідкілясь знаю. Тепер знову бачу перед собою це обличчя, пригадую собі звук його мови. Я мусив його зустріти мигцем і в темряві, увечері, але ніяк не згадаю.

Тут він узявся терти рукою лоба.

– Яка нам із цього користь? – промовив Міллер. – Адже не зліпите, пане графе, гармату, навіть якщо й пригадаєте. І не вдасться воскресити пана Кукліновськогo!

Тут він звернувся до офіцерів:

– Кому воля, панове, за мною на місце випадку!