Всі захотіли їхати, бо всіх проймала цікавість.

Подали коней, і рушили ступом, із генералом на чолі. Наблизившись до стодоли, побачили кількадесятьох польських вершників, розкиданих навколо тієї будівлі на дорозі і в полі.

– Що це за люди? – спитав Міллер пана Зброжека.

– Мабуть, пана Кукліновськогo. Кажу ж вашій гідності, що ця голота просто збожеволіла.

Сказавши це, пан Зброжек кинув до одного з вершників.

– Сюди, сюди! Хутко!

Жовнір під’їхав.

– Зі загону пана Кукліновського?

– Атож.

– А де решта полку?

– Розбіглися. Кажуть, що не хочуть більше воювати проти Ясної Ґури.

– Що він сказав? – перепитав Міллер.

Пан Зброжек пояснив.

– Спитайте його, пане, куди вони подалися? – звелів генерал.

Пан Зброжек витлумачив запитання.

– Невідомо, – відповів жовнір. – Дехто пішов у Сілезію. Інші пообіцяли самому панові Кміцицу служити, бо другого такого полковника немає ні серед поляків, ні серед шведів.

Міллер, коли пан Зброжек знову переклав йому слова жовніра, замислився. Справді, такі люди, яких мав пан Кукліновський, готові були без вагання перейти під команду пана Кміцицa. Але тоді могли стати грізними, якщо не для армії Міллера, то принаймні для його обозу та комунікацій.

Хвиля небезпек громадилася щораз вище навколо зачаклованої фортеці. Панові Зброжеку те ж саме мало спасти на гадку, бо він, немов відповідаючи на думки Міллера, зронив:

– Певна річ, що збурилося в Речі Посполитій. Хай лише такий пан Кміциц гукне, і сотні, тисячі його оточать, особливо після того, що він зробив.

– І що ж він може зробити? – спитав Міллер.

– Ваша гідність, може, захоче пригадати, що цей чоловік до відчаю привів Хованськогo, а Хованський мав, разом із козаками, вшестеро більше людей, ніж ми. Жодна підмога не прийде нам без його дозволу, а він іще понищить садиби та голод на нас чекає. До того ж пан Кміциц може об’єднатися з паном Жеґоцьким і Кулешею. Тоді кілька тисяч шабель матиме під собою. Це небезпечний чоловік і може статися molestissimus59.

– А ви впевнені у своїх жовнірах?

– Більше, ніж у собі самому, – відповів із жорсткою відвертістю пан Зброжек.

– Чому ж більше?

– Бо, щиро кажучи, досить із нас уже цієї облоги!

– Вірю, що вона незабаром закінчиться.

– Тільки запитання: як? Врешті, взяти цю фортецю тепер – така сама поразка, як від неї відступити.

Тим часом вершники під’їхали до стодоли. Міллер зістрибнув із коня, за ним усі офіцери, й увійшли всередину. Пана Кукліновськогo жовніри вже зняли з балки та вкрили килимком, поклавши горілиць на рештках соломи. Три жовнірські тіла лежали на долівці, складені рівно в ряд.

– Вбили ножами, – прошепотів пан Зброжек.

– А пана Кукліновського?

– На панові Кукліновському ран немає, лише бік припекли й обсмалили вуса. Мусив замерзнути або задихнутися, бо свою власну шапку досі в зубах тримає.

– Відслоніть його!

Жовнір підняв ріг килимка і показалося страшне обличчя, набрякле, з вибалушеними очима. На обсмалених рештках висіли бурульки, що з’явилися від подиху, змішавшись із кіптявою вони утворили немов ікла, що стирчали з вуст. Обличчя було таке огидне, що Міллер, звиклий до всіляких жахіть, здригнувся і наказав:

– Запніть швидше! Страхіття! Страхіття!

Понура тиша запанувала в стодолі.

– Навіщо ми сюди приїхали? – сплюнув князь Гессенський. – Тепер я цілий день не торкнуся їжі.

Раптом на Міллера найшло якесь незвичайне роздратування, що майже межувало з безумством. Обличчя йому посиніло, зіниці розширилися, зуби заскреготіли. Оволоділа ним дика жага крові, помститися комусь. Тому, звертаючись до пана Зброжека, він залементував:

– Де той жовнір, котрий бачив, що пан Кукліновський був у стодолі? Давайте його сюди! Мусить бути співучасником!

– Не знаю, чи цей жовнір досі тут, – забелькотів пан Зброжек. – Всі люди пана Кукліновськогo розбіглися, як роз’ярмлені бугаї!

– То знайдіть його! – заревів, як фурія, Міллер.

– То самі, ваша гідносте, й шукайте! – відрубав зопалу пан Зброжек.

І знову жахливий вибух зависнув, немовби на павутині, над головами шведів і поляків. Останні стали тіснити пана Зброжекa, ворушити загрозливо вусиськами і бряжчати шаблями.

Аж тут гомін, відлуння пострілів і тупіт кількох коней почувся назовні і в стодолу вбіг офіцер шведських рейтарів.

– Генерале! – крикнув він. – Вилазка з монастиря. Гірники, котрі ями копали, вибиті всі до ноги! Загін піхоти розпорошений.

– Здуріти можна! – зойкнув Міллер, хапаючись за кучері перуки. – По конях!

За мить уже мчали всі, як вихор, до монастиря, аж клуби снігу сипалися, як град, із-під копит коней.

Кавалерійська сотня пана Садовськогo, під командою його брата, приєдналася до Міллера і скакала на допомогу. Дорогою бачили загони піхоти, перелякані, утікаючі в безладі та переполоху, так занепали вже серця непереможних раніше шведських жовнірів. Покидали навіть шанці, в яких жодна небезпека не загрожувала. Кільканадцятьох розтоптали офіцери, котрі мчали на конях, і рейтари. Дісталися нарешті на стаю від фортеці, але лише для того, щоб на узвозі, освітленому, як на долоні, побачити нападників, котрі щасливо поверталися до монастиря. Співи, радісні вигуки та сміх долинали звідтіля до вух Міллера.

Поодинокі зупинялися навіть і навіть погрожували у бік штабу закривавленими шаблями. Поляки, котрі перебували в стані генерала, впізнали самого пана Замойськогo, котрий особисто верховодив цією вилазкою, а тепер, вздрівши штаб, зупинився і демонстративно махав йому шапкою. Нічого дивного! Він уже почувався в безпеці під захистом фортечних гармат.

Тут же на валах задимилося і залізне птаство куль полетіло зі жахливим свистом в бік офіцерів. Кілька рейтарів захиталися в сідлах і стогін був відповіддю цьому свисту.

– Ми на лінії вогню, відступати! – скомандував пан Садовський.

Пан Зброжек ухопив повіддя Міллерoвогo коня.

– Генерале, ми відступаємо! Тут смерть!

Міллер, немов здерев’янів, не зронив ні слова і дозволив вивести себе з-під вогню. Повернувшись у штаб-квартиру, він зачинився там і весь день не хотів нікого бачити. Роздумував, мабуть, про свою славу Поліоркета.

Тим часом пан Вжещович узяв владу в свої руки і з невгасимою енергією узявся готувати штурм. Насипали нові шанці, солдати лупали далі після гірників скелю, щоб припасувати міни. Гарячковий рух запанував в усьому шведському таборі. Здавалося, що новий дух пройняв нападників або що їм підкріплення прибуло.

Кількома днями пізніше звістка ошелешила шведський і союзний польський табори, що землекопи надибали підземний перехід, що проходить аж під сам костел і монастир, і що тільки від доброї волі генерала залежить тепер, чи підірвати всю фортецю. Незмірна радість охопила потомлених морозами, голодом і марною роботою жовнірів.

Вигуки: «Маємо Ченстохову!.. Висадимо цей курник»! – перебігали з вуст в уста. Розпочалися бенкети та пиятика. Пан Вжещович був усюди, заохочував жовнірів, підтримував їх у вірі, підтверджував сто разів на день звістку про знаходження переходу, підтримував бенкети та гулянки.

Відголос цих радощів дійшов урешті-решт і до фортеці. Звістка про міни, вже закладені і готові до вибуху, розійшлася з блискавичною швидкістю з одного кінця валів до іншого. Навіть найвідважніші злякалися. Жінки з риданнями облягли келію пріора, простягали до нього дітей, коли той з’являвся на хвилинку, і благали:

– Не губіть невинних!.. Кров їхня впаде на вас!..

А хто більшим був боягузом, зі ще більшим запалом напирав тепер на пріора Кордецькогo, щоб не наражав на згубу святе місце, столицю самої Матері Божої.

Настали такі важкі часи і такі болючі для непохитної душі цього героя в чернечій одежі, яких ніколи раніше не бувало. Щастя, що і шведи занехаяли штурм, аби цим довести захисникам, що вже немає потреби ні в кулях, ні в гарматах, що досить їм лише пороховий шнур підпалити. Від того ще більший жах наростав у монастирі. Під час глухих ночей де-кому з найбільших страхопудів здавалося, що чують уже під землею якийсь шурхіт, якісь рухи, що шведи вже під самим монастирем. Впала духом і значна частина ченців. Ті, з отцем Страдомським на чолі, прийшли до пріора, щоб невідкладно перемови про капітуляцію розпочав. З ними разом прийшли більшість жовнірів і кілька шляхтичів.