Поміж гарматних пострілів новий представник Міллера зайшов до монастиря і постав перед обличчям отця Кордецькогo і ради. Це був пан Слядковський, підстольний равський, котрого шведські роз’їзди захопили, коли той із Пруссії повертався. Прийняли його холодно та суворо, хоч обличчя мав добре, а погляд, як погоже небо, бо вже були навчені ченці добропорядними обличчями зрадників. Але посланець на такий прийом зовсім не зважив і, час від часу енергійно пальцями почісуючи оселедця на голові, промовив:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава на віки! – відізвалися хором присутні.

А пріор Кордецький тут же додав:

– Благословення Господнє для тих, хто Йому служить.

– І я Йому служу, – підтвердив пан підстольний, – а що щиріше, ніж Міллерoвi, то це зараз виявиться. Гм! Дозвольте, шановні отці та кохані, відкашлятися, бо мушу спочатку паскудство виплюнути. Отже, Міллер… тьфу… прислав мене, мої добрі панове, до вас, аби вас до капітуляції… тьфу… схилити. А я погодився тому, щоб вам сказати: захищайтеся, про те, щоб здатися навіть не думайте, бо шведи вже тонко прядуть і лихо їх на очах хапає.

Здивувалися ченці та світські люди, побачивши такого делегата. Аж тут пан мечник серадзький вигукнув:

– Як мені Бог милий, та це чесний чоловік!

І підбіг до нього, став йому руку трясти, а пан Слядковський другою, вільною, знову пригладив оселедця і правив далі:

– Що я не шельма, також незабаром з’ясується. Я викликався в посланці Міллера ще й тому, щоб вам новини повідомити, які настільки сприятливі, що я хотів би їх усі, мої любі панове, одним духом висловити. Дякуйте Богові та Його Пресвятій Матері, що вас обрали надією для відвернення людських сердець! Вашим прикладом, вашою обороною вражена країна починає скидати зі себе шведське ярмо. Що тут балакати! Б’ють шведів у Великій Польщі і на Мазурах, знищують менші загони, залягають у яруги та видолинки. У кількох уже місцях доброї дали їм прочуханки. Шляхта сідає на коней, селяни, мої любі панове, в купи гуртуються, а як упіймають якогось шведа, то паси з нього деруть. Пух летить, пір’я летить! Ось що відбувається! Ось до чого дійшло! А хто до цього спричинився? Ви!

– Янгол він, це янгол промовляє! – голосили ченці та шляхтичі, здіймаючи до неба руки.

– Не янгол, але до ваших послуг, Слядковський, підстольний равський. Та це ще ніщо! Слухайте далі: хан, котрий пам’ятає добро пана нашого, законного короля Янa-Казимирa, котрому хай Бог дасть здоров’я та панування на довші роки, йде з допомогою й уже перейшов кордон Речі Посполитої. Козаків, котрі впиралися, на січку порубав і веде сто тисяч орди під Львів, а Хмельницький, volens nolens56, із ним разом.

– Заради Бога! Заради Бога! – повторювали різні голоси, наче ошелешені несподіваним щастям.

А пан Слядковський аж спітнів і, махаючи руками щораз жвавіше, кричав:

– І це ще не все!.. Пан Чарнецький, котрому шведи першими порушили угоду, бо його піхоту з Вольфом захопили, почувається вільним від слова і на коня вже сідає. Король Казимир військо збирає і з дня на день у країну вступить, і гетьмани, слухайте, панотці, гетьмани: пан Потоцький і пан Лянцкоронський, а з ними всі війська, чекають лише на прихід короля, щоб шведів відтіснити і проти них шаблі повернути. Тим часом із паном Сапєгою домовляються, і з ханом. Шведи перелякані, вогонь по всій країні, війна по всій країні. Хто живий, у поле виходить!

Що зробилося в серцях ченців і шляхтичів, важко описати, важко сказати. Дехто ридав, інші падали на коліна, ще інші повторювали: «Не може бути, не може такого бути!» Почувши це, пан Слядковський наблизився до великого розп’яття, що висіло на стіні, і промовив:

– Кладу руки на ці ноги Христові, цвяхом пробиті, і присягаю, що щиру і чисту правду кажу. Повторюю вам: захищайтеся, не падайте духом, не довіряйте шведам, не розраховуйте на те, що покорою та капітуляцією змогли б хоча б якусь собі безпеку випросити. Жодних вони не дотримуються угод, жодних домовленостей. Ви тут закриті, тому не знаєте, що робиться по всій країні, які настали утиски, які насильства, мордування священиків, осквернення святинь, попирання будь-якого права. Все вам обіцяють, але нічого не дотримують. Все королівство було віддане на поталу розпусті жовніра. Навіть ті, хто ще шведа тримається, кривд уникнути не можуть. Ось Божа кара зрадникам за недотримання вірності королеві. Зволікайте!.. Я, як мене тут бачите, якщо ще живий буду, якщо зможу Міллерoвi голову замакітрити, зараз же в Сілезію до нашого монарха вирушаю. Там йому до ніг упаду і скажу: «Милостивий володарю! Рятуй Ченстохову і найвірніших слуг своїх!» Але ви тримайтеся, отці наймиліші, бо на вас спасіння всієї Речі Посполитої лежить.

Тут затремтів голос пана Слядковського і сльози заблисли на його віях, після чого він продовжив:

– Ви матимете ще важкі миті: на підході гармати, що зруйнували Краків, а з ними ще двісті піхотинців. Є одна потужна мортира. Будуть ще жорстокі штурми. Але це будуть їхні останні зусилля. Витримайте ще це, бо вже порятунок іде до вас. На ці Божі рани, криваві, прийде король, гетьмани, військо, вся Річ Посполита. На порятунок своєї Заступниці. Ось що вам скажу. Порятунок, спасіння, слава. Вже, вже скоро!

Тут розплакався добропорядний шляхтич, що спричинило загальне ридання.

Ах! Цій утомленій жменьці захисників, цій жменьці вірних і покірливих слуг вже належалася краща звістка і хоча б якась утіха з країни!

Отець Кордецький піднявся зі свого місця, підійшов до пана Слядковськогo й обійняв. Пан Слядковський кинувся навзаєм і вони довго тримали один одного в обіймах. Інші ж, наслідуючи їхній приклад, і собі взялися обійматися та цілуватися, вітаючи один одного, наче швед уже відступив. На завершення пріор закликав:

– До каплиці, брати мої, до каплиці!

І вийшов першим, а за ним й інші. Позапалювали всі свічки, бо вже сутеніло надворі, розсунули фіранки чудотворного образу, від якого солодкі та рясні відблиски відсвічували навколо. Пріор Кордецький опустився на коліна на східці, далі ченці, шляхта і простолюд. Підійшли також і жінки з дітьми. Бліді від утоми обличчя та заплакані очі зосередилися на іконі. Але крізь сльози променіли вже в усіх усмішки щастя. Хвилину тривало мовчання, а після цього отець Кордецький почав:

– Під Твою милість прибігаєм, Богородице Діво…

Дальші слова застигли йому на устах. Втома, давні страждання, приховуваний неспокій разом із радісною надією порятунку піднялися в ньому, як величезна хвиля. Ридання потрясло його груди, і цей чоловік, котрий долю цілої країни тримав на своїх плечах, схилився, як слабка дитина, упав на обличчя і з незміримим риданням зміг лише вигукнути:

– О, Маріє! Маріє! Маріє!

Плакали разом із ним і всі решта, а ікона згори розсівала відблиски найсвітліші.

Лише пізно вночі розійшлися ченці та шляхтичі на стіну, але ксьондз Кордецький залишився на всю ніч лежати хрестом у каплиці. Побоювалися в монастирі, щоб утома з ніг його не звалила, але вранці наступного дня священик з’явився на вежах, ходив між жовнірами і залогою веселий, відпочилий, тут і там повторюючи:

– Діти! Ще Найсвятіша Матір Божа покаже, що вона сильніша за руйнівні мортири, а потім буде кінець вашому неспокою та стражданням!

Того ж ранку Яцек Бжуханський, ченстоховський міщанин, переодягнувся у шведа, підійшов під мури, щоб підтвердити звістку про надходження великих гармат із Кракова, але водночас і про наближення хана з ордою. Закинув, крім цього, листа від краківського конвенту, від отця Антонія Пашковськогo, в якому той, описуючи жахливі жорстокості та зловживання шведів, заохочував і благав ясноґурських отців, аби не довіряли обіцянкам ворога й уперто захищали святе місце від зухвалості безбожників.

«Бо жодної не мають шведи віри, – писав отець Пашковський, – жодної релігії. Ніщо Боже, ні людське не є для них святим і недоторканним. Нічого, ні угод, ні публічно складених обіцянок, дотримуватися не звикли».