Гетьман заслонив долонею очі, після чого став обмацувати собі чоло.

– Багато має Богуслав людей?

– Є кінноти з чотири тисячі, крім піхоти та гармат. Піхота добре озброєна. Кавалерія рушила вперед, маючи нас із собою, але нам вдалося їх одурити.

– Звідки ви втекли?

– З Дрогичинa.

Сапєгa широко розплющив очі.

– Пане товаришу, ви, мабуть, п’яні. Як же до Дрогичинa Богуслав спромігся дійти? Коли ж він вас розбив?

– Два тижні тому.

– І він у Дрогичинi?

– Роз’їзди його вже там. Він сам позаду залишився, бо там якийсь конвой упіймав, який пан Котчиц вів.

– Панну Борзобагату супроводжував! – вигукнув пан Кміциц.

Запанувала мовчанка, довша, ніж попередня. Ніхто не брав слова. Такі раптові успіхи Богуслава змусили офіцерів розгубитися. Всі також міркували подумки, що винен тут пан гетьман своєю розважливістю, але ніхто не смів сказати це вголос.

Сапєгa ж відчував, що робить те, що належить, і поводився відповідно. Тому він першим оговтався від враження, махнув рукою на тих товаришів і сказав:

– Усе це звичайні воєнні пригоди, які не повинні нікого дивувати. Шановне панство, від поразки ніхто не застрахований. Шкода, звісно, тих хоругв. Але набагато більша могла б статися шкода вітчизні, якби Богуслав у далеке воєводство нас відтягнув. Іде до нас… Як гостинні господарі, вийдемо йому назустріч.

Тут він звернувся до полковників:

– Згідно з моїм наказом, всі мають напоготові вирушати.

– Ми вже готові, – підтвердив пан Оскеркo, – лише коней осідлати і похід сурмити.

– Сьогодні ж сурмити. Ми вирушаємо завтра вдосвіта, не зволікаючи… Пан Бабинич піде вперед із татарами і язика якнайпоспішніше нам візьме.

Пан Кміциц, як тільки це вчув, уже був за дверима, а за мить вже мчався, як вихор, до Рокитного.

Пан Сапєгa також більше вже не затримувався.

Ще була ніч, коли сурми озвалися протяжно, після чого кіннота та піхота висипали в поле. За ними потягнулася довга валка скрипучих підвод. Перші денні відблиски віддзеркалилися в люфах мушкетів і на кінчиках списів.

Ішов реґімент за реґіментом, хоругва за хоругвою дуже чітко. Кавалеристи підспівували тихо, а коні фиркали енергійно у вранішньому холоді, з чого жовніри зараз наворожили собі певність перемоги.

Серця наповнилися духом звитяги, бо вже знало з досвіду лицарство, що пан Сапєгa роздумує, головою вертить, на всі боки кожне рішення зважує, але коли вже за щось візьметься, то зробить, а коли замахнеться, то б’є.

У Рокитному вже і місце після татар вистигло. Вони пішли ще вчора проти ночі і мали бути вже далеко. Вразило пана Сапєгу те, що дорогою про них ніхто не чув, хоча загін, який налічує з добровольцями кількасот людей, не міг пройти непоміченим.

Досвідченіші офіцери дуже захоплювалися діями пана Бабиничa, котрий так акуратно людей провести зумів.

– Як вовк, лозами йде і, як вовк, вкусить, – кивали вони, – він для цього просто народжений!

А пан Оскеркo, котрий, як ми згадували, знав, хто такий пан Бабинич, промовляв до пана Сапєги:

– Не даремно Хованський ціну на його голову встановив. Бог дасть вікторію, кому захоче, але я впевнений, що Богуславoвi війна з нами принесе неприємний сюрприз.

– Шкода лишень, що пан Бабинич, наче у воду канув, – бідкався гетьман.

Так спливло аж три дні без жодної звістки. Головні сили Сапєги дійшли до Дрогичинa, минули Буг і не зустріли ворога перед собою. Гетьман занепокоївся. Згідно з інформацією петигорців, роз’їзди Богуслава дійшли саме до Дрогичинa, тому було зрозуміло, що Богуслав вирішив відступати. Але що означала ця зміна? Чи Богуслав дізнався про переважаючі сили Сапєги і не наважувався мірятися з ними потугою, чи він прагнув відтягнути гетьманa далеко на північ, аби полегшити шведському королеві напад на пана Чарнецькогo та коронних гетьманів? Пан Бабинич мав би вже захопити язика і повідомити про все гетьману. Оцінка петигорцями числа війська Богуслава могла бути й помилковою, тому належало б отримати якнайскоріше уточнену про нього реляцію.

Тим часом минуло ще п’ять днів, а про пана Бабинича не було ні слуху ні духу. Наближалася весна. Дні ставали щораз теплішими, сніги танули. Околиця вкривалася водою, під якою дрімали грузькі болота, утруднюючи просування війська. Більшу частину гармат і фір мусив гетьман залишити ще в Дрогичинi і йти далі облегшеним. Звідси й великі незручності та бурчання, особливо в середовищі посполитого рушення. У Бранську натрапили на таку відлигу, що піхота вже не могла просуватися далі. Гетьман забирав коней дорогою в селян і дрібної шляхти і садив на них мушкетерів. Інших підхоплювала легка кавалерія. Але далеко просунутись не змогли, і гетьман розумів, що залишається лише одне: рухатися мерщій.

Богуслав усе відступав. Дорогою постійно натрапляли на його сліди, на обгорілі подекуди села, на людські трупи, що висіли на деревах. Дрібна шляхта, місцева, невтомно приїжджала зі звістками до табору Сапєги, але правда губилася, як зазвичай, у суперечливих повідомленнях. Той бачив одну хоругву і божився, що князь не має більше війська. А цей бачив дві, або й три, та ще й таку кількість, яка в поході милю займала. Словом, були це казки, які зазвичай розповідають люди, котрі не тямлять, що таке військо і воєнне ремесло.

Бачили також тут і там татар, але звістки про них видавалися найнеймовірнішими. Бо розповідали, що їх бачили не за княжим військом, а перед ним, що йдуть попереду. Пан Сапєгa сопів гнівно, коли хтось при ньому пана Бабиничa згадував, і докоряв панові Оскерку:

– Перехвалили ви його. У лиху годину відіслав я пана Володийовськогo, бо якби він був тут, то давно мав би стільки язиків, скільки сам захотів, а той вихор, а може, ще гірше… Хто його зна, може, і справді до Богуслава пристав і в авангарді йде!

Пан Оскеркo не знав уже, що й думати. Тим часом сплив ще один тиждень, а військо прийшло в Білосток. Було це опівдні. Двома годинами пізніше передні вартові повідомили, що якийсь загін наближається.

– Може, це пан Бабинич? – припустив гетьман. – Дам же я йому Pater noster!

Але це був не сам пан Бабинич. У таборі, однак, вчинився такий рух через прибуття цього загону, що пан Сапєгa вийшов сам подивитися. Тим часом товариші з-під різних прапорів підбігали, повідомляючи:

– Від пана Бабиничa! Військовополонені! Ціла купа!.. Багацько людей полонив!

Тут побачив пан гетьман кількадесятьох диких вершників на змарнілих і посірілих конях. Оточували вони гурт із близько трьохсот людей зі зв’язаними руками, били їх батогами зі сирівцю. Бранці жахливий мали вигляд. Були це швидше людські тіні, ніж самі люди. Oбдертi, напівголі, худі настільки, що ребра їм можна було полічити, закривавлені, йшли напівголодні, байдужі до всього, навіть до свисту батогів, які періщили їхні шкури, і до диких татарських вересків.

– Що це за люди? – поцікавився гетьман.

– Військо Богуслава! – пояснив один із добровольців пана Кміцица, котрий полонених разом із татарами супроводжував.

– А звідки ви їх стільки набрали?

– Близько половини ще дорогою нам через злидні здалися.

Тут підійшов старший татарин, наче вахмістр oрдинський, і вдаривши чолом, віддав панові Сапєзі листа пана Кміцица.

Гетьман без зволікань зламав печатку і став читати вголос: «Ясновельможний пане гетьманe! Я ні звістки, ні язиків досі не присилав, бо я попереду, а не позаду військ князя Богуслава йшов і хотів собі більшу купу бранців набрати».

Гетьман перервав читання.

– От чортяка! – зауважив він. – Замість іти за князем, він князя випередив!

– Хай його кулі б’ють!.. – додав упівголоса пан Оскеркo. Гетьман читав далі: «Бо хоч небезпечна це була пригода, тому що роз’їзди широко йшли, був змушений два знищити і нікого не жаліти, наперед я вибрався, від чого велика на князя напала конфузія, бо йому стало здаватися, що потрапив в оточення і в самісіньку пастку лізе»…

– Ось чим пояснюється його несподіваний відступ! – збагнув гетьман. – Диявол, справжній демон!