– Геть! – повторив пан Анджей.

Відвідувачі вийшли, б’ючи поклони, бо їх страх душив і щасливими були, що так усе скінчилося. Надвечір не було їх уже у фортеці.

Ніч запала темна і дощова. Це було восьме листопада. Надходила рання зима і разом із хвилями дощу впали на землю перші мокрі сніжинки. Тишу порушували лише протяжливі перегукування охорони, що линули від башти до башти: «На стороооожі!» Випірнала в темряві тут і там біла чернеча ряса Кордецькогo. Кміциц не спав, він був на мурі при панові Чарнецькому, з котрим згадували війни, на яких побували. Пан Анджей розповідав про перебіг війни з Хованським, нічого, звісно, не кажучи про те, яку сам відіграв у ній участь. А пан Пйотр розповідав про сутички зі шведами під Пшедбожeм, Жарновцями і в околицях Кракова, при цьому вихвалявся трохи і таке казав:

– Робив, що міг. Кожного, бачите, шведа, котрого вдалося мені зачепити, я позначав собі вузликом на перев’язі. Маю вже шість таких позначок, і дасть Бог, буде більше! Тому шаблю щораз вище під пахвою ношу. Якщо перев’язі забракне, то її не замінятиму, а бірюзу в кожен вузлик накажу вставити і після війни, як трофей, повішу. А ви вже маєте хоча б одного шведа на своїй совісті?

– Ні! – засоромився пан Кміциц. – Неподалік від Сохачевa я розбив зграю, але то були самі гультяї. Зате гіперборейців була купа, я впевнений, могли б вони насічками стати?

– Якби лише їх знайти.

– Зі шведами важче, бо рідко котрий не є характерником. Від фінів темного мистецтва виживання навчилися і кожен має двох або трьох демонів на службі, а є й такі, хто має аж до семи. Ті їх під час сутички пильно стережуть. Але якщо сюди прийдуть, то чорти безсилі, бо тут в усій околиці, звідки звідусіль із вежі видно, бісівська сила не може нічого вдіяти. Ви про це чули?

Пан Анджей не відповів, покрутив головою та став прислухатися уважно.

– Ідуть! – кинув він раптом.

– Що? Заради Бога! Що ви таке кажете?

– Кавалерію чую.

– Та це вітер із дощем перегукується.

– Рани Христові! Це не вітер, це коні! Вухо маю добре нашорошене. Наближається велика кіннота. І близько вже, лише вітер звуки глушив. До зброї, до зброї!!!

Вигуки пана Кміцицa пробудили з дрімоти змерзлих вартових, і ще не встигли затихнути, як унизу, в темряві озвалися різкі звуки сурм і грали вони довго, жалісливо та страхітливо. Схопилися всі зі сну ошелешені, перелякано питаючи один в одного:

– Чи не на Страшний суд сурми озвалися такої глухої ночі?..

Після цього ченці, жовніри та шляхта висипали на майдан. Дзвонарі побігли до дзвонів і незабаром озвалися всі: великі, менші і ще менші, немов на пожежу, змішуючи свої голоси з відлунням сурм, що не припинялося.

Кинули запалені ґноти в діжки зі смолою, навмисно підготовлені та прив’язані на ланцюгах, потім підтягнули їх догори. Червоне світло освітило підніжжя скелі і тоді ясноґурці побачили попереду загін кавалерійських сурмачів, котрі найближче стояли, з сурмами біля губ, а за ним довгі та глибокі ряди рейтарів із розгорнутими прапорами.

Сурмачі сурмили ще цілу годину, немов хотіли цими мідними звуками проголосити всю шведську могутність і до решти перелякати ченців. Нарешті вони замовкли. Один із них відколовся від ряду і, махаючи білою хустиною, наблизився до воріт.

– Від імені його королівської величності, – оголосив сурмач, – найяснішого короля шведів, готів і вандалів, великого князя Фінляндії, Естонії, Карелії, Бремена, Верди, Щецина, Померанії, Кашубщини та Вандалії, князя Рюґії, сюзерена Інґрії, Вісмарку та Баварії, графа Паладина Рейнського союзу, Юляху, Клівії та герцога Берзького. Відчиняйте!

– Впустіть! – почувся голос пріора Кордецькогo.

Відчинили, але лише хвіртку в брамі. Вершник вагався якусь хвилину, аж урешті зліз із коня, підійшов до муру і, помітивши білу чернечу одіж, спитав:

– Хто у вас настоятель ордену?

– Я! – відповів отець Кордецький.

Вершник подав йому сувій із печатками, а сам промовив:

– Пан граф біля костелу Святої Варвари очікуватиме відповіді.

Кордецький покликав негайно на нараду до дефініторію43 ченців і шляхту. Дорогою звернувся пан Чарнецький і до пана Кміцица:

– Ходіть і ви!

– Я піду лише через цікавість, – погодився пан Анджей, – бо насправді мені там нічого робити! Не язиком хочу Матері Божій служити!

Коли всі зібралися в дефініторії, Кордецький зірвав печатки та прочитав: «Не буду таїтися перед вами, всечесніші отці, з яким прихильним розумом і з яким серцем прибував я завжди до цього святого місця і до вашого зібрання, також із якою постійністю оточував вас своєю опікою й осипав добром. Тому я прагнув би, щоб і ви залишалися в переконанні, що ні прихильність, ні доброзичливість моя до вас не зникла й досі. Не як ворог, але як приятель сьогодні прибуваю, без страху віддайте під мою опіку ваш монастир, як цього вимагають час і теперішні обставини. Таким чином здобудете спокій, якого прагнете, і безпеку. Обіцяю вам урочисто, що святині неторканими залишаться, гаразди ваші не будуть знищені, я сам всі витрати на себе беру, і навіть вам коштів додам. Зважте ж терміново, скільки користі отримаєте, якщо з поваги до мене монастир мені ваш віддасте. Зважте також, аби більше вас не спіткало нещастя від грізного генерала Міллера, накази котрого важчі, ніж ці, будуть, бо він єретик і справжньої віри ворог. Тож, коли він надійде, будете змушені скоритися обставинам і здійснити його волю. І даремно жаліти будете з болем у душах і тілах, що солодкою моєю порадою знехтували».

Згадка про нещодавні добрі вчинки пана Вжещовичa дуже зворушила ченців. Були й такі, що довіряли його прихильності і в його порадах відвернення майбутніх зловживань і нещасть бачити хотіли.

Але ніхто не брав слова в очікуванні, що скаже пріор. А той мовчав, лише губи його ворушилися в тихій молитві. Нарешті озвався:

– Чи справжній приятель став би приходити нічної пори і такими жахливими звуками сурм лякати сплячих слуг Божих? Чи прибув би на чолі тих озброєних тисяч, які тепер під мурами стоять? Приїхали б п’ятеро, десятеро, якщо б добродійник сподівався приязної зустрічі. Що означають ті жахливі загони, якщо не загрозу, якщо ми відмовимося монастир здати?.. Брати наймиліші, згадайте і те, що ніде той ворог не дотримав свого слова, присяги і письмових запевнень. А ми маємо королівську грамоту, яку нам добровільно було надіслано, і в якій є чітка обіцянка, що монастир займати не будуть, а тепер стоять уже під його мурами, власну брехню жахливим латунним звуком потверджуючи. Брати наймиліші! Нехай кожен до неба серце здійме, щоб його Святий Дух освітив, і радьте опісля, кажіть, що кому сумління і ставлення до святині підкажуть.

Настала тиша. Тут почувся голос пана Кміцицa:

– Я чув у Крушині, як барон Лісола питав: «А чи скарб ченцям перетрясуть?» На що пан Вжещович, той, хто зараз стоїть під мурами, відповів: «Богоматір у талярах у пріорській скрині не має потреби». Сьогодні той самий пан Вжещович пише вам, преподобні отці, що сам кошти внесе і ще вам прибутків додасть. Зважте на щирість його!

На це зауважив ксьондз Мелецький, один із найстаріших у зібранні, і при цьому давній жовнір:

– Ми живемо в бідності, а ці скарби призначені на хвалу Пресвятої Богородиці, що перед вівтарями її сяють. Але навіть якщо б ми з вівтарів їх зняли, щоб безпеку святому місцю купити, хто ж нам поручиться, що слова дотримають, що святотатними руками не здеруть вотивів, святих покровів, не позабирають церковного начиння? Чи брехунам можна довіряти?

– Без єпископа, котрому ми підпорядковуємося, нічого чинити не можемо! – докинув отець Доброш.

А ксьондз Томіцький зауважив:

– Війна не наша справа, тому послухаймо, що скаже лицарство, яке під покров Богородиці до цього монастиря сховалося.

Тут погляди присутніх звернулися на пана Замойськогo, найстаршого за віком, найавторитетнішого та найдосвідченішого, він встав і такими озвався словами: