Пан Анджей здивовано слухав слова отця Кордецькогo, які були водночас і відповіддю на те, що з вуст пана Вжещовичa проти польського народу вийшло. Але оговтавшись від здивування він сказав таке:

– Чому ж, преподобний oтчe, ми не можемо повірити, що сам Усевишній сліпотою ворогів наділив? Зважмо на їхню пиху, на їхню жадібність до земного майна, зважмо на неймовірні утиски та податки, які навіть на священиків накладають, і відразу ж збагнете, що жодного святотатства вони не зречуться.

Пріор Кордецький не відповів пану Кміцицу, але звернувся до всіх зборів:

– Каже цей кавалер, що бачив посла Лісолу, котрий їхав до шведського короля. Однак я маю від краківських паулінів41 однозначне повідомлення, що короля вже немає в Кракові, і навіть в усій Малій Польщі, тому що відразу ж після падіння Кракова він до Варшави поїхав.

– Не може цього бути, – не повірив пан Кміциц, – і найкращий тому доказ, що він на капітуляцію кварцяних чекає, які під проводом пана Потоцького залишаються.

– Присягу має прийняти від імені короля генерал Дуґлас, – повідомив пріор, – так мені з Кракова пишуть.

Пан Анджей замовк, він не знав, що й сказати.

– Але я припущу, – правив далі пріор, – що шведський король не хотів бачити імператорського посла і навмисно забажав із ним розминутися. Любить так робити Карл: раптово приїжджати, раптово від’їжджати. Сердить його при цьому імператорське посередництво, тому охоче повірю, що він поїхав, вдаючи, що про прибуття делегата не знає. Менше мене дивує те, що графа Вжещовичa, таку знамениту особу, послові з ескортом послав, бо може хочуть політикою надолужити і статус делегата підтвердити, але як повірити, щоб граф Вжещович узявся розкривати свої наміри баронові Лісолi, котрий є католиком, до нас і всієї Речі Посполитої, і до нашого короля-вигнанця прихильний?

– Неподобство! – вимовив отець Нешковський.

– І мені це в голові не поміщається, – докинув пан мечник серадзький.

– Пан Вжещович також католик і наш добродійник, – сказав інший слуга Божий.

– І цей кавалер переконує, що чув усе на власні вуха? – спитав різко пан Пйотр Чарнецький.

– Подумайте, панове, і над тим, – додав пріор, – що я маю письмове запевнення від Карла-Ґуставa, що монастир і костел мають бути назавжди від займання і постою звільнені.

– Маю визнати, – авторитетно заявив пан Замойський, – що в цих звістках ніщо купи не тримається: шведи лише б втратили, а не набули, на Ченстохову вдаривши. Короля немає, тому барон Лісола не міг до нього їхати, а пан Вжещович не міг йому відкриватися. Далі: він не єретик, а католик, не ворог монастиря, а його благодійник, до слова, хоч би його навіть Сатана до нападу спокушав, не смів би діяти проти наказу і королівського запевнення.

Тут він звернувся до пана Кміцицa:

– Чому ж ви це розповідаєте, кавалере, та з якою метою? Хочете преподобних отців і нас тут присутніх налякати?

Пан Анджей стояв, як обвинувачений перед судом. З одного боку, брав його розпач, що якщо йому не повірять, монастир стане здобиччю ворога, з іншого ж – сором його палив, бо сам бачив, що видимість суперечить його повідомленню і що легко його брехуном визнати можуть. На думку про те гнів переповнював парубка, прокидалася в ньому природна запальність, вибухала ображена амбіція, прокидався давній, напівдикий пан Кміциц. Але боровся він сам зі собою, аж переміг, закликав усе своє терпіння та, повторюючи собі в душі: «За гріхи мої! За гріхи мої», зауважив із обличчям, що аж мінилося:

– Що я чув, можу повторити ще раз: Вейгард Вжещович планує напасти на монастир. Коли це станеться, не знаю, але гадаю, що незабаром. Застерігаю, що на вас усіх впаде відповідальність, якщо не послухаєтесь!..

На це Пйотр Чарнецький зауважив із натиском:

– Не так хутко, кавалере, стримайтеся. Голосу не підіймайте!

Після цього пан Чарнецький звернувся до зборів:

– Дозвольте мені, всечесні отці, поставити кілька питань цьому прибульцю.

– Ви не маєте права мене ображати! – крикнув пан Кміциц.

– Не маю навіть бажання, – холодно відрубав пан Пйотр. – Але тут про монастир і про Святу Богородицю йдеться, про її столицю. Тому мусите, пане, убік відкласти обрáзу, або якщо не убік, то на час, бо я впевнений, що вам будь-де відповісти можу. Ви звістку принесли, а ми її хочемо перевірити, це правильно і дивувати вас не повинно, а якщо не захочете відповідати, то може здатися, що ви боїтеся заплутатись.

– Гаразд! Питайте! – погодився пан Бабинич крізь зціплені зуби.

– Так отож. Кажете, що ви з Жемайтії?

– Атож.

– І прибули сюди, щоб шведам і зраднику Радзивіллу не служити?

– Авжеж.

– Але там є такі, хто йому не служать і за вітчизну виступають, є хоругви, які непокору виявили, є пан Сапєгa, чому ж до них ви не пристали?..

– Це моя справа!

– Ага! Ваша справа! – вигукнув пан Чарнецький. – То може мені на інші запитання відповісте?

Руки пана Анджея тряслися, очі втупились у важкий мідний дзвіночок, що стояв перед ним на столі, і з цього дзвіночка перевів погляд на питальника. У душі він закипав, непереборне бажання мав схопити той дзвіночок і запустити його в обличчя панові Чарнецькoму. Давній пан Кміциц усе більше брав гору над побожним і покірним Бабиничeм. Але він ще раз переміг себе і дозволив:

– Питайте!

– Якщо ви з Жемайтії, то мали б знати, що при дворі зрадника діється. Назвіть мені тих, хто йому в згубі батьківщини допомагав, назвіть тих полковників, котрі при ньому залишились.

Пан Кміциц зблід, як полотно, однак назвав кілька прізвищ. Пан Чарнецький вислухав і зауважив:

– Маю я приятеля, королівського придворного, Тізенгаусa, котрий мені ще одне ім’я називав. Ви нічого не знаєте про цього архінегідника?..

– Не знаю.

– Як таке можливе? Ви не чули про те, як братерську кров, немов Каїн, проливав?.. Не чули, проживаючи в Жемайтії, про пана Кміцица?

– Преподобні отці! – вигукнув вражений пан Анджей, трясучись, як у лихоманці. – Нехай мене духовна особа питає, тоді все знесу. Але, на живого Бога, не дозволяйте цьому шляхтичині мучити мене більше!..

– Попустіться! – зронив пріор Кордецький, звертаючись до пана Пйотрa. – Не про цього кавалера тут мова.

– Одне лише ще запитання, – попросив пан мечник серадзький.

І, звертаючись до пана Кміцицa, спитав:

– Ви не сподівалися, що ми можемо не повірити вашим звісткам?

– Як Бог на небі! – перехрестився пан Анджей.

– І яку нагороду за це жадали?

Парубок, замість відповісти, занурив гарячково обидві руки в шкіряний капшук, що висів у нього на животі біля пояса, витягнув звідти і сипонув на стіл дві жмені перлів, смарагдів, бірюзи й інших самоцвітів.

– Ось що!.. – кинув він схвильованим голосом. – Не за грошима я сюди прийшов!.. Не за якоюсь нагородою!.. Це перли й інші камінці. Це все здобич, із боярських шапок обдерта!.. Маєте мене!.. Чи я в нагороді маю потребу?.. Я хотів Найсвятішій Богородиці пожертвувати, але після сповіді, з чистим серцем!.. Ось так. Гадаєте я якоїсь нагороди потребую? Та я маю і більше. Бодай вас!..

Усі замовкли здивовані, бо вигляд коштовностей, що так легко, як крупа з лантуха, посипалися, справив на них неабияке враження. Кожен мимоволі питав себе: які причини міг би мати цей чоловік вигадувати, якщо не про нагороду йому йшлося?

Пйотр Чарнецький збентежився, бо така вже людська природа, що її вигляд чужої могутності та багатств засліплює. Врешті і його підозри відпали, бо не міг припустити, щоб такий великий пан, котрий коштовностями так сипле, для свого зиску хотів ченців налякати.

Переглядалися між собою присутні, а пан Анджей стояв над коштовностями з гордо піднятою головою, схожою на голову роздратованого орла, з вогнем у зіницях і рум’янцем на обличчі. Свіжа рана, що тяглася через скроню і щоку, посиніла, і страшним був пан Бабинич, погрожуючи хижим зором панові Чарнецькому, на котрого особливо обернувся гнів його.