З головної нави костелу долинав змішаний гомін людських голосів, наче потужний шум моря, а тут панувала глибока тиша, яку порушував лише спів ченця.
Образ ще був завішений, тому прочани тамували подих у грудях від очікування. Виднілися самі очі, втуплені в один бік, нерухомі обличчя, наче вже зі земним життям попрощалися, руки, складені біля вуст, як у янголів на іконах. Співу ченця вторив орган, видаючи лагідні та солодкі звуки, що пливли, наче з флейти неземної. Часом вони дзюркотіли, як вода в джерелі, а потім знову спадали тихі та густі, як рясний травневий дощ.
Раптом гримнув грім сурм і тулумбасів – тремтіння пробігло серцями.
Завіса на іконі розсунулася на два боки, і потік діамантового світла полинув згори на вірян. Зойки, плач і крики залунали в каплиці.
– Salve Regina!39 – гримнула шляхта. – Monstra Te esse matrem!40
А селяни заголосили:
– Найсвятіша Матінко Божа! Богородице наша! Царице янголів! Врятуй, допоможи, втіш, змилуйся над нами!
І довго ці вигуки лунали впереміш із риданням жінок, зі скаргами нещасних, з проханнями про диво хворих чи калік.
У пана Кміцицa душа втекла в п’яти. Він відчував лише, що бачить незміримість, якої не впіймає і не охопить, але перед якою ниціє все. Як же було можна засумніватися перед усією цією вірою, якої вся сутність не могла б помістити? Якою ж була недоля перед цією втіхою? Що таке шведська могутність перед таким захистом, що таке людська злість перед таким патронатом?..
Тут думки в нього зникли і залишилися самі почуття. Парубок забувся, нічого не пам’ятав, нічого не розпізнавав, хто він, де він. Молодикові здавалося, що він помер, що душа його відлітає зі звуками органа, змішується з фіміамом кадил. Руки, що звикли до меча та кровопролиття, шляхтич простягнув догори і стояв навколішки, наче п’яний, у захваті.
Тим часом Служба Божа закінчилася. Пан Анджей і сам не знав, яким чином опинився нарешті знову в головній наві костелу. Священик навчав з амвона, але пан Кміциц довго ще нічого не чув, нічого не тямив, як людина, розбуджена зі сну, не відразу усвідомлює, де закінчується сон, а де починається ява.
Перші слова, які він почув, були: «Тут зміняться серця і душі виправляться, бо ні швед цієї сили не здолає, ні перебуваючі в суцільній темряві світла не переможуть!»
«Амінь»! – підкреслив подумки пан Анджей і взявся бити себе в груди, бо йому тепер здавалося, що грішив важко, вирішивши, що вже все пропало і що немає звідки отримати надії.
Після закінчення богослужіння парубок зупинив першого ж зустрічного ченця і сповістив йому, що у справі костелу та монастиря хоче побачитися з пріором.
Пріор його негайно вислухав. Був це чоловік поважного віку, котрий уже до схилу життя наближався. Обличчя мав безмірно погоже. Чорна густа борода облямовувала його обличчя, а очі мав блакитні, спокійні, що пронизували наскрізь. У своєму білому чернечому одязі був подібний до святого. Пан Кміциц поцілував його в рукав ризи, а той обійняв його голову і спитав, хто він і звідки прибуває.
– Я прибуваю з Жемайтії, – пояснив пан Анджей, – аби найсвятішій Матінці Божій, зраненій вітчизні і покинутому монархові служити, проти яких досі я грішив, що все на святій сповіді визнаю щиро. І тому прошу, щоб сьогодні ще, або завтра до дня міг бути висповіданим, та й тому, що печаль за провини до цього мене схиляє. Прізвище своє справжнє також скажу вам, преподобний oтчe, під таємницею сповіді, не інакше, бо лиха слава мене випереджає і на заваді виправлення мого стати може. Перед людьми хочу називатися Бабиничeм, від назви одного мого маєтку, ворогом зайнятого. Тим часом важливе везу я повідомлення, яке прошу вислухати, oтчe, терпляче, бо про цю святу оселю і про монастир ідеться!
– Хвалю наміри ваші і бажання навернутися до праведного життя, – зронив пріор Кордецький. – Щодо сповіді, то без ліні жадання ваше вдовольню, а тепер слухаю.
– Я довго їхав, – почав свою розповідь пан Кміциц, – багато бачив і засмутило мене це без міри. Всюди зміцнився ворог, усюди єретики голови підіймають, бa, навіть католики в табір ворога переходять, який від цього, як і від здобуття двох столиць зовсім зухвалим став, на Ясну Ґуру тепер святотатну руку підняти задумав.
– Від кого маєте таку інформацію? – спитав отець Кордецький.
– Минулої ночі я ночував у Крушині. Приїхали туди Вейгард Вжещович та імператорський посол Лісола, котрий із двору брандербурзькогo повертався і до шведського короля поспішав.
– Шведський король вже не в Кракові, – сказав на те священик, дивлячись проникливо в очі пана Кміцицa.
Але пан Анджей очей не відвів і правив далі:
– Не знаю я, чи він є, чи його немає. Знаю лише, що барон Лісола до нього їхав, і прислали пана Вжещовичa, щоб його ескорт замінив і далі супроводжував. Обоє розмовляли при мені німецькою, на мою присутність не зважаючи, бо не думали, що я міг їхню мову розуміти, яку з дитинства знаю так добре, як і польську. І почув я, як пан Вейгард доповідав, що планує монастир зайняти і до скарбу дістатися, на що від короля отримав дозвіл.
– І ви це власними вухами чули?
– Так, як тут стою.
– Нехай діється Божа воля! – промовив спокійно священик.
Тут пан Кміциц злякався. Він вирішив, що владика називає Божою волею наказ шведського короля й опиратися не має наміру, тому зронив знічено:
– У Пултуську я бачив костел у шведських руках, жовнірів, котрі в карти в Божому притулку грали, пивні діжки на вівтарях і безсоромних жінок із солдатами.
Отець весь час проникливо дивився в очі лицаря.
– Дивна річ, – зауважив, – щирість і правда проглядають із ваших очей.
Пан Анджей спаленів.
– Хай би я тут трупом упав, якщо неправда те, що кажу!
– У будь-якому разі це важлива звістка, про яку радитися доведеться. Чи ви дозволите запросити сюди старших отців і кількох чесних шляхтичів, котрі в нас зараз мешкають і котрі нас радо в ці жорстокі часи підтримують? Дозволите?
– Охоче перед ними це я повторю.
Пріор Кордецький вийшов і за чверть години повернувся з чотирма старшими отцями.
Незабаром після них увійшли: пан Ружиць-Замойський, мечник серадзький, серйозний чоловік; пан Окельницький, хорунжий велюнський; пан Пйотр Чарнецький, молодий кавалер із грізним і суворим виразом обличчя, схожий на дуб зростом і силою, і ще кілька шляхтичів різного віку. Отець Кордецький представив їм пана Бабиничa із Жемайтії, після чого повторив привселюдно пана Кміцица новини. Вони ж дивувалися дуже і стали міряти очима пана Анджея пронизливо і з недовірою, а що ніхто першим слова не брав, то це зробив сам Кордецький:
– Нехай мене Бог боронить, аби я цього кавалера запідозрив у злому намірі або брехні, але ті новини, які він приніс, настільки мені здаються неправдоподібними, що я за слушне визнав, аби ми це обміркували. У найщирішому прагненні міг той кавалер обманутися, або погано почути, або кепсько збагнути, або навмисно в оману єретиками був введений. Переляком серця наші наповнити, переполох у святому місці викликати, богослужінню зашкодити – це для них невимовна радість, у якій би точно жоден собі в злостивості своїй відмовити не схотів.
– Бачиться мені це дуже вірогідним, – сказав натомість отець Нєшковський, найстарший на зборах.
– Потрібно спочатку дізнатися, чи той кавалер сам не єретик? – запропонував Пйотр Чарнецький.
– Католик я, як і ви! – відрубав пан Кміциц.
– Мусимо зважати на кон’юнктуру, – додав пан Замойський.
– А кон’юнктура така, – продовжив отець Кордецький, – що хіба б Господь Бог і наша найсвятіша Його Матінка навмисно на цього ворога наслали сліпоту, щоб міру у своїх апетитах перебрав. Інакше ніколи б він на цю святу оселю не відважився підняти меча. Не власною силою він цю Річ Посполиту підкорив, самі її сини в тому йому допомогли. Але хоч народ наш і низько впав, хоча в гріху борсається, але і в самому гріху є певна межа, якої не можна переступати. Пана свого покинув, від Речі Посполитої відступився, але матері своєї, заступниці та цариці, шанувати не занехаяв. Глумиться з нас і зневажає нас ворог питаючи, що нам із давніх чеснот залишилося. А я відповім: всі згинули, однак щось-таки й залишилося, бо залишилася віра та пошана до найсвятішої Матері Божої, і на цьому фундаменті вся решта будується. І бачу це ясно, що нехай хоч одна шведська куля вищербить ці святі мури, тоді відвернуться від шведів навіть найзрадливіші, з приятелів стануть ворогами, проти них мечі підіймуть. Але і шведи мають на власну згубу розплющені очі і розуміють це добре. Тому, якщо Господь Бог, як я й казав, зумисної сліпоти на них не наслав, ніколи вони на Ясну Ґуру не насміляться вдарити, бо цей день став би днем зміни їхньої фортуни та опам’ятання нашого.
