Тим часом холоди наближалися швидким кроком. Дув пронизливий північний вітер, багно перетворювалося в грудки, а вранці плиткіші води затягали тонкі льодові кірки. Владика Кордецький, обходячи мури, потирав свої посинілі руки та промовляв:

– Бог морози на допомогу нам шле! Важко буде батареї насипати, підкопи робити і притому ви в теплих кімнатах почергово будете грітися, а їм аквілони47 хутко викличуть огиду до облоги.

Але саме тому Бурхард Міллер і прагнув мерщій скінчити з цим. Вів він із собою дев’ять тисяч війська, переважно піхоти, і дев’ятнадцять гармат. Мав також дві хоругви польської кавалерії, але на них покладатися не міг. По-перше, тому, що кінноту використовувати для штурму горбистої фортеці було надаремно, а по-друге, що люди йшли неохоче й одразу ж оголосили, що жодної участі в цій боротьбі не візьмуть. Йшли, мабуть, для того, щоб у разі здобуття фортеці, зберегти її від хижості переможців. Так принаймні жовнірам казали полковники. Йшли врешті-решт, бо швед наказував, бо всі державні війська в його були таборі і наказам були змушені коритися.

З Велюня до Ченстохови дорога коротка. Вісімнадцятого листопада мала розпочатися облога. Але шведський генерал вважав, що вона не триватиме більше ніж кілька днів і що він без зусиль цю твердиню займе шляхом перемов.

Тим часом настоятель Кордецький готував людські душі. Приступав до Служби Божої, немов у велике та радісне свято, і якщо б не неспокій і блідість деяких облич, можна було би припустити, що це веселе й урочисте «алілуя» наближається. Пріор особисто месу відправив, били в усі дзвони. Навіть після неї богослужіння не припинялось: урочиста процесія вийшла на мури.

Пріора Кордецького, котрий ніс Святі Дари, вели під руки мечник серадзький і Пйотр Чарнецький. Попереду йшли служки в стихарях, несли кадила на ланцюжках, бурштин і мирру. Перед балдахіном і за ним проходили ряди білої орденської братії зі звернутими до неба головами й поглядами, особи різного віку, починаючи від старезних і закінчуючи підлітками, котрі заледве до послушництва дійшли. Жовті вогники свічок мерехтіли на вітрі, а вони все йшли і співали, цілковито зосереджені на Всевишньому, наче нічого більше на цьому світі не знали. За ними виднілися підголені голови шляхтичів, заплакані обличчя жінок, але під сльозами спокійні, вірою та довірою натхнені. Йшли і селяни в сірячинах, довговолосі, на перших схожі християн. Малі діточки, дівчатка та хлопчики, змішані в натовпі, долучали свої тоненькі янгольські голосочки до загального хору. І Бог слухав цю пісню, що лилася зі сердець, аби вберегтися від земних утисків під єдиною охороною Божих крил. Вітер стих, заспокоїлося повітря, небо розпогодилося, а осіннє сонце розливало лагідне, блідо-золоте, але ще тепле світло на землю.

Процесія обійшла один раз мури, але вже не поверталася, не розпорошувалася, а рухалася далі. Відблиски дарохранильниці відсвічували на обличчя пріора, і воно здавалося від цього наче золотим і також променистим. Отець Кордецький очі мав прикриті, а на вустах розцвітав майже неземний усміх щастя, солодкий та п’янкий. Душею священик був на небі, в раю, в одвічних радощах, у незворушному спокої. І немов звідти отримував накази, щоб не забув про цю земну церкву, про людей і фортецю, про цю годину, яка мала настати, інколи зупинявся, розплющував очі, підіймав Святі Дари і благословляв.

Благословляв людей, військо, знамена, розквітлі, як маки, і мерехтливі, як веселка. Потім благословляв мури й узгір’я на околиці, що виднілося, потім благословляв менші та більші гармати, свинцеві ядра, залізні, скрині з порохом, амуніцію біля гармат, купи холодної зброї, призначеної для відбиття штурму. Потім благословляв села, що лежали в далечіні, благословляв північ, південь, схід і захід, ніби хотів на всю околицю, на всю цю землю Божу силу розтягнути.

Вдарила друга година пополудні. Процесія ще залишалася на мурах. Аж раптом на горизонті, де небо зустрічалося зі землею і синіла імла, в цій імлі замаячіло щось і стало рухатись, виповзало якесь марево, спочатку невиразне, яке, змикаючись поступово, ставало щораз чіткішим. Рейвах вчинився наприкінці процесії:

– Шведи! Шведи йдуть!

Відтак запала тиша, наче серця та язики заніміли. Лише дзвони били далі. У тиші залунав голос отця Кордецькогo, гучний, хоч і спокійний:

– Браття, радуймося! Час перемог і див наближається!

А за мить додав:

– Під твою милість прибігаємо, Матінко Божа, Царице наша! Тим часом шведська хмара розтягнулася в невимірного вужа, який підповзав усе ближче. Видно вже було його жахливе тіло. Воно корчилося, розкручувалося, часом відсвічувало маслянистою сталевою оболонкою, часом темніло та повзло, тягнулося, витикаючись здалеку.

Незабаром очі, що задивлялися з мурів, могли вже докладно все розпізнати. Спочатку рухалася кіннота, за нею піхота. Кожен полк був вишикуваний у каре, над яким височів ліс наїжачених списів, створюючи ще один прямокутник. Далі за піхотою волочилися гармати з пащеками, оберненими назад і схиленими до землі.

Ледачі їхні туші, чорні або жовтуваті, виблискували вороже на сонці. За ними тряслися по нерівній дорозі скрині з порохом і нескінченний ряд підвод із наметами та розмаїтим військовим спорядженням.

Грізний, але прекрасний це був вигляд походу регулярного війська, яке буцімто для страху продефілювало перед очима ясноґурців. Потім від маси відкололася кавалерія і погнала ступом, похитуючись, як хвиля, яку несе вітер. Незабаром і вона розпалася на кільканадцять більших і менших частин. Деякі загони просувалися до фортеці, інші миттю розлилися навколишніми селами для гонитви за здобиччю. Ще інші на завершення взялися об’їжджати фортецю, оточувати мури, досліджувати місцевість, займати ближні споруди. Поодинокі вершники блискавично пролітали від більших зграй до численних загонів піхоти, даючи знати офіцерам, де можна розміститися.

Тупіт та іржання коней, крики, поклики, відлуння кількох тисяч голосів і глухий гуркіт гармат долинали без перешкод до вух обложенців, котрі досі стояли спокійно на мурах, немовби спостерігаючи за видовищем, глипаючи здивованими очима на той великий рух і метушню ворожих військ.

Підійшли нарешті піхотні полки й узялися блукати довкола фортеці, шукаючи найвідповідніших місць для зміцнення своїх позицій. Тим часом вдарили на Ченстоховку, фільварок, що прилягав до монастиря, де не було жодного війська, лише селяни, котрі позачинялися в халупах.

Полк фінів, який зайшов туди першим, вдарив нестямно на беззахисне селянство. Витягали їх за волосся з хиж і просто рубали впертих. Решту населення повиганяли з осель, кавалерія вдарила на них і розігнала на чотири вітри.

Парламентар зі закликом Міллера здатися засурмив ще раніше до монастирських воріт, але захисники, побачивши різню та жовнірську жорстокість у Ченстоховці, відповіли густим гарматним вогнем.

Тепер, коли місцеве населення вже було вигнане з усіх найближчих споруд, а в них розмістилися шведи, треба було знищити їх щонайшвидше, щоб під їхнім захистом ворог не зміг би шкодити монастирю. Задиміли монастирські мури навколо, як боки корабля, оточеного бурею та піратами. Гуркіт струсонув повітря, аж монастирські мури затремтіли, а віконні шибки в костелі і забудові задзеленчали. Вогняні ядра в образі білявих хмаринок, описуючи зловісні дуги, падали на шведські укриття, ламали крокви, дахи, стіни – й уже скоро стовпи диму здіймалися з місць, в які ці ядра впали. Пожежа охопила будівлі.

Заледве розмістившись, шведські полки втікали щодуху зі забудов, і з нових позицій, розбігалися навсібіч. Безлад почався у ворожому таборі. Відкочували ще не налаштовані гармати, щоб захистити їх від ядер. Міллер здивувався. Він не сподівався ні такої зустрічі, ні таких гармашів у Ясній Ґурі.

Тим часом надходила ніч, а що виникла потреба навести лад у війську, то полководець вислав сурмача з проханням про перемир’я. Панотці погодилися легко.