Уночі, однак, спалили ще величезний шпихлір із великими запасами продовольства, де стояв вестляндський полк.

Пожежа охопила будівлю так швидко, а ядра лягали один біля одного так влучно, що вестляндці не змогли забрати ні мушкетів, ні набоїв, які також вибухнули у вогні, розносячи далеко навколо палахкотливі головешки.

Шведи не спали всю ніч, готувалися, насипали батареї під гармати, наповнювали коші землею, облаштовували табір. Жовнір, що стільки війн пройшов і в стількох битвах участь брав, від природи відважний і витривалий, нерадісно чекав наступного дня. Перший день приніс поразку.

Монастирські гармати заподіяли такої значної шкоди в живій силі, що навіть найстарші воїни за голови хапалися, приписуючи втрати необачному обходові фортеці і зайвому наближенню до мурів.

Але наступний день, хоч би і приніс перемогу, не обіцяв слави, бо чим було те взяття незначної фортеці та монастиря для завойовників стількох знаменитих міст, стократ краще укріплених? Тільки обіцяна багата здобич підтримувала жадання, а водночас та душевна тривога, з якою польські об’єднані хоругви підходили під славетну Ясну Ґуру, передалася і шведам. Тільки що одні тремтіли від думки про святотатство, а другі побоювалися чогось невизначеного, а чого – й самі не тямили, і називали загалом чарами. Вірив же у них сам Бурхард Міллер, то чому не мали вірити солдати?

Зауважили однак, що коли Міллер наближався до костелу Святої Варвари, кінь під ним зупинився, як вкопаний, подався назад, захарчав, стриг вухами і фиркав тривожно, не хотів і кроку більше ступити. Старий генерал не зрадив стривоженості, однак наступного дня призначив на цю місію князя Гессенського, сам же відтягнувся з більшими гарматами на північний бік монастиря, до Ченстоховки. Там усю ніч насипав шанці, щоб із них завтра вдарити.

Лише стало розвиднюватися, як почалася артпідготовка. Але цього разу першими заграли шведські гармати. Ворог спочатку не думав зробити в мурах проломи, щоб через них на штурм кинутися. Хотів лише налякати, засипати ядрами костел і монастир, розпалити пожежі, поруйнувати споруди, повбивати людей і поширити паніку.

На монастирські стіни зійшла нова хресна хода, бо ніщо так борців не зміцнювало, як вигляд Святих Дарів і спокій ченців, котрі несуть їх врочисто. Монастирські гармати відповідали громом на грім, блискавкою на блискавку, скільки могли, скільки людям сил і духу в грудях вистачило. Земля також здригалася, як від землетрусу. Море диму затягнуло над монастирем і костелом.

Що за моменти, що за видовище для людей (а багато таких було у фортеці), котрі ніколи в житті не бачили кривавого обличчя війни!

Гуркіт не вщухав, блискавки, дим, завивання куль роздирали повітря, жахливий регіт гранат, дзижчання куль об бруківку, глухі удари об стіни, дзенькіт розбитих вікон, вибухи вогняних ядер, торохкотіння, скрипіння і ляскіт, і тріскотня, хаос, знищення, пекло!..

Під час цього ні хвилини спочинку, ні можливості дихнути на повні груди від диму, щораз нові зграї ядер, а поміж цієї метушні голоси нажахані в різних боках фортеці, костелі та монастирі:

– Горить! Води! Води!

– На дах із баграми!.. Побільше плахт!

На мурах же репетували розігріті битвою жовніри:

– Вище бери!.. Вище!. Між будинки… Вогонь!..

Близько опівдня смертельна справа ще зміцніла. Могло б здатися, що коли дим спаде, шведські очі побачать лише купи ядер і гранат на місці монастиря. Вапняна курява зі стін, оббитих кулями, здіймалася і, змішуючись із димом, заслоняла огляд. Вийшли священики з реліквіями розганяти ті тумани, щоб не перешкоджали захисту.

Гуркіт став уривчастим, але таким частим, як вогняне дихання дракона.

Враз на вежі, наново відбудованій після минулорічної пожежі, озвалися сурми прекрасною гармонією побожної пісні. Пливла згори ця пісня і чути її було навколо, чути повсюдно, аж до шведських батарей. До відголосу сурм долучилися незабаром і людські голоси, поміж ревіння, свисту, вигуків, вибухів, тріскотні мушкетів лунали слова:

Тут вибухнуло кільканадцять гранат, хряскіт черепиці та крокв, а потім крик «води!» різонув слух, i знову пісня пливла далі спокійно:

Пан Кміциц стояв на стіні на ділянці навпроти села Ченстоховки, в якій був штаб Міллера і звідки найбільший ішов вогонь. Він відштовхнув менш умілого гармаша і сам узявся цілитись. І робив це так добре, що незабаром, хоч і був листопад, і холодний день, скинув лисячий кожух, скинув жупан і в самих лише шароварах і сорочці залишився.

Людям, не обізнаним із війною, легшало на серці від вигляду цього жовніра з крові та кості, для котрого все, що тут діялося, це ревіння гармат, зграї куль, знищення, смерть, були такою ж звичною стихією, як вогонь для саламандри.

Брови парубок мав насуплені, вогонь палав в очах, рум’янці грали на щоках і якась дика радість на обличчі. Щомиті він схилявся на гармату, повністю зайнятий прицілюванням, весь відданий боротьбі, ні на що не зважаючи, цілив, знижував, підіймав і врешті кричав: «Вогонь!» А коли Сорока прикладав ґніт, полковник біг на зруб, дивився і час від часу покрикував:

– Покотом! Покотом!

Орлиний його погляд проникав крізь дим і кіптяву. І як тільки між будівлями бачив десь скупчення капелюхів або шоломів, відразу ж розбивав його і розпорошував влучним ядром, як блискавкою.

Часом молодик вибухав реготом, коли більшого, ніж зазвичай, спричиняв знищення. Ядра пролітали над ним і біля нього, та він не поглянув на жодне. Відразу ж після пострілу шляхтич заскочив на зруб, впився очима в далину і закричав:

– Гармата розбита!.. Там тепер лише три залишилося!..

До полудня він навіть не передихнув. Піт заливав йому чоло, сорочка парувала. Обличчя було закіптюжене сажею, а очі блищали.

Сам Пйотр Чарнецький захоплювався влучністю його пострілів і кілька разів між пострілами промовляв:

– Вам війна не в новину! Це відразу видно! Де ж ви так навчилися?

О третій годині на шведській батареї замовкла й друга гармата, розбита влучним пострілом пана Кміцица. Ті, що залишилися, стягнули за якийсь час із валів. Видно, шведи визнали цю позицію неможливою для втримання.

Пан Анджей глибоко зітхнув.

– Спочиньте! – запропонував йому пан Чарнецький.

– Гаразд! Їсти дуже хочеться, – відповів лицар. – Сороко! Дай, що там маєш під рукою!

Старий вахмістр поквапився подати. Приніс горілки в бляшанці та копченої риби. Пан Кміциц став їсти жадібно, підіймаючи час від часу погляд і спостерігаючи за пролітаючими неподалік гранатами так, немов дивився на ворон.

Все ж таки летіло їх достатньо, не від Ченстоховки, а з протилежного боку. Саме вони найбільше дошкуляли монастирю та костелу.

– Поганих мають гармашів, занадто високо підіймають гармати, – зауважив пан Анджей, не перестаючи їсти. – Дивіться, все перелітає і йде на нас!

Слухав ці слова молодий чернець, сімнадцятилітній пахолок, котрий заледве до послушництва вступив. Подавав він безперервно раніше ядра для заряджання і не відступав, хоча кожна жилка тряслася в ньому від страху, бо це вперше він війну бачив. Пан Кміциц імпонував йому невимовно своїм спокоєм. Тому тепер, почувши його слова, підсунувся мимоволі до парубка, ніби в пошуках опіки та прихованої під крилами могутності.

– А вони можуть нас досягти з того боку? – поцікавився він.

– Чому ж ні? – відповів пан Анджей. – А що, милий братику, дуже цього боїшся?

– Пане! – відповів пахолок тремтячим голосом. – Я уявляв собі страшну війну, але не думав, щоб була аж настільки страшна!