– Вітаю! – підтвердив пан Анджей. – Я чув.

– Кажете, що ви з Литви?.. І там бувають славетні воїни. Ми це знаємо самі, бо й до нас відлуння слави дійшло з одного краю світу в інший. Чи не знали ви там такого собі пана Кміцицa?

Запитання було таким несподіваним, що пан Анджей закляк, як укопаний.

– А ви чому про нього питаєте?

– Бо він мені подобається, хоча особисто з ним і не знайомий. Бо ми схожі один на одного, як пара чобіт. Я завжди повторюю: двоє є (даруйте, пане) справжніх жовнірів у Речі Посполитій: я в Короні, а пан Кміциц у Литві. Пара голубів, еге ж?! А ви були з ним знайомі?

«Щоб ти здох»! – подумав пан Кміциц. Та, згадавши дипломатичний статус пана Кукліновськогo, вголос сказав:

– Особисто не знайомий. Але прошу увійти, пане, бо там уже рада зачекалася.

Сказавши це, вказав на двері, з яких привітати гостя вийшов один зі священиків. Пан Кукліновський увійшов із ним разом у дефініторій, але перед тим обернувся до пана Анджея.

– Мило мені буде, пане кавалере, – зронив він, – якщо і назад ви мене відведете, а не хтось інший.

– Я зачекаю тут на вас, – погодився пан Кміциц.

І залишився сам. За мить молодик став походжати туди-сюди швидкими кроками. Схвилювалася в ньому вся душа, і серце заливалося чорною кров’ю зі злості.

– Смола так не пристає до одягу, як неслава до імені! – бурмотів собі під ніс. – Цей негідник, цей тертий калач, цей зрадник сміє братом моїм називатися і за компанійця мене має. Ось чого я дочекався! Всі шибеники в прихильності мені зізнаються, і ніхто чесний без огиди не згадає. Мало ще я зробив, мало!.. Якби принаймні я міг цю шельму навчити. Не може бути інакше, я його запам’ятаю.

Нарада в дефініторії тривала довго. Стемніло. Пан Кміциц чекав.

Нарешті з’явився пан Кукліновський. Обличчя його не міг бачити пан Анджей, але з частого дихання зробив висновок, що місія провалилася і не припала перемовникові до шмиги, бо навіть до бесіди втратив натхнення. Шляхтичі якийсь час ішли мовчки. Але пан Анджей вирішив таки дізнатися правду, тому вдав співчуття:

– Так виглядає, що ні з чим повертаєтесь. Наші вперті священики, між нами кажучи, – тут він стишив голос, – погано роблять, бо ми вже захищатися не можемо.

Пан Кукліновський зупинився і потягнув його за рукав.

– То ви вважаєте, що погано вони роблять? Маєте клепку в голові, ой, маєте! Святоші підуть на тельбухи, обіцяю! Кукліновськогo не хочуть слухати, то послухають його меча.

– Бачите, пане, мені також не про них ідеться, – правив далі пан Кміциц, – а про місце, воно святе, немає тут що й казати!.. І чим пізніше здадуться, тим умови суворіші будуть. Хіба що правдою є те, як торочать, що в країні виникають заворушення, що тут і там починають шведів рубати і що хан на виручку йде. Якщо так, то Міллер мусить відступити.

– Чесно вам скажу: ласі на шведську юшку прокидаються в країні і, мабуть, у війську також!.. Про хана різне балакають! Але Міллер не відступить. За кілька днів важкі гармати до нас прибудуть. Викуримо цих лисиць із ями, а пізніше що буде, те й буде!.. Але ж і розум ви маєте!

– Ось і ворота! – озвався пан Анджей. – Тут я змушений із вами попрощатися. Хіба що ви схочете, щоб вас із валу звести?

– Зведіть, зведіть! Кілька днів тому ви стрельнули вслід посланцю!..

– Ох! Та що ви таке кажете?!

– Можливо, випадково. Але краще проведіть мене. Мені треба й вам кілька слів сказати.

– А мені вам.

– От і добре.

Вони вийшли за браму і поринули в темряву. Тут пан Кукліновський зупинився і, вхопивши знову пана Кміцицa за рукав, швидко заговорив:

– Пане кавалере, ви здаєтесь мені розсудливим і винахідливим, при цьому відчуваю у вас жовніра з крові та кості. Навіщо вам, із якого лиха, святош, а не військових триматися, навіщо панотцям прислуговувати?.. Краща в нас і веселіша компанія – келихи, кості, дівчата. Розумієте, про що я?

Тут він міцно стис плече парубка.

– Ця оселя, – правив він далі, тицяючи пальцем на твердиню, – згорає. І дурень той, хто з палаючого будинку не втікає. Ви, може, боїтеся, що зрадником вас обізвуть?.. Плюньте на тих, хто вас так назвуть! Ходіть до нашої компанії. Я, Кукліновський, це вам пропоную. Хочете – слухайте. Не хочете – то й не треба. Гніву не буде. Генерал прийме вас добре, я постараюся, а мені до серця ви припали і щиро вам це кажу. Весела компанія, ох, весела! Жовнірська вольниця в тому, щоб служити, кому хочеш. Що вам ті ченці! Якщо цнотливість перешкоджає, то її виплюньте! Пам’ятайте також і те, що і чесні в нас служать. Стільки шляхти, стільки панів. Хто може бути кращим? Хто там нашого Казимирка тримається? Ніхто! Один лиш Сапєгa Радзивіллa гнобить.

Пан Кміциц зацікавився.

– Сапєгa, кажете, Радзивіллa гнобить?

– Так і є. Суворо його там на Підляшші потріпав, а тепер у Тикоцині облягає. А ми не перешкоджаємо!

– Тобто?

– Бо шведський король бажає, щоб вони один одного перебили. Радзивілл ніколи не був надійним, лише про себе думав. А тепер, мабуть, ледве дихає. Якщо вже його облягали, то, мабуть, йому гаплик. Може, й загинув уже.

– І шведи не йдуть йому на порятунок?

– А хто піде? Король у Пруссії, бо там найважливіші справи. Електор раніше викручувався, а тепер навіть не пискне. У Великій Польщі війнонька. Віттемберґ потрібен у Кракові, Дуґлас із горянами має роботу, тому залишили Радзивіллa на поталу. Хай його там Сапєгa з’їсть. Зміцнів воєвода, це правда. Але прийде і на нього управа. Нехай Карл лиш із Пруссією раду дасть, то притисне потім хвоста Сапєзі. Тепер немає на нього ради, бо вся Литва за нього стоїть.

– А Жемайтія?

– Жемайтію Понтус Делаґарді тримає в руках, і міцні його пазурі, я це знаю!

– Але як же Радзивілл опустився, той, хто могутністю з королями рівнявся?

– Згасає вже його зірка.

– Дивні діла Твої, Господи!

– Інша війна на черзі. Але менше з цим! Ну, то як? Не зацікавила вас моя пропозиція, яку я вам зробив? Не пожалієте! Ходіть до нас. І бажано вже сьогодні, не роздумуйте довго, до післязавтра, до приходу великих гармат. Вони вам, мабуть, довіряють, якщо можете за ворота виходити, як ось тепер. Або з листами прийдіть і більше не повертайтеся.

– Ви мене тягнете на шведський бік, бо ви шведський посланець, – промовив раптом пан Кміциц, – не випадає вам інакше, хоч у душі, хто зна, що там собі думаєте. Є й такі, хто шведам служать, а в серці лиха їм бажають.

– Слово честі, – запевнив пан Кукліновський, – що я кажу щиро, і не тому, що дипломатичну функцію виконую. За брамою я вже не делегат і, якщо хочете, складаю добровільно зі себе посольські повноваження та кажу, як приватна особа: покиньте до дідька цю паскудну фортецю!

– То ви тепер приватна особа?

– Саме так.

– І я можу тепер приватно з вами спілкуватися?

– Про це я й кажу! Саме це пропоную.

– Тоді послухайте мене, пане Кукліновський, – тут пан Кміциц нахилився і зазирнув у самі очі забіяки, – ви шельма, зрадник, негідник, шкуродер і архісобака! Цього досить, чи я маю вам іще й в очі плюнути?

Пан Кукліновський здивувався до такої міри, що більше ніж хвилину тривала мовчанка.

– Що таке?.. Як?.. Я правильно почув?

– Ось маєш, собако, досить, чи ти хочеш, щоб я тобі ще й в очі плюнув?

Пан Кукліновський блиснув шаблею, але пан Кміциц згріб його своїми залізними лаписьками, викрутив лікоть, висмикнув шаблю, потім втелющив йому в обличчя, аж ляскіт пролунав у темряві, підправив із другого боку, крутнув його, як дзиґу, та, копнувши з усієї сили, вигукнув:

– Приватній особі, не дипломату!..

Пан Кукліновський покотився вниз, як камінь, випущений із балісти, а пан Анджей спокійно пішов до воріт.

Діялося це в тіні гори, тому з мурів важко було щось розгледіти. Проте за воротами пан Кміциц здибав нетерплячого отця Кордецькогo, котрий відразу ж відвів його набік і спитав:

– Що ви так довго робили з паном Кукліновським?

– У нас була приватна бесіда, – пояснив пан Анджей.