Міллер не любив князя Гессенського, але, як і багатьом людям нижчого походження, йому імпонувала неабияк та холодна, ввічлива і водночас презирлива манера спілкуватися, властива людям високої гідності. Міллер намагався перейняти й собі таку манеру, та йому це не вдавалося. Він пригальмував, однак, вибух емоцій і вже спокійніше зронив:

– Ченці завтра висітимуть.

– Це не моя справа, – зауважив князь Гессенський, – але тоді накажіть оточити, ваша гідносте, ще сьогодні ті дві тисячі поляків, які є в нашому таборі, бо якщо цього не зробите, то вони завтра вдарять на нас. Тепер безпечніше шведському солдатові йти між зграї вовків, ніж між їхні намети. Ось і все, що я хотів сказати, а тепер дозволю собі побажати вашій гідності успіхів.

Сказавши це, він вийшов із приміщення.

Міллер зрозумів, що зайшов уже задалеко. Але наказу свого не скасував, і того ж самого дня взялися споруджувати шибеницю на очах усього монастиря. Водночас вояки, користаючи з мораторію на стрільбу, ще ближче підійшли до мурів, не переставали глумитися, дорікати, блюзнірствувати й обзиватися. Цілі гурми їх дерлися нагору. Стояли так густо, наче мали йти на штурм.

Тут пан Кміциц, котрого не скували, як він просив, не витримав-таки і дав залп із гармати в найбільшу купу так влучно, що покотом поклав усіх жовнірів, котрі навпроти вильоту перебували. Було це немовби сигнал, бо відразу, без наказів, навіть усупереч їм, озвалися всі гармати, гримнули мушкети та ґарлачі.

Натомість шведи, опинившись під вогнем з усіх боків, виючи та лементуючи, утікали розпачливо від фортеці, густо по дорозі трупом падаючи. Пан Чарнецький підбіг до пана Анджея.

– Чи ви знаєте, що за це куля в лоб належиться?

– Знаю, але мені байдуже! Щоб мене!..

– Тоді цільтеся добре!

Пан Кміциц цілився добре. Незабаром, однак, забракло йому цілей. Паніка велика вчинилася тим часом у шведському таборі, але було зрозуміло, що шведи першими порушили перемир’я, що навіть Міллер подумки визнав слушність дій ясноґурців.

Більше того! Навіть пан Анджей не сподівався, що своїми пострілами врятував імовірно життя панотцям, бо в результаті Міллер остаточно переконався, що ченці справді готові для добра Церкви та монастиря жертвувати своїми побратимами. Канонада при цьому вбила в його голову думку, що якщо хоча б волосина впаде з голови посланців, то вже нічого іншого, крім такого грому, він не почує з боку монастиря.

Тому наступного дня він запросив ув’язнених ченців на обід, а ще наступного відіслав їх до монастиря. Плакав отець Кордецький, побачивши братів своїх, всі обіймали їх за плечі та дивувалися, почувши з їхніх вуст, що саме тим пострілам мають завдячувати свій порятунок. Пріор, котрий до цього гнівався на пана Кміцицa, покликав його тут же і промовив:

– Я гнівався, бо думав, що ви їх згубили, але вас, либонь, Найсвятіша Богородиця надихнула. Це знак Її милості, втішайтесь!..

– Найдорожчий отче, коханий, то не буде більше перемов? – спитав пан Анджей, цілуючи його в руку.

Але заледве він це сказав, заледве закінчив, як звук сурми почувся біля воріт і новий делегат від Міллера зайшов у монастир.

Це був пан Кукліновський, полковник волонтерської хоругви, що вешталася зі шведами. Найбільші баламути, без пошани та віри, служили в цьому підрозділі, частина дисиденти, такі, як лютерани, aрiaни54 та кальвіністи. Цим пояснювалася їхня дружба зі шведами, але пригнала їх до табору Міллера жага грабунку та здобичі. Ця зграя, що складалася зі шляхти, вигнанців, людей, котрі втекли з в’язниць і від рук ката, і челядників-шибеників, відірваних від двору, схожа була трохи на давню ватагу пана Кміцица, тільки ті билися, як леви, а ці жадали лише грабувати, кривдити шляхтянок по садибах, розбивати стайні та скрині. А пан Кукліновський був ще менше схожий на пана Кміцицa. Вік присипав сивиною його волосся, обличчя мав зів’яле, зухвале та безсовісне. Очі, надзвичайно випуклі та хижі, сповіщали про вибуховість характеру. Був це один із тих жовнірів, у котрих від розгульного життя та безперервних воєн совість згоріла дотла. Безліч схожих крутеликів сновигало тоді після Тридцятилітньої війни по всій Німеччині та Польщі. Готові вони були служити кожному, і не раз простий випадок вирішував, на чий бік вони ставали.

Вітчизна, віра, словом, усе святе було їм цілком байдуже. Визнавали тільки жовнірську долю, шукали в ній радощів, розпусти, вигоди та забуття. Обравши навмання якийсь табір, служили йому досить вірно, дотримуючись якоїсь жовнірсько-розбійницької честі та щоб не зіпсувати собі й іншим довіри. Таким був і пан Кукліновський. Суворою відвагою та незмірною жорстокістю він зумів завоювати собі повагу серед баламутів. Легко йому вдавалося вербувати людей. Все своє життя він прослужив у різних арміях і таборах. Був на Січі отаманом, водив полки на Волощину, у Німеччині вербував добровольців під час Тридцятилітньої війни і набув певної слави як командувач кавалерії. Криві його ноги, вигнуті, як дуги, підтверджували, що більшу частину свого життя він провів на коні. Худий був при цьому, як тріска, і трохи скрючений від розпусти. Ріки крові, не лише у війнах пролитої, тяжіли на ньому. Все ж не був цей чоловік від природи цілком лихий, мав часом і шляхетніші пориви, був лише до шпику кістки зіпсутий і вкрай зухвалий. Сам він не раз казав у довіреній компанії на п’яну голову: «Вчинив я не одне, за що блискавка мала б мене вразити, але не вразила».

Ця безкарність спричинилася до того, що він не вірив у Божу справедливість і кару не лише за життя, а й після смерті, інакше кажучи: не вірив у Бога, але вірив, однак, у чорта, чаклунів, астрологів та алхімію.

Одягався по-польському, бо вважав це вбрання найвідповіднішим для кавалериста. Лише вус, ще чорний, підстригав по-шведськи і розчепірював задерті догори кінці. У розмові здрібнював слова, як дитина, що дивне справляло враження в устах такого втілення нечистого та недолюдка, котрий хлебче людську кров. Говорив він багато і поспішно, наче вважав себе знаменитою особою й одним із найкращих у світі полковників кінноти.

Міллер, котрий мав ширші погляди, сам до такого ґатунку людей належав, цінував його дуже, а особливо любив садити шляхтича за свій стіл. Тепер пан Кукліновський сам викликався йому в помічники, обіцяючи, що вмовить священиків нарешті спам’ятатися.

Раніше ще, коли після арешту панотців пан Замойський, мечник серадзький, вибирався власною персоною в табір Міллера вимагати заручника, то Міллер послав пана Кукліновськогo. Однак пан Замойський і отець Кордецький не прийняли його, як людину невідповідної гідності.

З того часу вражений у своєму самолюбстві пан Кукліновський зачаїв смертельну образу на захисників Ясної Ґури і вирішив усіма силами їм шкодити. Тому він зібрався в посольську місію не лише заради неї самої, а щоб усе оглянути, тут і там гниле зерно посіяти. Оскільки віддавна він знайомий із паном Чарнецьким, то наблизився до брами, яку стеріг саме він. Але пан Чарнецький тоді спав, а пан Кміциц його підміняв. Він впустив гостя і завів його в дефініторій.

Пан Кукліновський окинув оком знавця пана Анджея й упала йому дуже в око не лише постава, а й зразковий жовнірський вишкіл молодого юнака.

– Жовнір відразу справжнього жовніра впізнає, – зауважив гість, підіймаючи руку до шапки. – Я не сподівався, щоб святоші мали таких бравих офіцерів до послуг. Як звати, скажіть, будь ласка?..

У пана Кміцица, котрий з усіх сил тримався, щоб чогось лихого не набалакати, аж душа здригалася, особливо до поляків, котрі шведам служать. Проте він згадав недавній гнів отця Кордецькогo, зважив, яку той перемовам увагу приділяв, тому відказав холодно, але спокійно:

– Моє прізвище Бабинич, я давній полковник литовського війська, а тепер волонтер на службі Матері Божої.

– А я Кукліновський, також полковник, про мене ви мали б чути, бо колись лише одного військового з цим прізвищем і з цією шаблею, – тут шляхтич ударив себе в бік, – згадували не лише тут у Речі Посполитій, а й за кордоном.