Раптом Міллер ударив долонею по коліну та закричав:

– Варта! Варта!

Вусаті обличчя чотирьох мушкетерів з’явилися миттю в дверях.

– Схопити ці голені потилиці та зачинити! – верескнув генерал. – Ви, пане Садовський, повідомите в монастир, що нехай лише з однієї гармати дадуть з мурів залп, обох ченців накажу негайно ж повісити!

Обох священиків вивели: отця Блешинськогo й отця Малаховськогo, під глузування і насмішки солдатів. Мушкетери насаджували їм свої капелюхи на голови, часом і на обличчя, так щоб очі були заслонені, і навмисно наводили їх на розмаїті перешкоди, а коли хтось зі священиків спотикався або падав, тоді вибухав регіт серед вояків. Того, хто впав, підіймали прикладами, ніби підпираючи його, били по шиї та плечах. Інші кидали в них кінським гноєм, ще інші хапали в долоні сніг, розтирали його на тонзурах53 або вкидали священикам за комір. Відчепили мотузки від сурм і накинули панотцям на шиї, після чого жовніри вхопили за протилежний кінець і вдавали, що ведуть худобу на ярмарок, викрикуючи вголос ціни.

Священики йшли тихо, з руками, складеними на грудях, з молитвою на вустах. Закрили їх урешті в стодолі тремтіти від холоду та глуму. Біля дверей поставили варту з мушкетами.

Під монастирем оголосили наказ, точніше погрозу Міллера.

Злякалися панотці, нажахано стерпло все військо. Гармати замовкли, рада не знала, як бути. Залишити священиків у руках варварів негоже. Якщо послати інших, то й їх Міллер схопить. Натомість він через кілька годин сам прислав гінця зі запитом, що ченці мають намір робити.

Йому відповіли, що поки панотців не звільнять, про жодні перемови й мови бути не може, бо як же ченці можуть вірити, що генерал дотримає умов здачі, якщо всупереч законам війни послів ув’язнює, недоторканність яких навіть варварський люд поважає.

На цю заяву не було швидкої відповіді, і тривожна невпевненість запанувала в монастирі й остудила запал захисників.

Шведські ж вояки, застраховані затриманням військовополонених, працювали гарячково над наближенням до недоступної досі фортеці. Насипали завзято нові шанці, ставили коші зі землею, встановлювали гармати. Зухвалі солдати підходили під стіни на відстань пострілу з мушкета. Погрожували костелу та захисникам. Захмелілі вояки кричали, погрожуючи п’ястуками мурам:

– Здавайте монастир або знайте, що ваші ченці висітимуть!

Інші блюзнірствували страшно проти Богородиці та католицької віри. Обложенці, з огляду на життя панотців, були змушені терпляче це слухати. Панові Кміцицу нестяма запирала дихання в грудях. Він дер волосся з чуприни, одяг на собі і заламував руки, повторюючи Пйотру Чарнецькому:

– А я казав, я казав, до чого можуть призвести перемови зі злодіями! Тепер стій, терпи! А вони лізуть в вічі і блюзнірствують!.. Матінко Божа, змилуйся наді мною, дай мені сили!.. Заради живого Бога! Невдовзі ще й на мури почнуть лізти!.. Тримайте ж мене, закуйте мене, як розбійника, бо не витримаю!

Вороги тим часом підходили щораз ближче і богохулили щораз сміливіше.

Стався і новий випадок, який у розпач кинув обложенців. Пан київський каштелян, здаючи Краків, випросив дозволу вийти з усім військом і залишитися в Сілезії аж до кінця війни. Сімсот піхотинців з усього війська, королівської гвардії під командуванням полковника Вольфa, стояли тут же, неподалік від кордону і, довіряючи трактатам, цілком розслабились.

Тож пан Вжещович намовив Міллера, щоб цих людей захопив. Той послав самого пана Вжещовичa з двома тисячами рейтарів, котрі вночі перейшли кордон, напали на поснулих і захопили всіх до єдиного. Заручників наказав Міллер навмисно обводити довкола муру, щоб показати священикам, що те військо, від якого сподівалися допомоги, послужить саме до завоювання Ченстохови.

Видовище це було жахливе для обложених – бачити чудову королівську гвардію, гнану навкруг мурів. Ніхто не сумнівався, що їх перших змусить Міллер до штурму.

Переполох стався знову у війську. Декотрі жовніри взялися зброю свою ламати та кричати, що немає вже ради, потрібно здаватися якнайскоріше. Серця впали і в шляхтичів. Дехто з них знову звернувся до отця Кордецькогo з проханням, щоб зглянувся над їхніми дітьми, над святим місцем, над іконами і над орденським зібранням. Заледве авторитету пріора та пана Замойськогo вистачило зупинити ці виступи.

Але пріор насамперед турбувався про звільнення ув’язнених панотців і вдався до хитрішого способу. Він написав листа до Міллера, що охоче для добра Церкви принесе своїх братів у жертву. Тому нехай генерал засуджує їх на смерть. Всі інші будуть потім знати, чого від нього можна сподіватися й чи можна довіряти його обіцянкам.

Міллер радів, бо чомусь вирішив, що облога добігає кінця. Не відразу він повірив словам отця Кордецькогo і готовності до самопожертви ченців. Тому одного з них, отця Блешинськогo, послав до монастиря, зобов’язавши його попередньо присягою, що повернеться добровільно, незалежно від того, яку відповідь принесе. Зобов’язав його також присягою, що підтвердить шведську могутність і марність опору. Чернець повторив усе точно, але очі його промовляли щось геть інше, а наприкінці додав:

– Наші життя нижче цінуйте, ніж добро пастви, я чекаю на постанову ради. І що ви ухвалите, якнайточніше ворогові після повернення перекажу.

Йому звеліли відповісти, що орден прагне угоди, але не може вірити генералoвi, котрий делегатів ув’язнив. Наступного дня прийшов до монастиря другий із послів, отець Малаховський, і зі схожою відійшов відповіддю. Тоді обоє почули вирок смерті.

Було це в ставці Міллера, у присутності штабу та вищих офіцерів. Всі вони вдивлялися пильно в обличчя ченців, цікаво ж було, яке вирок справить на них враження. І з найбільшим здивуванням побачили на обох радість таку велику, таку неземну, немовби найвище сповіщають їм щастя. Сполотнілі обличчя ченців миттєво зарум’янилися, очі наповнилися світлом і отець Малаховський промовив тремтячим від зворушення голосом:

– Ах! Хоч сьогодні помремо, адже за Бога і короля стати жертвою нам призначено!..

Міллер наказав їх негайно вивести. Офіцери, котрі залишилися, глипали одні на інших, врешті-решт хтось таки озвався:

– Із таким фанатизмом боротися важко.

Князь Гессенський додав:

– Схожу віру мали лише перші християни. Цього ви хотіли добитися?

Потім він звернувся до пана Вжещовичa.

– Пане Вейгард, – сказав він, – радий би знати, що ви думаєте про цих ченців?

– Не маю потреби ними перейматися, – зухвало відказав пан Вжещович. – Пан генерал уже про все подбав!

Раптом пан Садовський виступив на середину приміщення і зупинився перед Міллером.

– Ваша гідність не може наказати цих ченців стратити! – промовив він рішуче.

– І це чому ж?

– Тому, що вже про жодні угоди після такого і мови бути не може, гарнізон фортеці запалає помстою, і ці люди швидше один за одним поляжуть, ніж здадуться.

– Віттемберґ пришле мені важкі гармати.

– Ваша гідність не зробить цього, – повторив із натиском пан Садовський, – бо це делегати, котрі з довірою сюди прибули!

– Я з такою ж довірою накажу їх повісити на шибениці.

– Відлуння цього вчинку пронесеться всією країною, схвилює всі серця і відверне їх від нас.

– Дайте мені, пане, спокій зі своїми відлуннями!.. Я чув уже про них сто разів.

– Ваша гідність не зробить цього без відома його королівської величності!

– Ви не маєте права нагадувати мені про мої обов’язки щодо короля!

– Але я маю права просити звільнити мене зі служби, а рапорт його королівській величності представити. Я хочу бути жовніром, а не катом!..

Князь Гессенський і собі виступив у центр кімнати і промовив демонстративно:

– Пане Садовський, дайте мені свою руку. Ви шляхтич і порядний чоловік!

– Що таке? Що це означає? – заревів Міллер, схопившись із крісла.

– Генерале, – холодно оголосив князь Гессенський, – я дозволю собі вважати, що пан Садовський – чесний чоловік, і переконаний, що це жодною мірою не є порушенням дисципліни.