Один гармаш, німець, підозрілого віросповідання, порадив жовнірам самим брати справу в свої руки і порозумітися зі шведами про здачу фортеці. Інші вхопилися за цю думку. На щастя, були і такі, котрі не лише рішуче противилися зраді, а й негайно повідомили про неї настоятеля.

Пріор, котрий із найщирішою вірою у небесні сили вмів і земну передбачливість, і обачність поєднати, знищив у зародку бунт, що таємно ширився. Усіх ватажків бунту, на чолі зі згаданим гармашем, вигнав із фортеці, не побоюючись зовсім щодо того, що шведам про стан фортеці й її слабкі місця могли б розпатякати. Потім, подвоївши місячну плату гарнізону, змусив їх присягнути, що до останньої краплі крові будуть монастир боронити.

Але подвоїв він також і пильність, вирішивши ще старанніше дбати про платного жовніра, шляхту, і навіть своїх ченців. Старші отці були призначені до нічних хорів. Молоді ж, крім меси, зобов’язані були відправляти служби й на стіні.

Наступного дня відбувся огляд піхоти. До кожної вежі призначили окремого шляхтича з його челяддю, а також десятьох ченців і двох довірених гармашів. Усі вдень і вночі зобов’язані були доручених їм об’єктів пильнувати. На східно-північній вежі стояв Сиґізмунд Мосінський, добрий жовнір, той, дитина котрого дивовижним чином урятувалася, хоч вогняне ядро впало біля колиски. Разом із ним охорону тримав отець Іларіон Славошевський. На західній стояв отець Мелецький, а від шляхти – Миколай Криштопорський, понурий і неговіркий чоловік, але безперечно відважний. Східно-південну вежу зайняли Пйотр Чарнецький із паном Кміцицем, а з ними отець Адам Стипульський, котрий давніше в елеарській хоругві служив. Той у разі потреби охоче закочував чернечу рясу і при гарматі допомагав, а на ядра, що пролітали неподалік, не більше звертав уваги, ніж старий вахмістр Сорока. На південно-західну вежу призначили пана Скужевськогo й отця Даніеля Рихтальськогo, котрий тим відзначався, що дві і навіть три ночі поспіль міг без сну залишатися, і жодної шкоди для сил і здоров’я не зазнавав.

Вартою командували отці Доброш і Захарій Малаховський. Непридатних до бою призначили на дахи, а арсенал і всілякі військові причандалля узяв під нагляд отець Лясота. Після отця Доброша перейняв він також посаду майстра вогню.

Його завданням було вночі освітлювати мури, щоб ворожа піхота не могла під них підібратися. Він наготував кошиків і залізних казанів на вежі, в яких вночі горіли тріски і смолоскипи.

Тому щоночі вся вежа світилася, як один велетенський факел. Щоправда, полегшувало це шведам стрільбу в неї, але могло служити й ознакою того, що фортеця ще захищається, якби випадково якесь військо обложеним на допомогу прибуло.

Таким чином, не лише спонукання здатися зійшли на пси, а й ще старанніше всі взялися до захисту. Походжав наступного дня отець Кордецький по стіні, як пастир по вівчарні, бачив, що все гаразд, і всміхався задоволено, хвалив начальників і жовнірів, а дійшовши до пана Чарнецькогo, промовив:

– І пан мечник серадзький, наш коханий вождь, тішиться в серці нарівні зі мною, бо каже, що тепер ми удвічі міцніші, ніж спочатку. Новий дух зійшов на них, решту милість Матері Божої зробить, а я тим часом за нові перемови візьмуся. Будемо зволікати та марудити, бо це людську кров збереже.

Пан Кміциц на це озвався:

– Ех, превелебний oтчe, що там угоди! Часу шкода! Краще знову цієї ночі вилазку зробити і цих псявір полоскотати.

Але Кордецький, котрий перебував у хорошому настрої, усміхнувся лише так, як усміхається матір до дитини, що набридає, потім підняв віхоть, що лежав біля гармати, й узявся вдавати, що б’є ним пана Кміцицa по спині.

– Ти будеш мені тут втручатися, нестерпний литовцю, – удавано сердився він. – Будеш тут мені крові, як вовк, жадати, будеш мені тут приклад непослуху показувати, ось тобі за це! Ось тобі!

Пан Анджей весело, наче школяр, ухилявся то праворуч, то ліворуч, навмисно дражнився і повторював:

– Бити шведів! Бити! Бити! Бити!

Таку вони собі вчинили забаву, маючи гарячі душі, батьківщині віддані. Але перемов пріор Кордецький не занехаяв, зауваживши, що Міллер гаряче їх прагне і за будь-яку їхню видимість хапається. Тішили ці прагнення пріора, бо розумів, що нелегко ворогові, який так жадібно прагне все хутко скінчити.

Дні минали один за одним, в які не мовчали, щоправда, гармати та мушкети, але в основному були задіяні пера. Таким чином облога затягнулася, а зима надходила щораз суворіша. На вершинах Татр хмари висиджували в бездонних гніздах завірюху, мороз, сніги та викочувалися на країну, ведучи за собою своє крижане потомство. Ночами шведи тулилися до своїх багать, воліючи загинути від монастирських ядер, ніж замерзнути.

Тверда земля утруднювала насипання шанців і можливість підкопів. Облогу не форсували. Не лише офіцери, але цілі війська мали на вустах лише одне слово: «Перемови».

Вдавали спочатку священики, що мають намір скоритися. Послали до Міллера представником отця Марцела Доброша і вченого ксьондза Себастіана Ставицького. Вони залишили Міллеру якусь надію. Як тільки він це почув, аж руки розвів і був готовий обійняти їх на радощах. Бо вже не про Ченстохову, а про всю країну йшлося. Капітуляція Ясної Ґури остаточно позбавила б надії патріотів і остаточно штовхнула б Річ Посполиту в обійми шведського короля. Натомість опір, і при цьому переможний опір, міг змінити серця, розум і спричинити нову жахливу війну. Ознак її не бракувало. Міллер знав про це і відчував, у що вляпався, що страхітлива тяжіє на ньому відповідальність. Він знав, що або чекає його королівська милість, маршальський жезл, честь, титули, або остаточний занепад. Командувач і сам уже набував певності, що цього «горіха» йому не розгризти, тому прийняв священиків із нечуваною ввічливістю, немовби імператорських або султанських послів. Запросивши їх на бенкет, сам пив за їхнє здоров’я, а також за здоров’я пріора та пана мечника серадзькогo, подарував їм рибу для монастиря, а на завершення подав умови капітуляції, такі прихильні, що ні на мить не сумнівався, що їх негайно ж приймуть.

Панотці подякували покірно, як ченцям і личить, взяли документ і відійшли. На восьму ранку наказав Міллер відчинити браму. Радість у шведському таборі запанувала невимовна. Солдати покинули шанці й окопи, підходили під мури та затівали балачки з обложеними.

Але з монастиря дали знати, що у справі такої великої ваги мусить пріор звернутися до всього зібрання, тому просять ченці ще один день зволікання. Міллер погодився не вагаючись. Тим часом у дефініторії засідали аж до пізньої ночі.

Хоча старий Міллер був і досвідченим воїном, хоча не було, можливо, в усій шведській армії генерала, котрий би більше перемов за цього Поліоркета з різними містами провів, проте серце його тріпотіло неспокійно, коли наступного ранку побачив дві білі чернечі ряси, що наближалися до ставки, яку займав.

Були це вже інші панотці. Попереду йшов отець Мацей Блешинський, доктор філософії, несучи сувій із печаткою. За ним тягнувся отець Захарій Малаховський, із руками, схрещеними на грудях, з опущеною головою і з дещо блідим обличчям.

Генерал прийняв їх в оточенні штабу й усіх впливових полковників, і відповівши ввічливо на покірний уклін отця Блешинськогo, вихопив швидко листа з його рук, розірвав печатки і став читати.

Але скоро страшно змінилося обличчя його: хвиля крові вдарила йому в голову, очі викотилися з орбіт, потилиця набухла, і жахливий гнів нащетинив йому волосся під перукою. На якийсь час йому навіть мову відняло, рукою лише вказав на лист князеві Гессенському, котрий пробіг послання очима і, звертаючись до полковників, зронив спокійно:

– Ченці заявляють лише, що доти не можуть зректися Янa-Казимирa, доки примас52 нового короля не проголосить. Інакше кажучи, вони не хочуть визнати Карла-Ґуставa.

Тут засміявся князь Гессенський, пан Садовський втупився глумливо в Міллера, а пан Вжещович став бороду теребити від нестями. Грізний гомін обурення піднявся в рядах присутніх.