Тут зрадник руки розвів і просльозився. Шляхта мовчала, панотці мовчали. Сумніви охопили всіх присутніх, серця були втомлені, до розпачу близькі, згадка про змарновані та порожні зусилля свинцем затьмарила розум.

– Чекаю вашої відповіді, панотці! – підсумував шановний зрадник, опускаючи голову на груди.

Аж тут настоятель Кордецький піднявся і голосом, в якому не було навіть найменшого вагання, найменшого сумніву, промовив, немов у пророчому передбаченні:

– Те, що ви тут торочите, що Ян-Казимир нас покинув, що вже зрікся престолу і права свої Карлу передав – суцільна маячня! У серці нашого пана з’явилася надія, він ніколи раніше не працював стільки заради порятунку нашої вітчизни, щоб трон повернути і нам допомогу в утисках надати!

Маска раптово спала з обличчя зрадника. Злість і відчай проявилися на ньому виразно, наче змії зненацька виповзли з печер його душі, в яких ховалися доти.

– Звідки така інформація? Звідки така певність? – поцікавився він.

– Звідси! – відрубав Кордецький, вказуючи на велике розп’яття, що висіло на стіні. – Підійдіть! Покладіть пальці на пробиті ноги Христові і повторіть ще раз те, що нам повідомили!

Зрадник спробував ухилитися, наче під натиском залізної руки. З печер його душі новий змій, переляк, виповз на обличчя.

А отець Кордецький стояв неймовірно прекрасний, грізний, як Мойсей. Мало блискавки не вистрілювали з його очей.

– Ідіть і повторіть! – сказав знову священик, не опускаючи руку, голосом, таким гучним, що аж склепіння дефініторію тремтіло і відлунювало, немов нажахане: – Ідіть і повторіть.

Настала хвилина глухого мовчання, врешті пролунав приглушений голос прибульця:

– Тоді я вмиваю руки.

– Як Пилат! – докінчив отець Кордецький.

Зрадник піднявся й вийшов із дефініторію. Він просувався швидко монастирським подвір’ям, а коли опинився за воротами, майже побіг, немов його щось гнало з монастиря до шведів.

Тим часом пан Замойський наблизився до панів Чарнецькогo та Кміцицa, котрі в дефініторії не були, щоб повідомити їм про хід перемов.

– Чи приніс щось доброго той делегат? – спитав пан Пйотр. – Чесне він мав обличчя.

– Бoжe сохрани нас від таких чесних! – відповів пан мечник серадзький. – Приніс те, що змусило б засумніватися та спокусити.

– Що ж він казав? – поцікавився пан Кміциц, підіймаючи трохи вгору запалений ґніт, який саме тримав у руці.

– Промовляв, як платний зрадник.

– Може, саме тому так утікає тепер! – зауважив Пйотр Чарнецький. – Погляньте, панове, майже чвалом до шведів біжить. Ех! Послав би я за ним кулю.

– Чому б ні? – раптом озвався пан Кміциц.

І приклав ґніт до запалу.

Гуркіт пролунав швидше, ніж пани Замойський і Чарнецький змогли щось сказати. Пан Замойський аж за голову схопився.

– Заради Бога! – крикнув він. – Що ж ви наробили!.. Та це ж делегат!

– Погано я вчинив, – погодився, споглядаючи в далечінь, пан Кміциц, – бо схибив! Вже піднявся і продовжує втікати. Ех! Пронесло його!

Тут він звернувся до Замойськогo:

– Пане мечнику, добродію, хоч би я його таки дістав, ніхто не довів би, що ми навмисно в нього стрельнули, далебі, я не міг ґніт у руці втримати. Сам він упав. Ніколи б я в шведського посланця не стрельнув, але на вигляд зрадників-поляків у нутрі мені перевертається!

– Гей! Як би не виникла нагода нашим делегатам кривди зазнати.

Але пан Чарнецький у душі був задоволений, бо пан Кміциц почув, як той бурмотів собі під ніс:

– Принаймні цей зрадник удруге навряд чи погодиться виступати у ролі посла.

Не уникло це й вуха пана Замойськогo, бо він зауважив:

– Не він, то будуть інші, а ви, панове, перемовам сорому не робіть і самовільно їм не перешкоджайте, бо чим довше вони тривають, тим більше користі для нас. Підмога, якщо нам Бог якусь пришле, повинна мати час, аби зібратися, і зима наближається сувора, роблячи облогу щораз важчою. Час для них – втрата, а для нас – вигода.

Сказавши це, він пішов у дефініторій, де після відходу посланця ще тривала нарада. Слова зрадника налякали голови та душі поморозили. Не повірили ченці, щоправда, в зречення Янa-Казимирa, але делегат продемонстрував шведську могутність, про яку щасливі попередні дні дозволили майже забути. Тепер знову постала вона в усьому своєму жахітті, від якого падали й не такі фортеці, і не такі міста. Познань, Варшава, Краків, не беручи до уваги безлічі замків, відкрили свої брами перед переможцем. Як же могла захиститися поміж загального потопу поразок Ясна Ґура?

«Будемо боронитися ще тиждень, два, три, – думали собі декотрі шляхтичі та ченці, – але що далі, який кінець цих змагань?»

Країна вся була, як корабель, що йде на дно, і лише цей монастир стирчав ще, як кінчик щогли над хвилями. Чи могли жертви кораблетрощі, за цю щоглу вхопившись, думати не лише про власний порятунок, а про підняття цілого судна нагору?

За людськими мірками, не могли. Та все ж, саме у мить, коли пан Замойський входив знову у дефініторій, отець Кордецький промовляв:

– Брати мої! Я не сплю, коли ви не спите, я молюся, коли ви Заступницю нашу про порятунок благаєте. Втома, праця, слабкість чіпляються так само костей моїх, як і ваших. І відповідальність така сама, якщо не більша, на мені тяжіє. То чому я вірю, а ви вже починаєте сумніватися?.. Зазирніть у себе, чи засліплені земною могутністю ваші очі вже не бачать сили більшої за шведську? Тобто ви вважаєте, що жоден захист вже не допоможе, жодна рука того насилля не зупинить? Якщо так є, брати мої, то грішні ваші думки і ви блюзнірствуєте проти Божого милосердя, проти всемогутності Господа нашого, проти могутності нашої Заступниці, слугами котрої ви призначені бути. Хто з вас посміє сказати, що Пресвята Богородиця не зуміє нас захистити і перемогу нам забезпечити? Просімо Її, благаймо вдень і вночі, поки нашою витримкою, нашою покорою, нашими слізьми, пожертвою тіла та здоров’я нашого не пом’якшимо Її серця, не виблагаємо прощення за давні гріхи наші!

– Oтчe! – зауважив один шляхтич. – Не про власні життя нам ідеться, не про дружин наших і дітей, але ми тремтимо від думки про ті лиха, які можуть статися, якщо ворог фортецю приступом візьме.

– І ми не хочемо брати на себе відповідальності! – додав інший.

– Бо ніхто не має права її брати, навіть отець пріор! – докинув третій.

Опозиція міцніла, ставала відважнішою, тим більше, що багато ченців мовчало. Пріор, замість відповісти відверто, знову почав молитву:

– Матінко Єдинородного Сина! – промовив він, звівши погляд і руки догори, – якщо нас Ти навідала для того, щоб ми в Твоїй столиці приклад витримки, мужності, вірності Тобі, вітчизні та королю нашому подали… Якщо Ти вибрала це місце, щоб через нього розбудити людські сумління й усю країну врятувати, змилуйся над тими, хто джерело милості Твоєї хоче зупинити, Твоїм дивам перешкодити прагне, Твоїй святості противитись.

Якусь хвилину він помовчав урочисто, а потім звернувся до ченців і шляхти:

– Хто таку відповідальність візьме на власні плечі? Хто дивам Святої Марії, милостям Її, порятунку цього королівства та католицької віри захоче нашкодити?

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – озвалося кілька голосів. – Помилуй нас, Боже!

– Не знайдеться такий! – гукнув пан Замойський.

А ті з ченців, котрі пережили хвилювання в серцях і засумнівалися, стали битися в груди, бо моторошний страх охопив їх. І ніхто з радників не думав уже того вечора про те, щоб здатися.

Але хоча серця старшини були зміцнені, проте зерна згуби, посіяні запроданцем, дали отруйні плоди.

Звістка про зречення Янa-Казимирa і про даремні сподівання на підмогу дійшла через шляхту до жінок, від жінок до слуг, челядь поширила її серед військових, на котрих вона найгірше справила враження. Менше набралися страху селяни, натомість найдосвідченіші професійні жовніри, звиклі все вирішувати своїм жовнірським розумом, збиралися купками, балакали про марність дальшого опору, нарікали на впертість обмежених ченців, врешті-решт змовлялися та перешіптувалися.