А тепер звістка про проїзд короля з військом зробила вже свою справу, всі, як один чоловік, схопилися, щоб його захищати та супроводжувати зі своїми топірцями, хоч би й на край світу. Могли б Яна-Казимира, якби лише рот розтулив, оточити в одну мить тисячі напівдиких «ґазд», але він правильно вважав, що тоді чутка про це розлетиться, як вихор, по всій околиці, і що шведи змогли б у такому разі вислати значні війська йому назустріч, тому бажав за краще критися навіть від горян. Знаходили лише певних місцевих провідників, котрим достатньо було сказати, що вони ведуть єпископів і панів, котрі прагнуть від шведів захиститися. Вели їх таким чином поміж снігів, скель, полонин і перевалів, лише їм знаними стежинами, місцями настільки недоступними, аж не повірив би, що птаха змогла б через них пролетіти.

Не раз король і вельможі мали хмари під ногами, а якщо хмар не було, то погляд їхній охоплював білими снігами вкритий простір, який здавався таким же широким, як уся країна. Не раз також спускалися в гірські долини, майже темні, снігами запорошені, в яких хіба лише дикі вепри могли знайти собі притулок. Таким чином хитро оминали ворожі місця, скорочували дорогу, і бувало, що якесь поселення, до якого заледве за півдня можна було дістатися, з’являлося раптом поряд, а в ньому відпочинок чекав і гостинність, хоч і в курній хаті і в задимленій світлиці.

Король весь час перебував у гуморі, іншим приклад долання труднощів подавав і запевняв, що такими дорогами пробираючись, безпечно та щасливо до Любомлi дістануться.

– Пан маршалок навіть не сподівається, що ми йому, як сніг на голову, впадемо! – повторював без угаву.

Йому нунцій відповідав:

– Чим було повернення Ксенофонта82 порівняно з цією нашою експедицією в хмарах?

– Чим вище підіймемося, тим нижче шведська фортуна впаде, – твердив король.

Тим часом доїхали до Нового Тарґу. Здавалося, що вже небезпека минулася. Проте горяни переконували, що якісь чужі війська вертяться біля Чорштина і в околицях. Король припускав, що це можуть бути німецькі рейтари пана коронного маршалка, котрий мав їх два полки, або його власних драгунів, висланих уперед, вважали за ворожі роз’їзди. Тож коли біля Чорштина натрапили на почет краківського єпископа, думки в королівському кортежі розділилися: одні хотіли їхати трактом до Чорштина, а звідти вздовж кордону йти до Спіска; інші ж радили завернути до Угорщини, яка тут клином аж під Новий Тарґ врізалася, і знову прориватися через полонини та яри, беручи всюди провідників, котрі всі найнебезпечніші переходи знають.

Ця остання думка перемогла, бо таким чином зустріч із шведами зводилася до мінімуму, та й короля забавляла та дорога «орлів» через прірви та хмари.

Тому з Нового Тарґу подалися трохи на захід і південь, залишаючи по праву руку Білий Дунаєць. Спочатку дорога йшла околицею, доволі відкритою та розлогою, але у міру того, як просувалися вперед, гори ставали стрімкіші, а долини звужуватися. Їхали стежинами, в яких коні заледве могли поміститися. Часом доводилося спішуватися і за повіддя їх вести, а ті тоді пручалися, стригли вухами та роздували ніздрі на вигляд проваль, із глибини яких смерть могла визирати.

Горяни, котрі звикли до урвищ, вибирали часто такі дороги, на яких незвиклим людям шуміло та макітрилося в головах. В’їхали врешті-решт в якусь скельну яругу, довгу та пряму, але таку вузьку, що заледве троє людей могли їхати поруч. Яр той був, наче нескінченний коридор. Дві високі скелі затуляли його з правого та лівого боків. Подекуди, однак, стіни їхні розступалися, утворюючи вже не такі круті схили, вкриті кучугурами снігу, на зрубах обрамлені чорним бором. Вихори підіймали натомість сніг із дна ущелини і кінські копита били повсюдно по кам’янистій поверхні. Але в цю мить вітер стих і тиша запанувала така глуха, що аж у вухах дзвеніло. Тільки нагорі, між лісистими гущавинами, проглядала блакитна смуга неба, пролітало час від часу чорне птаство, лопочучи крилами та каркаючи.

Королівський кортеж став на спочинок. Від коней здіймалися клуби пари, та й люди були потомлені.

– Це Польща чи Угорщина? – спитав провідника король.

– Це ще Польща.

– А чому ми не звернули зараз же в Угорщину?

– Бо не можна. Яр заверне неподалік, потім буде водоспад, а за водоспадом стежка до тракту йде. Там і завернемо, перейдемо ще один видолинок, і вже там буде угорська сторона.

– Здається, що краще було відразу трактом їхати, – припустив монарх.

– Тихо!.. – раптом звелів горянин.

Він підбіг до скелі і приклав до неї вухо.

Всі вилупили на нього очі, а його обличчя змінилося вмент, і провідник сказав:

– За закрутом війська йдуть від потоку!.. Боже милий! Може, й шведи?!

– Де? Як? Що?.. – почулося зусібіч. – Нічого не чути!..

– Бо там сніг лежить. Рани Божі! Вони вже близько!.. Зараз з’являться!..

– Може, пана маршалка люди? – припустив король.

Пан Кміциц стрибнув на коня.

– Поїду переконаюся! – пояснив він.

Кемличі рушили зараз же за ним, як мисливські хорти за ловцем, але лиш посунулися з місця, як з-за рогу, за сто кроків перед ним, затемніло від людей і коней.

Пан Анджей глянув і душа затряслася в ньому від жаху. Це були шведи.

З’явилися так близько, що відступати було запізно, особливо що королівський кортеж мав потомлених коней. Залишалося лише пробитися, або загинути, або потрапити в неволю. Збагнув це в одну мить безстрашний король, тому вхопився за ефес шпаги.

– Заслонити короля і назад! – наказав пан Кміциц.

Тізенгаус із двадцятьма людьми вмить висунувся на чоло, але пан Анджей, замість зімкнутися з ними, рушив дрібним ступом у бік шведів. Він мав на собі шведське вбрання, те саме, в яке переодягнувся, залишаючи монастир, тому шведи могли й не допетрати, хто він такий. Побачивши вершника, котрий прямував до них у такому вбранні, імовірно, прийняли весь королівський кортеж за якийсь власний роз’їзд, бо не пришвидшили кроку, лише капітан висунувся до першої трійки.

– А це що за люди? – спитав він шведською, дивлячись на грізне та бліде обличчя молодика, котрий наближався.

Пан Кміциц наїхав на нього так близько, що майже зіштовхнулися колінами, і, не зронивши і слова, вистрелив йому в саме вухо з пістоля.

Вигук жаху вирвався з грудей рейтарів, аж тут почувся гучний голос пана Анджея:

– Бий!

І як уламок, відколений від скелі, падаючи в прірву, розбиває все на своєму шляху, так і він налетів на перший ряд, сіючи смерть і руйнацію. Два молоді Кемличі, схожі на двох ведмедів, врізалися за ним у розпорошені ряди. Дзенькіт шабель об обладунки та шоломи пролунав, як гуркіт молотів, а незабаром їх уже супроводжували зойки та стогони.

Переляканим шведам здавалося першої миті, що це три велети напали на них у дикому гірському краю. Перші трійки відступили, розгублені перед страшним чоловіком, а коли останні лише виринали з-за рогу, військо юрбилося та вирувало. Коні кусалися та брикалися. Жовніри зі задніх трійок не могли стріляти, і не могли прийти на порятунок переднім, котрі гинули безнадійно під ударами трьох велетнів. Дарем-но опиралися, марно шаблюки підставляли, бо ті їх ламали, перекидали людей та коней. Пан Кміциц здибив коня, що аж копита його зависли над головами рейтарських коней, а сам шаленів, рубав і штовхав. Кров забризкала його обличчя, з очей пломенів вогонь, всі думки в ньому згасли, залишилася лише одна, що загине, але шведів мусить затримати. Ця думка переродилася в якесь дике піднесення, тому сили його потроїлися, рухи стали схожими на рисячі – скажені та швидкі, як блискавиці. Надлюдськими ударами шаблі він трощив людей, як блискавка ламає молоді дерева. Два молоді Кемличі не відставали, а старий, стоячи трохи позаду, щомиті встромляв рапіру поміж синів, так швидко, як гадюка жало висуває, і висмикував, кров’ю залиту.

Тим часом біля короля заворушилося. Нунцій, як під Живцем, так і тепер, тримав за повіддя його коня, а з другого боку вхопив його краківський єпископ і з усіх сил тягли коня назад, король натомість стиснув його острогами, аж рисак дибки піднявся.