– Пустіть!.. – благав король. – Заради Бога! Ми проб’ємося крізь ворогів!

– Пане, думайте про вітчизну! – закликав єпископ краківський.

Монарх не зміг видертися з їхніх рук, особливо що попереду загородив йому дорогу молодий Тізенгаус з усіма людьми. Не йшов він на допомогу панові Кміцицу, жертвував ним, прагнув лише сюзерена врятувати.

– За муки Бога нашого! – кричав він розпачливо. – Ті зараз поляжуть!.. Милостивий пане, рятуйтеся, поки є час! Я їх тут ще затримаю!

Але королівська впертість, якщо його вже роздратували, не рахувалася ні з чим і з ніким. Ян-Казимир ще сильніше стиснув коня острогами і замість відступати, рвався уперед.

Час збігав і кожна наступна хвилина могла згубу зі собою привести.

– Я загину на моїй землі!.. Пустіть!.. – пручався король. На щастя для пана Кміцица та Кемличів, там було дуже тісно, лише мале число людей могло діяти одночасно, внаслідок чого могли триматися довше. Але повільно й їхні сили вичерпувалися. Кілька разів шведські рапіри таки дісталися тіла пана Анджея і кров жебоніла з нього. Очі парубка затуманилися. Дихання бракувало в грудях. Він відчув наближення смерті, але прагнув своє життя дорого продати. «Ще хоча б одного»! – повторював молодик собі й опускав крицю на голову або плече найближчого рейтара, і тут же обертався до іншого. Шведам, однак, після першої хвилини метушні та страху, соромно, мабуть, стало, що четверо чоловіків змогли їх тримати настільки довго, і налягли. Вже однією вагою людей і коней відштовхнули їх і тіснили щораз дужче і швидше.

Раптом упав кінь пана Кміцицa і хвиля накрила вершника. Кемличі ще якийсь час кидалися, схожі на плавців, які, збагнувши, що тонуть, намагаються якнайдовше голови над поверхнею води тримати, але незабаром впали і вони.

Тоді шведи, як вихор, кинулися до королівського кортежу. Тізенгаус зі своїми людьми виступив проти них і вдарилися так, що аж гуркіт пролунав у горах. Але що ж могла ця жменька вояків Тізенгауса проти потужного роз’їзду, що близько трьох сотень коней налічував.

Не було вже сумнівів, що для короля і його кортежу мусить невблаганно пробити фатальна година загибелі або неволі. Ян-Казимир, бажаючи, либонь, першу, ніж другу, вивільнився нарешті з рук єпископів, котрі тримали його, і посунув хутко за Тізенгаусом. Раптом він став, як укопаний. Сталося щось надзвичайне. Здалося, що самі гори приходять на допомогу законному королеві та панові своєму.

Несподівано краї яру затремтіли, немов землетрус усіх накрив, немовби дрімучий ліс, що росте нагорі, хотів узяти участь у протистоянні, і стовбури дерев, брили снігу, льоду, каміння й уламки скель посипалися зі жахливим гуркотом на заскочені на дні шведські ряди. Водночас нелюдське виття почулося по обидва боки ущелини.

Внизу, у лавах, стався розлад, який людська уява не могла б описати. Шведам здалося, що гори валяться і сиплються на них. Вереск, лемент чоловіків, котрі гинули, розпачливі благання про допомогу, кінське іржання, скрегіт і жахливий звук ударів уламків скелі об обладунки.

Відтак люди та коні утворили одну купу, що билася в конвульсіях, клубочилася, давила, сповнена стогонів, розпачлива та страшна. А каміння й уламки скель чавили її безперервно, сіючи невблаганність на безформні вже маси кінських і людських тіл.

– Горяни! Горяни! – зраділи в королівському кортежі.

– Бий песиголовців! – почулися голоси на горі.

І в цю мить по обидва скелясті схили з’явилися довгокосі голови, одягнені в круглі шкіряні капелюхи, за ними показалися тіла, і кількасот дивних постатей стали спускатися додолу засніженими схилами. Чорні та білі гуні, що розвівалися за плечима, надавали їм вигляду якихось страшних хижих птахів. Сповзли вмент. Свист топірців вражаюче вторив їхнім диким вигукам і стогонам шведів, котрих уже добивали. Сам король уже хотів різню стримати. Декотрі рейтари, ще живі, кидалися на коліна та здіймали беззахисні руки, благали про порятунок. Ніщо не допомогло, ніщо не зупинило мстиві сокири і за чверть години не було вже більше жодного живого шведа на полонині.

Після цього закривавлені горяни посипали до королівського кортежу.

Нунцій здивовано спостерігав за цими невідомими йому людьми, дебелими, дужими, вкритими частково овечими шкурами, затолоченими кров’ю, котрі потрясали ще задимленими топірцями.

Побачивши єпископів, познімали головні убори, багато з них стали на коліна в снігу. Єпископ краківський звернув заплакане обличчя до неба.

– Ось Божа допомога, ось Провидіння, яке наглядає за величчю.

Потім він звернувся до горян і спитав:

– Люди, хто ви такі?

– Тутешні! – відповіли з юрби.

– Чи знаєте ви, кому прийшли на допомогу. Ось король і пан ваш, котрого ви врятували!

На ці слова крики залунали в натовпі: «Король! Король! Ісусе, Маріє, король!»

Вірні горяни потіснили пана й оточили його. З риданням обступили його звідусіль, із плачем цілували його ноги, стремена, навіть копита його коня. Запанувало таке піднесення, такі крики та ридання, що аж єпископи через побоювання за королівську особу мусили зайвий запал пригальмувати.

Король же стояв поміж вірного люду, як пастир поміж овець, і великі сльози, світлі, як перли, стікали по його обличчю. Після цього монарх просвітлів, наче якась зміна сталася враз у його душі, немов нова велика думка, з неба родом, сяйнула йому в голові. Він махнув рукою, що хоче промовляти, а коли стало тихо, заявив урочисто, так, що чув його весь люд:

– Бoжe, Котрий руками простого люду мене вирятував, присягаюся муками та смертю Сина Твого, що і йому батьком відтепер буду!

– Амінь! – закінчили єпископи.

На якийсь час зависла урочиста мовчанка, але раптом нова радість вибухнула. Взялися випитувати горян, звідки ті взялися в ярах і яким чином так вчасно на порятунок королеві з’явилися.

Виявилося, що великі шведські роз’їзди вертілися біля Чорштинa і, не займаючи самого замку, воліли шукати когось і чекати. Горяни чули також про битву, яку ці роз’їзди вчинили з якимось військом, між яким мав би сам король перебувати. Тоді й вирішили втягнути шведів у засідку та, надавши їм фальшивих провідників, зумисне заманили їх у цю ущелину.

– Ми бачили, – розповідали горяни, – як четверо тих лицарів вдарили на цих песиголовців, хотіли прийти їм на допомогу, але боялися сполохати зарано зайд.

Тут король схопився за голову.

– Матінко Єдиного Сина! – залементував він. – Негайно знайдіть пана Бабиничa! Нехай хоч поховаємо його, як належить!.. І цього чоловіка зрадником вважали, котрий першим кров за нас пролив!

– Завинив я, ваша величносте! – схилив голову Тізенгаус.

– Шукайте його, шукайте! – закликав король. – Не поїду звідси, поки йому в обличчя не гляну і не попрощаюся.

Побігли жовніри разом із горянами на місце сутички та незабаром з-під купи кінських і людських трупів витягнули пана Анджея. Обличчя його було бліде, все забризкане кров’ю, товсті бурульки якої застигли йому на вусах. Очі мав заплющені. Панцер був пошкоджений ударами мечів і кінських копит. Але саме цей обладунок і захистив його кості від роздроблення, і жовнірові, котрий його підняв, здалося, що почув тихий стогін.

– Господи Боже! Живий! – закричав він.

– Зняти з нього панцер! – загули інші.

Скоро порізали ремені. Пан Кміциц зітхнув глибше.

– Дихає! Дихає! Живий! – повторило кілька голосів.

Парубок полежав нерухомо, після чого розплющив очі. Тоді один із жовнірів влив йому до рота трохи горілки, інші ж підняли його під пахви. Цієї миті під’їхав до них сам король, до вух котрого долинув вигук, який повторили кілька разів.

Жовніри підтягнули до нього пана Анджея, котрий тяжів до землі і валився з рук. Проте, помітивши короля, він спромігся залишитися при свідомості на хвилину і майже дитяча посмішка промайнула на його обличчі, а бліді губи прошепотіли виразно:

– Мій пан, мій король живий. Вільний.

І сльози заблисли йому в очах.

– Бабинич! Бабинич! Чим вас нагородити?! – зворушився король.