– Ні! Бо якщо хтось останній таляр із кишені вам украде, то більше немає потреби боятися злодія.

– Хіба що так! – погодився пан Шурський.

Та пан Кміциц раптом спохмурнів, бо йому власний смуток на гадку прийшов, тому більше не звертав уваги, що чорні оченята щораз пильніше на нього дивилися, немовби питаючи: «Як тебе звати і звідки ти взявся, молодий лицарю?»

А пан Шурський не вгавав:

– Свердлить, свердлить!.. Свердлила так і мене, поки до серця не дісталася. А тепер навіть не гляне!

Пан Анджей вийшов зі задуми.

– Чому ж хтось із вас не одружиться з нею в біса!

– Бо один одному перешкоджає!

– Бa, ця дівчина готова осісти на коші. Хоч, щоправда, в цій груші білі зернята ще мали б бути.

На це пан Шурський лише витріщився і, нахилившись до вуха пана Кміцицa, промовив дуже таємничо:

– Кажуть, що їй двадцять п’ять років, чесне слово! Ще до гультяйського бунту вона вже була в княгині Ґризельди.

– Диво над дивами, а я не дав би її більше шістнадцяти, ну, вісімнадцять від сили!

Тим часом «об’єкт» здогадався, либонь, що про нього мова, бо палаючі оченята накрили повіки і лише скоса стріляли в пана Анджея, ніби питаючи: «Хто ж то такий вродливий? Звідки ж ти взявся?»

А той мимоволі почав підкручувати вуса.

Після обіду взяв його за лікоть пан староста калуський, котрий зауважив придворні манери пана Кміцицa, тому ставився до нього, як до небуденного гостя.

– Пане Бабинич, – спитав він, – ви мені казали, що з Литви родом?

– Так і є, пане старосто.

– А розкажіть мені, чи ви часом не знайомі з такими собі Підбийп’ятами?

– Особисто не знайомий, бо нема вже їх на світі, принаймні тих, котрі Зірвикаптуром117 запечатували. Останній під Збаражем поліг. Був це був найбільший лицар, котрого Литва народила. Хто ж у нас Пібийп’ят не знає?

– Чув і я про це, тому й питаю. Бо є у відповідальності моєї сестри одна панночка, така собі Борзобагата-Красенськa. Порядна родина!.. Була вона нареченою цього пана Підбийп’яти, котрого убили під Збаражем. Сирота, без батька та матері, і хоч сестра княгиня дуже її любить, а я, природним опікуном сестри будучи, тим самим маю цю дівчину в опіці.

– Приємна це опіка! – закинув пан Анджей.

Пан староста калуський усміхнувся, підморгнув і цмокнув язиком.

– Що? Марципан, еге ж?..

Але, спохватившись, що видає себе, зробив серйозне обличчя.

– Зрадник! – промовив він наполовину жартома, а наполовину всерйоз. – Хотіли мене на чисту воду вивести, ледве не проговорився!..

– Про що? – спитав пан Кміциц, пильно глянувши йому в вічі.

Тут Собіпан нарешті збагнув, що в дотепності з гостем не може сперечатися, тому продовжив попередню лінію.

– Цей пан Пібийп’ята, – завважив він, – записав їй якісь садиби там, у ваших краях. Назв я не пам’ятаю, бо чудернацькі: якісь Балтупи, Сируцяни, Мишикішцi, словом, все, що мав. Далебі, не згадаю. П’ять чи шість фільварків.

– Бa! Та що там фільварки. Пан Пібийп’ята був чоловіком дуже заможним, і якби ця панна всі його маєтки колись отримала, то могла б мати власний двір і між сенаторами собі чоловіка шукати.

– Так вважаєте? То ви знаєте ті села?

– Знаю лише Любовичі та Шепути, бо вони біля моїх маєтків лежать. Лише лісової межі буде миль зо дві, а польової та земельної – ще раз стільки.

– А де це?

– У Вітебському воєводстві.

– Ох, далеко! Не варто й город городити, та ті краї ще й під ворогом.

– Коли ворогів виженемо, то й до маєтків дійдемо. Але Підбийп’яти мають власність і деінде, наприклад, у Жемайтії дуже великі, я знаю про їхнє добро, бо й там маю також шматок землі.

– Бачу, що і ваша власність – не торба січки?

– Ніякої зараз від цього користі. Але чужого мені не треба.

– Порадьте мені, пане, як би цю дівчину на ноги поставити?

Пан Кміциц засміявся.

– Краще про це радити, ніж про щось інше. Найкраще до пана Сапєґи вдатися. Якби він би справу взяв до серця, то як воєвода вітебський, найвпливовіша в Литві особа, багато чого міг би добитися.

– Міг би він повідомлення до трибуналів порозсилати, що це за заповітом панні Борзобагатій записано, щоб інша рідня не зазіхала?

– Чому б ні? Але трибуналів тепер немає, а пан Сапєгa що інше має в голові.

– Можна б дівчину у його руки та під опіку віддати. Маючи її на очах, швидше б для неї щось зробив.

Пан Анджей здивовано поглянув на пана старосту. «Який його інтерес, що хоче її звідси позбутися?» – подумав він. Староста ж правив далі:

– Важко, звісно, в таборі, в наметі пана воєводи вітебського жити, але вона могла б при доньках воєводи залишатися.

«Не розумію! – міркував пан Кміциц. – То він справді хотів їй бути лише опікуном?»

– З цим є одна проблема, як би її туди в теперішні неспокійні часи доправити. Потрібно з кількасот людей, а я Замостя оголяти не можу. Якби ж я міг знайти когось, хто б її безпечно довіз. Чи могли б ви за це взятися, бо все одно до пана Сапєги їдете. Я дав би вам листи, а ви дали б мені слово, що її безпечно довезете.

– І мені доведеться її до пана Сапєги супроводжувати? – щиро здивувався пан Анджей.

– Чи це така вже й неприємна місія?.. Хоч би якісь почуття дорогою не виникли?

– Еге! – сказав на те пан Кміциц. – Вже мої почуття хтось інший орендує, і хоч ренти мені не платить, але орендаря змінювати не планую.

– Тим краще, тим спокійніше її вам доручу.

Запанувала мовчанка.

– Що? Взялися б? – спитав староста.

– Я ж із татарами йду.

– А мені розповідали, що татари вас більше від вогню бояться. Ну, що? Беріться.

– Гм! Чому б ні, якщо вашій вельможності послугу можу таким чином надати. Однак…

– Ага! Ви думаєте, що треба, щоб княгиня дозвіл дала. Дасть! Як мені Бог милий! Бо уявіть собі, вона мене підозрює.

Тут пан староста взявся щось довго шепотіти на вухо пану Кміцицу, аж нарешті додав уголос:

– Бо дуже вже на мене вона заповзялася, а я й вухом не повів, аби з бабами воювати! Ех! Та я би краще волів шведів під Замостям. Але матиме найкращий доказ того, що я нічого лихого на гадці не маю, позаяк сам панночку хочу звідси випровадити. От вона здивується, чи не так? Ну! За першої ж нагоди про це з нею побалакаю.

Сказавши це, староста повернувся і пішов, а пан Анджей дивився йому вслід і бурчав:

– Якісь інтриги, пане старосто, заплітаєте, і хоч мети не збагну, та сильце бачу добре, бо інтриган із вас нікудишній.

Пан староста був дуже задоволений собою, хоч добре тямив, що лише половина роботи виконана, а залишалася ще одна, настільки складна, що від однієї думки про неї його охоплювали сумніви, і навіть страх. А треба було лише отримати дозвіл княгині Ґризельди, суворості та проникливого розуму котрої боявся пан староста всією душею.

Однак почавши, прагнув якнайшвидше довести справу до кінця, тому вже вранці наступного дня, після меси, після сніданку і після огляду найманої німецької піхоти подався чоловік у покої княгині.

Застав її саму, коли та гаптувала ризу для колегії. За нею Ганнуся мотала розвішений на двох кріселках шовк. Другий моток рожевого кольору завісила собі на шию і швидко перебираючи руками, бігала довкола крісел, моторно звиваючи нитку.

Обличчя пана старости посвітліло, як тільки її побачив, але мерщій зробив серйозний вираз і, привітавшись із княгинею, ніби знічев’я почав:

– Той пан Бабинич, котрий сюди з татарами приїхав, він литовець. Впливовий чоловік і дуже ввічливий, а лицар, мабуть, за покликанням. Ти зауважила його, пані сестро?

– Ти ж сам його до мене приводив, – байдуже відреагувала княгиня Ґризельдa. – Чесне обличчя має і видається добрим жовніром.

– Я розпитував його також про ті маєтки, записані панні Борзобагатій. Каже, що їх майже можна з Радзивіллівськими рівняти.

– Дай, Боже, Ганнусі. Легше їй буде сироті, а потім і молодиці, – погодилася пані.

– Є лише periculum118, аби дальша рідня їх не розтягнула. Пан Бабинич каже, що воєвода вітебський міг би, якби схотів, цим зайнятися. Чесний він чоловік і до нас дуже прихильний, я б такому навіть власну доньку доручив. Досить йому було б повідомлення до трибуналу послати і про опіку заявити. Але пан Бабинич переконаний, що у такому разі панна Ганна мала б особисто поїхати в ті краї.