Але пан Кміциц інколи штурхав його легенько кулаком у живіт і жартував:

– Слухай, свинтусе! Якщо тобі шведи черево не розітнуть, то всі комори в нього поховаєш!

– І де ті шведи? Луки нам зігниють, тятиви спорохнявіють, – відповів Улан, котрий уже затужив за війною.

Так просувалися вони вперед тією частиною країни, до якої шведська нога вступити не встигла, далі тією, в якій були свого часу гарнізони, але вже їх конфедерати повиганяли. Зустрічали натомість всюди менші та більші групи шляхти, що тягнулися озброєні з усіх усюд, і не менші гурти селян, які не раз заступали їм загрозливо дорогу і яким часто важко було пояснити, що мають справу з друзями та слугами польського короля.

Дійшли вже нарешті до Замостя. Дивувалися татари, побачивши цю потужну фортецю, а їм ще й повідомили, що недавно зупинила вона всю могуть Хмельницького.

Пан Ян Замойський, власник маєтку, дозволив їм на знак великої прихильності та милості зайти до міста. Впустили їх через Щебжешинські ворота, інша назва Цегляні, тому що двоє інших були з каменю. Сам пан Кміциц не сподівався побачити нічого схожого і не міг позбутися подиву від вигляду широких вулиць, за італійською модою під лінію рівномірно мурованих, від вигляду прекрасної академічної колегії та бурс, замку, мурів, гігантських гармат і всілякого іншого «спорядження». Мало хто з магнатів міг рівнятися з онуком великого канцлера, як мало яка фортеця – зі Замостям.

Але найбільше захопилися ординці, коли побачили вірменську частину міста. Ніздрі їхні жадібно втягували запах сап’яну, який виробляли на мануфактурах винахідливі прибульці з Кaффи, й очі пожирали бакалію, східні килими, пояси, гострі шаблі, кинджали, луки, турецькі лампи й усілякі інші коштовності.

Сам пан коронний підчаший115 дуже припав до серця панові Анджею. Був це справжній володар у своєму маленькому королівстві в Замості: людина в літах, дуже гожий, хоч і дещо хирлявий, бо замолоду не надто природні інстинкти гамував. Завжди, однак, любив слабку стать, а здоров’я його не настільки було ослаблене, щоб веселощі зникли з його обличчя. Досі не одружився, хоча найродовитіші доми в Речі Посполитій відчиняли перед ним широко двері, запевняв, що не може достатньо гарної дівчини в них знайти. Знайшов її трохи пізніше, в особі молодої французької панночки, котра, хоч і в іншого була закохана, віддала йому без вагання за його багатства свою руку, навіть не здогадуючись, що той перший, котрим погордувала, прикрасить колись королівською короною свою і її голову.

Господар Замостя не відзначався великою метикуватістю, мав її стільки, скільки сам потребував. За милістю та посадами не ганявся, хоча вони самі до нього йшли, а коли друзі відчитували його, що шляхтичу природних амбіцій бракує, відповідав:

– Неправда, що мені їх бракує, бо я маю більше, ніж ті, хто кланяється. Навіщо мені придворні пороги оббивати? У Замості я не лише Ян Замойський, а й замойський собі пан.

Тому його всюди називали Собіпаном, і цим прізвиськом він був дуже задоволений. Радо також вдавав простака, хоч виховання отримав витончене і молодість у мандрівках по чужих краях провів. Сам називався звичайним шляхтичем і багато про убогість свого «стану» просторікував, може, тому, щоб йому інші перечили, а може, щоб його мізерність не помітили. Врешті це був чесний чоловік і кращий син Речі Посполитої, ніж багато інших.

А як він припав до серця панові Кміцицу, так і той йому, тому його у замкові покої запросив і гостив, бо також любив, аби його гостинність вихваляли.

Пан Анджей познайомився в замку з багатьма знаменитими особами, насамперед із княгиню Ґризельдою Вишневецькою, сестрою пана Замойськогo й удовою великого Яреми, свого часу найбільшого воїна Речі Посполитої, котрий, однак, вояцьке своє щастя під час козацького бунту втратив, тому княгиня сиділа в Замості на милості брата Янa.

Але була це жінка настільки прекрасна, величава та порядна, що пан Ян першим порошинки з неї здував і водночас боявся її, як вогню. Не було ще такого випадку, щоб волі її не задовольнив або щоб із нею у важливих справах не порадився. Придворні навіть подейкували, що це княгиня насправді править Замостям, армією, скарбами та братом, паном старостою. Але вона не хотіла користуватися своєю перевагою, усією душею віддана тузі за чоловіком і вихованню сина.

Син той саме недавно з віденської садиби на короткий час у країну повернувся і перебував при ній. Був то молодик у розквіті років. Але даремно пан Кміциц шукав у ньому тих ознак, які син великого Яреми носити на обличчі мав би.

Постать молодого княжича була граційна, велике обличчя одутле, випуклі очі зиркали несміливо, рот мав товстий, вологий, як у людей, схильних до радощів столу. Довге та чорне, як вороняче крило, волосся спадало йому аж на плечі, крім кольору волосся успадкував від батька і смаглявість шкіри обличчя.

Ті, хто були до нього ближчі, запевняли, однак, пана Анджея, що молодий князь має шляхетну душу, ерудицію та чудову пам’ять, завдяки якій майже всіма мовами спілкуватися може, і що лише певна обтяжливість тіла та духу, а також природна ненаситність у їжі є вадами цього незвичайного панича.

Якось, затягнений у розмову з ним, переконався полковник, що князь не лише тямущий, дотепний і влучно судить про все, але має й дар прихиляти до себе людей. Пан Кміциц полюбив його в ході першої ж розмови таким почуттям, в якому найбільше є жалю. Відчув, що дав би багато, щоб до цього сироти повернулася чудова доля, яка йому за правом народження належалася.

Але впевнився й також на першому ж обіді, що правдою було те, що подейкували про обжерливість Міхалa. Молодий князь волів не думати ні про що інше, лише про їжу. Вибалушені очі його стежили неспокійно за кожною стравою, а коли йому приносили таріль, набирав величезні купи на свою тарілку, їв жадібно, плямкаючи губами, як лише ненажери їдять. Мармурове обличчя княгині від цього вигляду наповнювалося ще більшим смутком. Панові Анджею стало настільки ніяково, що він відвів погляд і глянув на пана Собіпанa Замойськогo.

Але пан староста калуський не дивився ні на князя Міхалa, ні на свого гостя. Пан Кміциц простежив за його поглядом і за плечем княгині Ґризельди побачив справді дивовижне явище, якого не зауважив досі.

Була це маленька дівоча голівка, біла, як молоко, прекрасна, як троянда, і гарненька, як образочок. Невисоке, в’юнкими кучериками прикрашене чоло, а швидкі оченята стригли на офіцерів, котрі сиділи навколо пана старости, не минаючи і його самого. Нарешті вони зупинилися на панові Анджею і дивилися на нього так кокетливо і вперто, немов хотіли усередину його серця зазирнути.

Але пана Кміцица важко було збентежити, тому почав у відповідь споглядати в ці очі зовсім зухвало, а потім штовхнув у бік пана Шурськогo, котрий сидів поряд, поручика надвірної панцерної хоругви ординацької116, і спитав упівголоса:

– А це що за вертихвістка?

– Шановний пане, – гостро глянув на нього пан Шурський, – не розмовляйте легковажно, якщо не знаєте, про кого балакаєте. Ніяка це не вертихвістка, а панна Ганна Борзобагата-Красенськa. Й інакше її не називайте, якщо не хочете потім про це пожаліти!

– Ви, мабуть, не знаєте, що вертихвістка це така птаха, дуже гарненька, тому жодної образи в такому прізвиську немає, – відказав, сміючись, пан Кміциц. – Але з вашого захоплення можна зробити висновок, що ви закохані!

– А хто тут не закоханий? – буркнув нечемно пан Шурський. – Сам пан староста ледве очі не виглядить і як на шилі сидить.

– Бачу це, бачу!

– Що ви там бачите!.. Він, я, Грабовський, Столонґевич, Коноядський, Рубецький із драгунів, Печинґа – всіх полонила. І з вами станеться те саме, якщо тут на довше залишитесь. Їй і двадцяти чотирьох годин буде досить!

– Ех, пане-брате! Не дала б вона раду і за двадцять чотири місяці!

– Не може бути? – обурився пан Шурський. – То ви з бронзи, чи що?